Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте основні підходи у дослідженні продуктивних сил та регіонального розвитку.

2. Які групи показників використовують для аналізу й обгрунтування розміщення продуктивних сил?.

3. В якому випадку застосовують індексний метод?

4. Яка роль територіальних схем у розміщенні продуктивних сил.

5. Що таке виробничо- збутове зонування і як його використовують у процесі обгрунтування розміщення продуктивних сил

Тема1. 4. Економічне районування та територіальна організація господарства

1.4.1 Розвиток вчення про економічні райони. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.

1.4.2. Районоутворюючі чинники, закономірності та принципи районування.

1.4.3. Види районування. Економічний район, його сутність.

1.4.4. Сучасне економічне районування.

Рекомендована література: 5, 14, 15, 16, 20, 21, 27, 41, 54, 55, 56, 65, 66, 67, 75.

1.4.1. Кожна країна характеризується суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними та історичними умовами. На цій основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – економічні райони. Їх виділення, вивчення та прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

Районування - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Економічне районування- це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально – економічного життя країни. І в той же час економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території. Районування відбиває територіальну диференціацію господарства на основі системи територіального поділу праці, тобто воно є важливим методом аналізу розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно- територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально – економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука- складова економічної науки.

Оскільки система економічних районів – це прояв територіального поділу праці, районоутворення виступає як важлива умова регіонального управління народним господарством. Завданням економічного районування на сучасному етапі є виявлення на території країни науково обгрунтованих господарських комплексів різного масштабу. Проблема районування господарства особливо актуальна сьогодні, коли Україна стала незалежною державою і приступила до створення основ ринкової економіки. Наукове і практичне значення сучасного економічного районування України полягає в удосконаленні сітки районів, формуванні раціональної територіальної структури народного господарства, в основу якої повинна бути покладена система районних господарських комплексів.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених. Так в розробці теорії практики районування території царської Росії багато зробили К.І. Арсен’єв, Д. Огарєв, Д.І Менделєєв, П.П. Семенов – Тяньшанський, які вперше на основі аналізу природно – географічних умов і статистичного опису різних губерній виділили своєрідні господарські території- райони. Проте районування території дореволюційної Росії було позбавлене справжніх наукових методів і відрізнялось однобічним вивченням всіх процесів і явищ розвитку господарства.

Вперше повне визначення економічного району було дано на початку 20-х років у тезах комісії ВЦВК при опрацюванні проекту нового адміністративного і економічного районування Росії. Район розглядався як своєрідна в міру можливості закінчена територія країни, яка завдяки комбінаціям природних особливостей, культурних нагромаджень минулого часу і населення з його підготовкою для виробничої діяльності, виступала б однією із ланок загального ланцюга народного господарства.

Найбільший практичний внесок у розвиток методології економічного районування був зроблений у 1920 – 1922 р.р. Г.М.Кржижановським та І.Г.Александровим. У плані ГОЕРЛО були викладені методологічні основи формування економічних районів і організації їх господарства. Господарство країни вивчалось як єдине ціле, що складалося з систем господарсько- самостійних одиниць- районів.

Комісія під головуванням М.І. Калініна (1921 –1922 р.р.) продовжуючи дослідження ГОЕРЛО з економічного районування розробила найважливіші принципи економічного районування згідно з якими будувалась система економічних районів СРСР. В основу районування було покладено економічний (виробничий) принцип, який висувався на противагу природно – історичному принципу, що був покладений в основу виділення економічних районів до Жовтневої революції. Районування послужило основою для встановлення нового адміністративного поділу країни.

Методологічним основам економічного районування присвячені дослідження цілого ряду вчених – районологів, зокрема М.М.Колосовського, М.М.Баранського, П.М.Алампієва, Ю.Г.Саушкіна, А.М.Колтьєвського, І.В.Нікольського та інших. М.М.Баранський створив вчення про економіко – географічне положення і географічний поділ праці. М.М. Колосовський розробив ряд важливих питань теорії і практики економічного районування – питання комплексної організації продуктивних сил в районах, типології районів. Вчений виходив з того, що організація продуктивних сил економічного району набуває форми комплексу. На його думку, районний комплекс проявляється в різних конкретних формах залежно від видів енергії, сировини та інших ресурсів. Районний виробничий комплекс- це характерне для кожного регіону поєднання галузей виробництва, об’єднаних спільністю функцій, що виконує район в системі територіального поділу праці. В районному виробничому комплексі можна виявити три основні групи галузей:

• галузі, що виробляють основну частину продукції для міжрайонного обміну і визначають місце району в географічному поділі праці. Вони виступають основою виробничо - територіального комплексу і активно впливають на розвиток всіх інших виробництв. Це галузі спеціалізації;

• галузі, що забезпечують розвиток галузей першої групи сировиною, напівфабрикатами, паливом, енергією, створенням основних фондів, транспортними послугами. Їх називають допоміжними галузями.

• галузі, що забезпечують безпосередні потреби населення в товарах широкого споживання – група обслуговуючих галузей.

Аналізуючи районні комплекси, вчений застосував нові методи, зокрема метод енерговиробничих циклів, за допомогою якого йому вдалося глибоко вивчити структуру виробництва районів та міжгалузеві зв’язки.

Плідно в цій області працювали українські вчені: О.Г.Діброва, К.Т.Воблий, М.М.Паламарчук, Ф.Д.Заставний, М.Д.Пістун, Д.І.Шаблій, А.Т.Ващенко, І.О.Горленко, Л.М. Корецький, С.С.Мохначук, В.А.Поповкін.

1.4.2. На виділення економічних районів впливають наступні основні чинники:

• характер виробничих відносин, способів виробництва;

• геополітичне положення;

• територіальний поділ праці і спеціалізація господарської діяльності;

• природні умови і ресурси;

• населення з його трудовими навичками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

• система розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.;

• характер виробничо – технологічної взаємопов’язаності, інтегрованості виробництва;

• державна економічна і національна політика.

Утворення економічних районів – це об’єктивний процес. Закономірностями розвитку економічних районів є:

• забезпечення найбільш раціонального використання природних і трудових ресурсів, матеріально - технічної бази з метою максимального підвищення продуктивності праці;

• ефективна спеціалізація господарських комплексів економічних районів на основі географічного поділу праці;

• комплексний і пропорціональний розвиток господарства в економічних районах в поєднанні з раціональною спеціалізацією;

• зближення рівнів економічного розвитку районів на основі подальшого вдосконалення географічного поділу праці;

• найбільш раціональна територіальна організація внутрірайонних і міжрайонних економічних зв’язків;

• нерозривний зв’язок між розвитком господарства економічних районів і розміщенням продуктивних сил.

На основі пізнання закономірностей районування розробляються певні принципи – вихідні положення, або правила поділу народного господарства країни на територіальні частини:

• Економічний принцип. Згідно з ним спеціалізацію районів визначають ті галузі в яких будуть найменші затрати праці і засобів на виробництво продукції та її доставку споживачам у порівнянні з іншими районами. Це означає, що виробництво продукції в галузях спеціалізації повинно бути ефективним в масштабі всієї країни на основі встановлення найбільш раціонального географічного поділу праці між районами.

• Національний принцип передбачає певну відповідність виділених районів утвореним національним об’єднанням в інтересах зміцнення їх єдності як цілісних господарських комплексів.

• Адміністративний принцип вимагає єдності економічного районування і територіального політико – адміністративного поділу країни.

• Принцип перспективності враховує ті зміни, що можуть відбутися в розвитку господарства районів (освоєння нових мінерально- сировинних баз, розвиток промислових центрів і т. д.).

• Принцип соціально- економічної і екологічної ефективності, що передбачає вирішення соціально- економічних завдань.

1.4.3. Виділяють два основні види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве. Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно - географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціоекономічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками. Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

• макрорівень (в Україні це виділення трьох економічних районів);

• мезорівень (від 5 –ти до 10-ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, входячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Тобто, галузевий район це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. (промислове, водогосподарське районування та ін.). Галузеве районування є аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

Економічний район - об’єктивна категорія яка формується в ході розвитку продуктивних сил суспільства. Існує багато визначень економічного району, які підкреслюють його об’єктивну сутність, цільність, спільність спеціалізації. Так, За П.Алампієвим економічний район - це “географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці”. Е.Алаєв визначає економічний район як територіально суцільну частину народного господарства країни, що має такі ознаки: спеціалізацію, комплексність, керованість. С. І.Іщук вважає, що основний економічний район України – це ланка народного господарства, яка охоплює групу суміжних адміністративних одиниць, характеризується певною спеціалізацією в масштабі країни, комплексністю та пропорційністю розвитку всіх галузей господарства на основі географічного поділу праці. Концентроване визначення економічного району дає В. Поповкін: економічний район – це територіальна частина народного господарства, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність.

Сьогодні, в умовах розвитку ринкової економіки визначення економічного району буде набувати нових рис. В західній літературі економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

Місце району в територіальному поділі праці визначають галузі спеціалізації. Їх визначають за системою певних коефіцієнтів: коефіцієнта локалізації галузі в районі, коефіцієнта виробництва продукції галузі на душу населення і коефіцієнта міжрайонної товарності продукції певної галузі.

Необхідною умовою підвищення ефективності функціонування господарства економічного району є забезпечення комплексності. Комплексність як внутрішнє явище господарства району забезпечується такими чинниками:

• поліпшення й удосконалення форм організації виробництва;

• взаємообумовлене і збалансоване зростання матеріального виробництва та галузей інфраструктури;

• послідовне здійснення принципів групового розселення, що забезпечує раціональну сферу використання праці та підвищення рівня життя населення; зв’ язків;

• постійне вдосконалення системи охорони природи й ефективне використання ресурсів.

На інтегральному рівні регіонального розвитку суспільного господарства комплексність досягається формуванням оптимальних пропорцій між промисловим і сільськогосподарським виробництвом, наявністю і потребою в трудових ресурсах, між сферами матеріального і нематеріального виробництва, а також вирішенням міжгалузевих проблем раціонального природокористування.