Запитання і завдання

1 В чому суть територіального поділу праці, які є його види і масштаби?

2.Які передумови та умови функціонування ТПП?

3.Як можна визначити економічну ефективність ТПП та від чого вона залежить?

4.Наведіть приклади ефективного розміщення продуктивних сил з урахуванням ТПП в межах України та світу.

5. Спеціалізація економічних районів та методика її оцінки.

6.Види спеціалізації і їх значення в територіальній організації виробництва.

7. Основні фактри, які впливають на ефективність територіальної організації виробництва.

Тема 1.6. Наукові основи державної регіональної економічної політики

1.6.1. Об’єкт та суб’єкт державної регіональної економічної політики (ДРЕП).

1.6.2. Цілі та завдання ДРЕП.

1.6.3. Засіб та механізм реалізації ДРЕП, його складові елементи.

1.6.4. Основні регіональні проблеми.

Рекомендована література: 9, 15, 19, 20, 27, 40, 45, 47, 48, 50, 55, 56, 57, 66, 67, 73, 76.

1.6.1 24 серпня 1991 року Актом про незалежність було проголошено самостійну суверенну державу – Україну. Перед незалежною державою виникло ряд проблем, значна частина яких є наслідком її тоталітарного минулого.

В економічному потенціалі це:

• низька ефективність виробництва, пов’язана з порівняно низьким національним доходом на душу населення, що, в свою чергу, у значній мірі залежить від невдалої структури народного господарства (велика роль видобувних галузей, які поглинають багато капіталовкладень з малою їх віддачею);

• технологічна відсталість, моральна і фізична спрацьованість основних засобів виробництва, що характеризується великою сировинно-, матеріало-, електромісткістю;

• низька продуктивність праці, що пояснюється як слабкою механізацією і автоматизацією виробництва, так і недостатньою кваліфікацією зайнятих, браком стимулів до праці тощо;

• фактично одностороння орієнтація на такі ж відсталі народногосподарські організми країн СНД, залежність від них, особливо Росії, у постачанні енергоносіями, лісом; незначна участь у всеєвропейському та світовому поділі праці.

Ситуацію ускладнили безсистемні і не послідовні ринкові реформи, що привели економіку України (як і інших країн СНД) до гострого кризового стану. Спроби регулювати складні соціально - економічні процеси лише неомонетариськими методами привели до різкого спаду виробництва промислової, сільськогосподарської продукції і послуг і викликали скорочення валового внутрішнього продукту і національного доходу. Посилилися структурні деформації економіки, що пов’язано з послабленням регулюючого впливу держави на макро і мікрорівнях. В результаті іноземні конкуренти потіснили українських товаровиробників як з внутрішніх, так із міжнародних ринків, при цьому рівень конкурентноздатності власної продукції дуже низький, а експорт ще більше набуває сировинного характеру. Йде процес катастрофічного старіння виробничих фондів, що знищує перспективу виходу з кризового стану для виробників і тим більше досягнення рівня сучасної технологічної і товарної конкурентноздатності на внутрішніх і зовнішніх ринках. Фактичний обсяг і питома вага іноземних інвестицій в Україні залишаються мізерними. Обезцінення національної валюти привело до вивозу капіталів з України. Спостерігається криміналізація економіки. Відбувається різке соціальне розшарування суспільства, зубожіння основної маси населення і збагачення верхівки за рахунок спекулятивного перепродажу державних товарних ресурсів, присвоєння експортної виручки, “приватизації” державного майна і валютно-експортних махінацій.

Країна опинилася перед загрозою втрати промислового і аграрного потенціалу, масового безробіття і посилення соціальної напруги в суспільстві. В цих умовах побудова незалежної демократичної держави із соціально орієнтованою економікою значною мірою залежить від стратегії й тактики державного регулювання соціального розвитку суспільства. Складовою і невід’ємною частиною соціально-економічних перетворень, які здійснюються в Україні, є державна регіональна політика.

Регіональна політика, на думку деяких авторів, взагалі така ж стара, як і держава. ЇЇ можна визначити як мистецтво застосування урядом різних підходів до різних частин країни. Під цим кутом зору ми можемо говорити про регіональну політику не лише в сучасних державах, але й у Римській чи Російській імперіях. Проте поняття регіональної політики й сам термін належать до ХХ ст.

Регіональна політика – це діяльність держави, спрямована на забезпечення комплексного економічного, політичного, соціального та культурного розвитку окремих територій країни.

Регіональна економічна політика передбачає:

• урахування відмінностей у рівнях економічного і соціального розвитку окремих територій, а також історичних, природно- географічних та етнічних особливостей регіонів;

• поліпшення найважливіших територіальних пропорцій та забезпечення прогресивних структурних змін економіки регіонів;

• децентралізацію процесів управління соціально- економічним розвитком регіонів;

• раціональне використання природно-ресурсного потенціалу;

• підтримання внутрішньорегіональної збалансованості економічного розвитку.

Регіональна політика грунтується на наступних основних принципах:

• дотримання пріорітетів загальнодержавного значення;

• органічна єдність розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;

• урахування вимог економічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів регіонів і розміщенні нових підприємств;

• досягнення економічного ефекту за рахунок територіального поділу праці, раціональної системи природокористування, налагодження тісних міжрайонних зв’язків у межах єдиного ринкового простору України, а також розвитку зовнішньоекономічних відносин;

• створення відповідних умов для подальшого підвищення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними органами державної, виконавчої влади, державними адміністраціями та місцевими Радами народних депутатів.

Сучасна історія регіональної політики починає свій відлік із 30-х років ХХ ст. й пов’язана з широко відомим досвідом Великобританії та США у сфері активного діяння держави на розвиток проблемних регіонів. Стосовно даного періоду часу різке посилення уваги до регіональної політики, зокрема до її економічного аспекту, розглядається як відповідь регіональної теорії на безпосередні запити практики макроекономічного управління, здійснюваного у формі державного регулювання в країнах із ринковою економікою. На відміну від первісних варіантів політики розміщення регіональна політика, згідно з її назвою, скерована на райони, тобто має на увазі регулювання територіальної структури господарства, а в остаточному підсумку – діяння на весь комплекс регіональних проблем. Вона покликана реалізувати на практиці той макроекономічний підхід до національних територіальних ансамблів, що обгрунтовується регіональною економікою. Регіональна політика відображає сферу діяльності держави з управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в регіональному вимірі.

Регіональну політику поділяють на експліцитну (від лат. explicitus - недвозначний, точний, чітко виражений) та імліцитну (від лат. implicitus – уявний, не виражений прямо; такий, що має прихований зміст). Першу форму або вид політики викладено в офіційних документах, а також в академічних публікаціях, присвячених описові, аналізові й оцінці цих документів. До другого виду відносять наслідки розміщення й регіональні відмінності всіх важливих рішень у соціально- економічній сфері, що їх сформували й реалізували центральні та регіональні органи влади даної країни. Такі рішення можуть бути прийнятними в рамках аграрної, промислової, соціальної, зовнішньоторговельної та будь-якої іншої макроекономічної політики. Імліцитна регіональна політика може здійснюватись у формі урядових програм.

З регіональною політикою тісно пов’язане поняття “регіон”. Регіон – це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального.

Об’єктами регіональної політики можуть бути найрізноманітніші територіальні утворення, у межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Склад останніх визначається адміністративно – територіальним устроєм та економічним районуванням України. Основними суб’єктами проведення регіональної політики є національні органи влади. А. Куклінський вирізнив дві групи суб’єктів:

1. інституційні (регіональні органи влади в унітарній державі та у федерації; національні органи; міждержавні організації);

2. соціокультурні (регіональні, національні й міжнаціональні спільноти – товариства).

Регіональна політика велику увагу приділяє проблемним регіонам. Проблемні регіони - це такі території, які в просторовій структурі господарства вирізняються масштабами та особливим кризовим проявом тієї чи іншої проблеми; відтак набір заходів, спрямованих на поетапне її вирішення, виходить на рівень загальнодержавних завдань. Їх невирішеність створює загрозу соціально - економічному механізмові всієї країни, може призвести до різкого загострення політичної нестабільності, погіршення екологічної ситуації тощо. Наприклад – зона радіоактивного забруднення після вибуху реактора Чорнобильської АЕС.

Індикаторами проблемних регіонів можуть бути щільність явища, територіальні межі, ступінь гостроти, темп змін, показники ВВП на душу населення, на одиницю території, розмір прибутків на сім’ю, показник природного приросту населення, рівень захворюваності, дитяча смертність. За допомогою індикаторів проблемних регіонів виявляються або уточнюються кордони проблемних районів.

1.6.2. Тактичним завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно- пропорційного розвитку окремих регіонів, створення сприятливих умов для успішного функціонування господарських об’єктів та проживання населення, для розвитку ринкових відносин. Стратегічним завданням регіональної політики є макросоціоекономічне обгрунтування та розробка оптимальної перспективної територіальної структури життєдіяльності населення. Завдання регіональної політики можна розв’язати лише цілеспрямованою державною прогнозно-плановою та організаційно- управлінською діяльністю, а не засобами ринкової економіки. Внутрішній аспект регіональної політики повинен сполучатись із зовнішнім, який полягає в раціональному включенні України у міжнародний та світовий поділ та інтеграцію людської діяльності, передусім економічної, соціальної, культурної, політичної, адміністративно-управлінської, військової.

Найважливішими аспектами регіональної політики є її конкретний зміст, наукове й кадрове забезпечення.

Конкретними завданнями регіональної політики є:

1. Кількісна і якісна оцінка інтегрального ресурсного потенціалу – природного, трудового, фінансового, рекреаційного, науково-технічного, танспортно-географічного, а також можливостей розвитку внутрішніх і зовнішньоекономічних зв’язків. Практичне використання вимагає узагальнення характеристик цих ресурсів, створення відповідних ресурсних карт, розробки нормативів використання ресурсів.

2. Аналіз специфіки просторової диференціації демографічних процесів, оцінка наявних систем розселення та розміщення об’єктів соціальної інфраструктури, сумарного впливу цих чинників на окремі аспекти соціальної економічного розвитку регіонів. Необхідний також аналіз структури зайнятості, рівня відповідності чисельності та кваліфікації трудових ресурсів кількості робочих місць. Окремого вивчення вимагають міграційні процеси, їх причини, інтенсивність і напрями.

3. Удосконалення комплексно-пропорційного соціально-економічного розвитку окремих природно-господарських регіонів, областей, великих міст і міських агломерацій, реконструкція старих індустріальних районів, формування нових міжгалузевих і міжобласних господарських утворень, виявлення депресивних місцевостей і розробка заходів щодо їх розвитку. Адміністративні області повинні мати загальнодержавну спеціалізацію людської діяльності, зумовлену географічним поділом та інтеграцією праці. Комплексні регіональні програми мають забезпечувати розвиток і територіальну організацію макрорайонів, природно-господарських регіонів, вільних економічних зон, галузевих і міжгалузевих утворень.

4. Обгрунтування територіальних пропорцій у суспільно-географічному розвитку України за допомогою суспільно-географічного районування на основі даних аналізу функціональної структури людської діяльності і просторової локалізації головних зв’язків. При цьому треба мати дві сітки (схеми) суспільно-географічного макрорайонування: одна повинна відображати сучасну, а друга – перспективну (програмну) територіальну структуру людської діяльності в регіоні. Програмні (перспективні) райони також повинні бути об’єктами державного управління.

5. Удосконалення на цій основі адміністративно-територіального устрою (АТУ) України, що дасть змогу поліпшити управління регіонами за рахунок оптимального поєднання державних інтересів та місцевого самоврядування.

6. Аналіз і ефективне використання соціально-економічного й культурного потенціалу нового геополітичного положення території України.

7. Вивчення можливостей формування вільних економічних зон, районів прикордонної (безмитної) торгівлі, зон і об’єктів спільного підприємництва.

8. Еколого-географічна оцінка території, її районування та експертиза окремих регіональних проектів чи програм з метою забезпечення здорових умов життєдіяльності людей за рахунок зниження дії антропогенних факторів і гранично допустимих концентрацій вмісту шкідливих речовин, підвищення комплексності і ефективності використання природних ресурсів у регіоні.

9. Удосконалення економічного механізму регіонального розвитку.

10. Комплексний підхід до впровадження досягнень науково-технічного прогресу за рахунок активізації регіональних чинників у формах науково - технічних програм, технополісів, технопарків, технологічних, наукових та інноваційних центрів.

11. Удосконалення управління регіональним розвитком.

12. Концентрація наукових сил, нині розпорошених по окремих науково - дослідницьких та навчальних інститутах, на регіональній проблематиці.

13. Кадрове забезпечення виконання конкретної регіональної роботи на всіх рівнях управління.

1.6.3. Основний засіб здійснення довгострокової стратегії регіональної політики – це створення регіональних програм соціально - економічного розвитку окремих районів і областей. Регіональні програми повинні бути не лише засобом розв’язання регіональних проблем, загального впорядкування розміщення продуктивних сил, а й інструментом реалізації загальнонаціональної стратегії соціально - економічного розвитку. Основні поняття механізму реалізації державної регіональної економічної політики полягають в тому, що це є система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил. За допомогою цього механізму забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Механізм реалізації політики регіонального розвитку має забезпечуватись правовими та економічними важелями. До перших належать сукупність законодавчих і нормативних актів, що регулюють відносини між суб’єктами регіональної політики, форми та методи її здійснення. Серед економічних важелів найважливішим є формування фінансових ресурсів, які давали б можливість забезпечити здійснення відповідних регіональних програм.

Основними складовими механізму державної регіональної економічної політики україни, які випливають із чинних законодавчо- нормативних документів, виступають:

• прийнята державою відповідна законодавчо- нормативна база;

• державне бюджетно- фінансове регулювання розвитку економіки регіонів;

• прогнозування і програмування розвитку різних форм територіальної організації продуктивних сил ( створення ВЕЗ), міжрегіональне та прикордонне співробітництво

Інструменти й механізми впливу держави на просторову організацію суспільства такі:

1. розміщення нових державних (чи підконтрольних державі) підприємств або переміщення дійсних фірм у проблемні райони;

2. приватизація державних підприємств, придбання акцій приватних фірм, а також інші форми зміни співвідношення державного й приватного секторів в економічному розвитку певних регіонів;

3. державні субсидії місцевим органам влади, в тому числі цільові, обумовлені певними вимогами (наприклад, часткової участі регіональних органів у фінансуванні національних програм), а також безконтрольні, що передбачають вільне витрачання коштів на розсуд місцевих властей;

4. регіонально орієнтовані державні інвестиції у виробничу, соціальну й екологічну інфраструктури (наприклад, будівництво та оснащення промислових парків, площадок, зон, енергетичних об’єктів, доріг, аеродромів, портів, меліорація земель, спорудження об’єктів у сфері освіти, охорони здоров’я й т. ін.)

5. субсидії й кредити муніципальних та інших місцевих або локальних органів;

6. субсидії й кредити приватним компаніям для стимулювання ділової активності у проблемних регіонах, у тому числі на придбання будинків, обладнання, виплату страхових внесків тощо;

7. регіонально орієнтовані субсидії та кредити підприємствам та організаціям, які опинилися в тяжкій ситуації;

8. законодавче регулювання строків амортизації основних фондів, зокрема, надання прав прискореної амортизації;

9. державні замовлення на продукцію й послуги приватних фірм;

10. податкова політика (в тому числі різні знижки, пільги або повне звільнення від окремих податків з метою стимулювання розміщення виробництва в регіонах пріоритетного розвитку, виключення з системи податкових пільг за інвестиції у перенаселенні або перенасичені виробництвом райони й т. ін.);

11. регіонально диференційовані програми зайнятості, професійної підготовки, житлового будівництва, охорони навколишнього середовища;

12. заходи, що стимулюють мобільність населення й виробництва, як-от: міграційні субсидії або премії для переселенців або переміщуваних підприємств;

дозволи, заборони, ліцензії, сертифікати та інші засоби прямого контролю будівництва виробничих об’єктів і адміністративних споруд;

13. нормування, раціональне споживання окремих видів сировини ;

14. примусові урядові контракти на постачання в проблемні райони;

15. правові норми в галузі землекористування, охорони навколишнього середовища тощо.

Наведений вище перелік засобів регіональної політики далеко не вичерпаний, а до того ж багато з них тісно взаємопов’язані між собою й можуть застосовуватися комплексно. Як і всі інструменти макроекономічного регулювання, арсенал засобів і заходів регіональної політики поділяється на заохочувальні (стимули, спонукання) та обмежувальні, прямі і непрямі, активні й пасивні.

Ринковим механізмам краще відповідають непрямі методи регулювання. Інструменти, що спираються на адміністративні методи управління, застосовуються не лише в країнах із тоталітарним режимом, а й у країнах із ринковою економікою. Але у світовій практиці спостерігається тенденція заміни адміністративних заходів кредитно - грошовими та фінансово-бюджетними важелями.

Серед стратегічних напрямів регіональної політики особлива роль належить створенню й формуванню вільних економічних зон (ВЕЗ) різної функціональної спрямованості, що виступають як провідні елементи політики відкритої економіки й відіграють важливу роль у міжнародних відносинах, а надто в економічній стратегії транснаціональних корпорацій.

Вільна економічна зона – це обмежена частина території держави, на якій установлюється особливий митний, податковий, фінансовий та організаційно-правовий режим діяльності суб’єктів підприємництва в цілях активізації економічних процесів.

При створенні ВЕЗ держава ставить завдання:

• стимулювання притоку іноземних інвестицій;

• створення структур, які є початком та прикладом для проведення ринкових перетворень;

• активізація процесів інновації;

• активізація зовнішньої торгівлі;

• розвиток імпортозаміщення;

• створення нових робочих місць;

• ефективне використання місцевих ресурсів.

При створенні ВЕЗ можуть використовуватися два різних концептуальних підходи – територіальний і функціональний. У першому випадку зона – це територія, де всі суб’єкти господарської діяльності користуються різними пільгами. В іншому - зона – це не територія, а пільговий режим, що застосовується до певного виду підприємницької діяльності, незалежно від місцезнаходження підприємства.

Умовно всі зони ВЕЗ поділяють на такі групи:

1. зони, пов’язані виключно (або переважно) із рухом товарів на міжнародному ринку;

2. зони, що поєднують міжнародну підприємницьку діяльність і міжнародну торгівлю.

Більш уживана класифікація, наступна:

1. Зовнішньоторговельні зони – це ВЕЗ, де обслуговуються товари іноземного походження по наступних напрямках: транспортне обслуговування, складування, збереження та обробка товарів, спрямована на забезпечення доброякісного зберігання, покращення зовнішнього оформлення та інше.

2. Торгово- виробничі зони – це ВЕЗ, які виконують всі функції попередніх зон, а також комплектування, складання вузлів і готових виробів, в деяких випадках у зонах сконцентровані імпортні чи експортні виробництва. Характерна риса зон цього типу – розміщення багатосерійного та трудомісткого виробництва, першочергово орієнтованих на експорт. В процесі покращення економічної ситуації у країні, зміни структури господарства, купівельної спроможності населення експортоорієнтовані зони перетворюються в імпортоорієнтовані (випускаючи імпортозамінюючу продукцію).

3. Науково – технічні зони – це особливий тип вільних економічних зон, що орієнтовані на розвиток науково-технічного потенціалу, формування механізму стимулювання фундаментальних та прикладних досліджень і впровадження їх результатів у виробництво. Ці зони орієнтуються на наукомістке виробництво, високі технології, комерціалізацію наукової діяльності, що здійснюється шляхом як організації відповідних виробництв, так і міжнародної торгівлі ліцензіями, патентами та ”ноу-хау”.

4. Сервісні зони:

А) туристсько-рекреаційні зони – це ВЕЗ, які створюються на основі значного природно-рекреаційного та історико-культурного потенціалу з метою його ефективного фінансового (для країни) використання й збереження. Їх характерна риса - створення сприятливих умов для інвестування у сферу послуг, спрощення режиму в’їзду для туристів та інше.

Б) банківсько-страхові зони – це ВЕЗ, в яких запроваджується сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування фірм, які зареєстровані не в даній державі.

В) офшорні зони – це ВЕЗ, де створені спрощені умови для реєстрації компаній і банків.

5. Комплексні чи багатопрофільні зони. Відмінність їх від інших форм ВЕЗ – у значних просторових масштабах (звичайно, розміщуються на території окремих адміністративних утворень – штату, області, району) і більш широкій сфері діяльності. У їхні функції входить розвиток міжнародної торгівлі, імпортозаміщуючого виробництва, фінансової й банківської інфраструктури, комунікацій і туризму.

6. Міжнародні зони. Формуються вони в прикордонних районах ряду країн. Їх ціль – координація господарської й зовнішньоекономічної діяльності, створення сприятливих умов для інтеграції (“Карпати”, “Буг”).

В Україні створена правова база для функціонування ВЕЗ. Це Закон України “Про загальні засади створення й функціонування спеціальних (вільних) економічних зон,” Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні”, “Положення про критерії визначення пріоритетних видів економічної діяльності в спеціальних (вільних) економічних зонах і на територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності й порядок їх застосування”.

При створенні ВЕЗ держава повинна мати на увазі, що зона повинна бути привабливою для інвестора насамперед рівнем пільг, які повинні відповідати світовим стандартам.

Перша в Україні ВЕЗ розташована в Автономній Республіці Крим – Північнопромислова експериментальна зона “Сиваш”. Основну частину промислової зони займають Кримський содовий і Перекопський бромний заводи, Кримський виробничий рибокомбінат, два великих хімічних підприємства – Кримське виробниче об’єднання “Титан” і Сивашський аніліно- фарбовий завод, завод по переробці вторинної полімерної сировини “Полівтор”. Крім того, в державі функціонують ВЕЗ: “Славутич”, “Азов”, “Донецьк”, “Яворів”, “Закарпаття”, “Інтерпорт Ковель”, “Курортополіс Трускавець”, “Миколаїв”, “Порт Крим”, “Порто-франко”, “Рені”.

Слід відзначити, що ВЕЗ в Україні працюють не досить ефективно, що багато в чому пояснюється відсутністю державної програми створення вільних економічних зон як невід’ємної частини активної регіональної політики. Негативним фактором є також недостача вітчизняного практичного досвіду у відпрацюванні організаційних, фінансових і виробничих механізмів функціонування вільних економічних зон, питань оподаткування, митного регулювання, валютно - фінансових умов і управління зонами.

1.6.5. Україна увійшла в новий етап свого існування як суверена держава з помітними відмінами у рівнях соціально - економічного розвитку між окремими її районами. Найбільш характерні регіональні проблеми, що потребують невідкладного рішення наступні.

По-перше, необхідно стабілізувати роботу підприємств сфери регіонального виробництва у регіонах і створити умови для нарощування обсягів виробництва товарів та надання послуг.

По-друге, потребує вирішення проблема ефективної зайнятості трудових ресурсів в районах з високим рівнем безробіття. Це перш за все стосується західних областей, особливо Львівської, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської та індустріально розвинутих областей – Донецької, Луганської, Харківської.

По-третє, набуває все більшої актуальності проблема надмірного антропогенного та техногенного навантаження на природно-територіальні комплекси Донбасу, Придніпров’я, окремих районів Прикарпаття, Причорномор’я, північного Криму. Гіпертрофічний розвиток ресурсо- та енергомістких виробництв призвів до погіршення екологічної ситуації в більшості з них. Особливо небезпечна ситуація склалася у Донецькому й Придніпровському регіонах та у великих містах.

По-четверте, необхідно підвищити відповідальність органів управління за рівень виконання державних регіональних програм. Для цього треба забезпечити їх централізоване фінансування з Державного бюджету.