Фактичний рівень комплексності визначають за формулою:

,

де Рч – частина сукупного суспільного продукту, що споживається в межах регіону;

Р – сукупний суспільний продукт регіону.

Комплексність району є складною категорією, тому для оцінки її рівня використовують кілька груп показників.

1. Показники, що характеризують ступінь використання ресурсних можливостей регіону. Так, трудові ресурси характеризує частка працездатного населення, зайнятого в суспільному виробництві. Щодо мінерально- сировинних ресурсів важливим показниками є співвідношення між запасами корисних копалин та розмірами їх видобутку.

2. Показники, що характеризують використання виробничих потужностей за конкретними видами продукції, вихід продукції на певну вартість основних виробничих фондів окремих галузей, а в сільському господарстві – також на 100 га ріллі порівняно із середнім по країні або економічному регіону.

3. Показники завершеності виробничих циклів, що визначаються як відношення вартості кінцевої продукції, отриманої місцевої сировини, до вартості всієї кількості такої сировини в перерахунку на кінцеву продукцію.

4. Показники частки внутрішньодержавних (внутрішньорайонних) перевезень: чим вища частка таких перевезень, тим вищий ступінь комплексності господарства. Ці показники обчислюють для всіх видів транспорту.

5. Показники, що визначають забезпеченість продукцією, що виробляється в цьому регіоні. Їх розраховують за найважливішими видами промислової та сільськогосподарської продукції.

Ефективність комплексного розвитку району визначають за такою формулою:

,

де Кеф – ефективність регіонального комплексу (відсотки);

Е – вартість продукції, що вивозиться з регіону;

І - вартість продукції, що ввозиться в регіон;

Др, Дк – споживання (особисте і суспільне) продукції на душу населення відповідно в регіоні та країні в цілому.

Оцінка комплексності господарства регіону та її ефективності має доповнюватися показниками рівня розвитку сфери обслуговування й умов життя населення.

Таким чином, аналіз розміщення продуктивних сил в окремих економічних районах передбачає виявлення основних напрямків розвитку районних ТВК, рівня їх спеціалізації і комплексності.

1.4.4. Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічного потенціалу.

При розробці моделі нового економічного районування необхідно враховувати наявні зміни, які відбулися за останні роки : проведення приватизації, спад виробництва в галузях народного господарства, інформаційні процеси, старіння основних виробничих фондів, зниження рівня життя населення, зниження виробництва сільськогосподарської продукції, відтік за межі держави висококваліфікованих спеціалістів та трудових ресурсів тощо.

В сучасному районуванні необхіднор враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-культурними об’ктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально- економічному розвитку регіонів країни.

У зв’язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плануванні розвитку території. Варто враховувати окремі особливості проблем в розвитку регіонів. Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

- слаборозвинуті ( відсталі ) регіони;

- депресивні регіони;

- прикордонні регіони (області)

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузева структура, науково- технічний потенціал, соціальна сфера, політичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50% від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури , стмулювання потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення.

Депресивні регіони – це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними треба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.. ці райони могли втатити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршеня геологічних умов тощо.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально- економічної політики, яку держава впроваджує на національнеому і регіональному рівнях

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукціюю

Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемністиь ( перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі- бар’єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію.завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевиї органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу ввирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.. майбутнє прикордонних регіонів залежить від ефективності регіонального управління та впровадження нових форм прикордонного міжрегіонального співробітництва.

З часів Радянського Союзу існує три великі економічні райони:

- Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська,Сумська, Харківська,Чернігівська області ( 9областей.

- Південно-Західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, хмельницька, Черкаська, Чернівецька області ( 11 областей).

- Південний : Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Після проголошеня Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українськиї вчених. Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як

М.М. Паламарчук, М.Д.Пістун, Ф.Д.Заставний, О.І.Шаблій і В.А.Поповкін.

Так, Ф.Д.Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний. Автор вважає, що в межах України доцільно залишити мережу макрорайонів, але слід уточнити границі мезорайонів. В основу мережі районів Ф.Д.Заставний поклав економічний принцип, господарську однорідність територій, відмінності у господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем розвитку і профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції в розрахунку на одного жителя. Запропоновано економічні райони (за термінологією автора – підрайони) сформувати у складі Донецького (Луганська і Донецька області), Придніпровського (Дніпропетровська і Запорізька області), Північно- Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області), Центрально – Поліського (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська та Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області), Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області), Центрально –Українського (Кіровоградська і Черкаська області) і Західно- Поліського (Волинська і Рівненська).

В.Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

• Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

• Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

• Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

• Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

• Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька та Хмельницька області).

О.І. Шаблій в основу класифікації економічних районів поклав не лише економічні, а й соціально - економічні показники, виділивши шість специфічних соціально - економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально - Східний, Центральний, Північно - Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Е. Качан пропонує розглянути 9 мезорайонів: Донецький (Донецька, Луганська області), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області), Центрально- Український (Черкаська, Кіровоградська області), Подільський (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області), Північно - Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області), Столичний (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області), Волинська (Волинська та Рівненська області), Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим).

Група вчених НАН України (М.І.Долішній, М.М.Паламарчук, Л.Т. Шевчук) виділили 6 макрорайонів у межах держави:

1. Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська).

2. Донецький (Донецька, Луганська).

3. Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька).

4. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська).

5. Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим).

6. Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська).

Кабінет Міністрів України на основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування запропонував таку мережу економічних районів:

• Донецький ( Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська,запорізька,Кіровоградська області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центальний (Київська,Черкаська області і м. Київ);

• Поліський (Рівненська,Волинська,Житомирська і Чернігіська області);

• Подільський (Вінницька,ТернопільськаХмельницька області);

• Причорноморський ( Автономна Республіка Крим Миколаївська,Одеська,Херсонська області і м. Севастопол);

• Карпатський ( Львівська,Закарпатська,Івано-Франківська і Чернівецька області)

Удосконалення сітки економічного районування - безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливаває і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук.

Економічне районуваня дає можливість практично втілювати в життя такі проблеми:

• поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України на основі раціонального розміщення продуктивних сил;

• посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

• зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення товарів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами України;

• загальне піднесення рівня життя і добробуту населення.