- •4. Богословсько-теологічний підхід до визначення природи релігії.
- •5. Релігія, як форма суспільної свідомості, її елементи та структура. Функції релігії та її роль у суспільстві.
- •6.Історичні типи та форми релігії
- •7. Первісні релігійні вірування. Умови виникнення та характеристика основних форм первісних вірувань.
- •8. Форми класифікації та типологізації релігії.
- •9. Етнічні релігії. Закономірності появи та особливості віровчення і культу. Типологія етнічних релігій.
- •10. Релігієзнавчі ідеї епохи Просвітництва.
- •11. Екуменічні процеси: їх зміст та ознаки.
- •12. Релігія і церква у сучасній Україні.
- •13. Походження та ідейні джерела буддизму
- •14. Релігійні вірування Стародавньої Греції і Риму
- •15. Релігія давніх слов'ян
- •16. Соціально-економічні та духовні джерела християнства.
- •18. Основні положення християнського віровчення (12 догматів та 7 таїнств).
- •19. Біблія – походження, структура, культурно–історична цінність.
- •20. Православ’я – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •21. Католицизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •22. Протестантизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •23. Характеристика основних новітніх релігійних течій
- •24. Запровадження християнства в Київській Русі.
- •25. Християнство в Україні: історія та сучасність.
- •26. Розвиток православ’я в Україні.
- •27. Греко-католицизм в Україні: історія становлення та сучасність.
- •XVII—XIX століття
- •28. Католицизм та протестантизм в Україні.
- •29. Неорелігії та нетрадиційні вірування в Україні.
- •30. Історико-культурні, економічні і політичні передумови виникнення ісламу.
- •31. Особливості основних напрямів ісламу.
- •32. Історія виникнення ісламу. Мухаммед – життя і діяльність.
- •33. Віровчення і культ в ісламі. Коран – священна книга ісламу.
- •34. Релігія та культура індуїзму.
- •35. Історія виникнення буддизму.
- •36. Віровчення та культ буддизму. Священні книги у буддизмі.
- •37. Основні напрями буддизму: хінаяна, махаяна, ламаїзм.
- •38. Поняття свободи совісті: історія його формування і розвитку.
- •39. Міфологічний, релігійний, філософський тип світогляду: загальна характеристика і порівняльний аналіз.
- •40. Вільнодумство та його форми.
- •41. Предмет етики і її місце в структурі філософського знання.
- •42. Поняття моралі, моральності, етики
- •43. Моральна концепція християнської етики. (Августин Блаженний та Фома Аквінський).
- •44. Етична спадщина Сократа, Платона й Аристотеля
- •45. Соціальні функції моралі.
- •46. Мораль як форма суспільної свідомості. Соціально-історична обумовленість моралі.
- •47. Етична думка доби Просвітництва.
- •48. Поняття моральної свідомості. Моральні норми і принципи.
- •49. Проблема сенсу життя в історії етичної думки.
- •50. Добро і зло як категорії етики.
- •51.Любов як шлях творення особистості.
- •52.Етичні погляди г.С.Сковороди.
- •53.Поняття свободи совісті:історія його формування та розвитку. Дружба як категорія етики.Її зміст і цінність.
- •54. Мораль і насильство як проблема сучасної етики.
- •55. Свобода та необхідність як проблема етики.
- •56. Особливості основних напрямів ісламу.
- •57. Мораль як предмет етики.
- •58. Розкрити зміст понять етос, мораль і моральність.
41. Предмет етики і її місце в структурі філософського знання.
Слово «етика» виникло з давньогрецького «ethos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н.е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об»єктивного світу, людини.
Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «ethicos» — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «ethice» (етика). Так у IV ст. до н. є. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.
Етика — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.
Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з»ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.
Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.
На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх не розрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а не представлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) допомагає усвідомити те, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об»єктивно, а знання про нього — суб»єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда не принципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й морального феномену. Однак найдовершеніші знання моралі та розуміння глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.
Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: “мораль у собі” (уявлення, почуття, емоції, суб»єктивні вияви волі) — “мораль для нас” (мораль, “одягнена” в матеріальну оболонку мови і мовлення, тобто “омовлена” мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.
Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв»язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й “омовлена” мораль. Безпосередньо ця наука пов»язана з мовою моралі (прийомами і засобами обґрунтування моральних норм), а опосередковано — з “мораллю в собі” (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації термінів, якими позначають вияви моралі).
Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад “добро”, “зло”, виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб»єктів), тобто невідомого. Приклад моральних суджень: “Правда є добро”, “Брехня є зло”. Приклад етичних суджень: “"Добро" — категорія етики, яка .”, “"Зло" — категорія етики, яка .” Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.
З»ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред»являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.
Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном “добро”. Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов»язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.
Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.
Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов»язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.
Мораль існує у двох формах: особисті моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).
Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.