2) Філософська думка в культурі Київської Русі.

У кінці IX століття завершилося єднання східних слов’ян в державних кордонах Київської Русі, що обумовило формування розрізнених племен в руський (український) народ. Утворення держави і введення християнства (988 р.) знаменувало початок нової епохи в політичному, економічному і культурному житті Русі. Розквіт культури знайшов своє відображення в розширенні письменності, створенні учбових закладів, розвитку архітектури, живопису, скульптури. Християнська релігія, що стала визначальним джерелом філософсько-світоглядних ідей, коріннним шляхом перетворювала світогляд народу, змінила стиль його мислення, напрям його духовних прагнень. Поширення християнської літератури орієнтувало руських мислителів на вивчення Священного писання, вчення батьків церкви – Василя Великого, Григорія Богослава, Григорія Назіанзіна, представників каппадокійської школи, яка існувала на території Візантії в IV-V віках.

Пам’ятки нашої древньої філософії можна розділити на дві групи: перша – це тексти, які виникали на території Київської Русі (оригінальна література), друга – переклади текстів, які різними шляхами поступали з інших країн. Найавторитетнішими представниками переказів були: Василь Великий, Іоан Златоус, Григорій Богослов, Григорій Нисський. Античну філософію представляли: Арістотель, Платон, Демокріт і інш. Багатий філософський зміст мають твори вітчизняних мислителів: “Слово про закон і благодать” Ілларіона, “Успенський збірник”, “Моління” Данила Заточника, “Слово” Кирилла Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха, “Житія” Бориса і Гліба, “Ходіння” Даніла Поломника, “Повість временних літ”, “Печерський Патерик” та інші.

Древньоруська філософія розвивалася в лоні духовно – практичного осмислення світу, що обумовило її орієнтацію на людяність, конкретне, земне і духовне православно-християнське життя широких верств населення. Вона прагнула дати відповідь на основне питання якої-небудь філософії: як людині жити в цьому світі? Синтезуючи західну і східну думку, вітчизняна філософія набувала оригінального і самобутнього характеру. Вона мала статус мудрості, розумілася як мудрість. “Ізборник 1073 р.” кваліфікує мудрість як знання божественних і людських мов. Мудрість якої-небудь людини походить передусім від Бога, її можна придбати завдяки книжковому знанню і спілкуванню з мудрими людьми. Філософ або мудрець – це особлива людина, яка є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним вирішувати всі проблеми людського буття.

У філософії цього періоду робляться спроби пізнавальної діяльності. Насамперед пізнавальна діяльність направлена до Бога, а вже потім до світу і людини. Велике значення віддавалося розуму, раціональному осмисленню буття. Важлива роль відводилася істині і правді. Істину створив Бог, і оскільки він один, єдиною є і істина, яка не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе по її законах, і досягнути її можна лише через посередництво Бога. Все, що належить Богу, відбувається від нього, є істинне. Тобто істина розуміється онтологічно, як об’єктивно існуюча реалія, як сама дійсність, абсолютною істиною є Бог як найвища духовна цінність. Поняття істини в деякій мірі ототожнювалося з поняттям правди, справедливості, віри і виступало вже як аксіологічна, етична і естетична детермінанта і критерій, що повинен був впливати на відносини Бога, людину і світу. Людина того часу прагнула не просто осягнути істину, а передусім втілити її в життя, в свої справи.

Специфічною межею філософського світогляду є символічне тлумачення дійсності. Своєрідною межею мислення було введення дійсності через наочні образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння ідеї, догмати і явища. Онтологічна позиція визначалася догматом про створення світу Богом, і, природно, стверджувалося, що всі природні процеси залежать від Бога. Він – джерело доцільності і впорядкованість природи, світ природи залежить від надприродного початку. Тому значення буття полягає не в осмисленні світу, а в порятунку людини. Натурфілософські уявлення засновувалися на християнській картині світу.

Добро і зло представлялися як реальні космічні чинники, які визначають життя Всесвіту, вони пронизують всі матеріальні і духовні явища. Добро розглядалося як сукупність чинників, що сприятливо впливають на окремого індивіда або суспільство. Кінцева мета людства і окремої людини – подолання зла, спокутування природного гріха, порятунок себе і інших.

У поглядах на людину вітчизняні мислителі приймають те положення, що людина – істота багатомірна, вона “храм”, де присутній Бог; призначення людини – служіння Богу. Здатність мислити з’єднує людину і Бога, наявність тіла – з матерією. Кожна людина може обрати два шляхи – життя і смерть. Шлях життя – це шлях звільнення від смерті, поклоніння Богу, виконання всіх його настанов, він адекватний порятунку людини. Шлях смерті – це шлях грішної людини, шлях непокірності, який веде до вічних страждань. Загалом антропологічне вчення Русі несе в собі могутній заряд людяності, пропонує цілий спектр стилів життя.

Моральні уявлення засновувалися на християнському вченні, вони також підпадали під вплив східного і азіатського світогляду, античних етичних вчень. Абсолютним ідеалом етичної думки був Іїсус Христос. Християнська ідея милосердя перетворилася в предмет моралі, який не тільки декларував необхідність бути милосердним до ближнього, але і проголосив милостиню як абсолютну і універсальну умову упорядкування всіх сфер і рівнів суспільних відносин. Цей принцип передбачав загальну взаємну любов і повагу громадян, їх взаємодопомогу. На практиці це означало милостиню на користь бідних, створення притулків для них. Моральні повчання засуджували злобу, гордість, заздрість, лицемірство і інш. Пропагувались не тільки християнські заповіді, але і такі форми міжлюдського спілкування як дружба, шанування старших і батьків, правда, щедрість. Домінування цих категорій утворило той духовний стержень, який властивий вітчизняному менталітету сьогодні.

Філософська думка Київської Русі як історичне явище мала свій духовний досвід, відображала дух своєї епохи. У ній можна виділити такі принципи, ідеї, особливості: загальна спрямованість на розв’язання актуальних проблем суспільного буття; обгрунтування духовно практичної форми освоєння світу; увага до проблеми людини; пізнання; дотримання традицій і канонів православної віри; переважання в сфері соціальних і моральних відносин загальнолюдських ідеалів добра і краси, вірності, чесності, мужності. Всі ці ідеї увійшли в духовну культуру українського народу.