3) Культурно - національне відродження 16-17 ст.

Специфічні соціально-економічні умови XVI віку свідчать про розширення ідей гуманізму, в розвитку якого виділяють три періоди.

Перший – середина XVI віку, типологічно схожий на ранньоіталійський, в центрі якого знаходитися соціально-політична тематика, питання етики і естетики. У другому – друга половина XVI – початок XVII віку, активно формується історична самосвідомість українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. У третьому – друга третина XVII – початок XVIII віку, розробляється комплекс гуманістичних ідей в єдності з реформаторськими ідеями.

Фундаторами гуманістичної культури в Україні XV-XVI віків були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріхiвський, Лукаш. Після отримання освіти в Західній Європі майже всі вони втілювали в життя ідеї гуманізму на українській території. Для гуманізму цього часу є характерним утворення людини не тільки як природної частки космосу, але і як “вінця” природи, її господаря. Людина як найвища цінність представлялась творцем самої себе через причетність до божества. Кожна людина є цінністю, від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого покликання або перетворитися в нікчемну тварину.

Поширенню філософської і духовної культури сприяла діяльність українських полемістів XVI – XVII віків, братства яких виникають в багатьох містах України: Львівське братство – 80-і роки XVI в., Київське – 1615 р., Луцьке – 1917 р., а також Галицьке, Рогатинське, Кам’янець-Подільське, Вінницьке і інше. Братства і братські школи були головними центрами опору культурно-релігійної агресії Польщі. Українські братства і братські школи захищали позиції українського православ’я. Так першими полемічними творами були “Ключ царства небесного” (1587 р.) М. Смотрицького, “Казання св. Кирила” (1596 р.) С. Зизанія, “Тренос” (1610 р.) М. Смотрицького, “Книга про віру єдину” і “Книга про правдиву єдність православних християн” (1619-1621 рр.) З. Копистенського. Найбільш відомий серед полемістів – Іван Вишенський (біля 1550-1620 рр.). У центрі його уваги – чоловік, людина “духовна”, бо тільки завдяки духу можливе безпосереднє спілкування людини з Богом.

Величезну роль в діяльності полемістів зіграв Острожський культурно-освітній центр, заснований в м. Острог в 1576 р. князем К. Острозським. Особливе місце тут займала греко-слов’янська школа, в якій вивчалися грецька, латинська, слов’янська мови, а також “вільні науки” – граматика, арифметика, риторика, логіка і інш. Першим ректором був М. Смотрицький. Центру належав гурток вчених гуманітаріїв, друкарня, створена першодрукарем Іваном Федоровим, що приїхав з Москви в Україну, рятуючись від фанатизму церковної і світської влади.

Острозький культурно-освітній центр сприяв розвитку гуманістичної атмосфери. Діячі центру усвідомлювали значення рідної мови для самозбереження українського народу, проти його колонізації і проти прийняття католицизму. Зокрема М. Смотрицький в 1618 році видає “Граматику словенську”, яка майже два сторіччя була єдиним підручником всього східнослав’янського світу і по якій вчився М. Ломоносов. У острозькому центрі була прекрасна бібліотека, в якій знаходилися зібрання богословської і наукової світської літератури; уперше зроблена спроба створити школу вищого типу в Україні і придбаний новий досвід, який допоміг Петру Могилі і іншим діячам Києво-Могилянської академії знайти вірний шлях розвитку української культури і освіти.

У 1632 році на базі Київського братства виникає Києво-Могилянський коллегіум, а пізніше, з 1701 року, Києво-Могилянська академія, яка насправді була першим вищим учбовим закладом східно-слов’янського світу. Учбова програма коллегіуму будувалася по класичній схемі середньовічного західноєвропейського університету. Програма по філософії знайомила слухачів з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західною патристикою, схоластикою, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва. У Київському коллегіумі викладали відомі українські мислителі Іов Борецький, Касіян Сакович, Єлісей Плетенецький, Петро Могила, організатор коллегіуму. Серед професорів Києво-Могилянського коллегіуму були відомі вчені, філософи і письменники Феофан Прокопович, Іоаникiй Галятовський, Стефан Яворський, Георгій Конисський і інш.

Необхідність розвитку філософської думки, вимога конфессійної і національної боротьби привела до усвідомлення необхідність створення Києво-Могилянської академії (1701 р.). Це диктувалося необхідністю оволодіння знаннями світової наукової культури, вивченням, засвоєнням досягнень західноєвропейських мислителів і вчених. У Києво-Могилянській академії вивчалися твори Арістотеля, Платона, Плутарха, Сенеки, Ціцерона і інших. Крім того вивчалися ідейні основи схоластичної філософії Альберта Великого, Ансельма Кентерберійського, Фоми Аквінського, Абеляра, Скотта, Авіценни, Аверроса і інших. Знайомилися слухачі академії з творами Макіавеллі, Галілея, Коперника, Бекона, Декарта, Лейбніца, Спінози, Гассенді.

Філософія Києво-Могилянської академії була першим етапом в розвитку професійної філософії в Україні. Вона підпорядковувалася примату теології, однак і створювала своє інформаційне поле, торкалася проблеми натурфілософії, проблеми метафізики, загальних основ буття. Філософія розумілася як система дисциплін, здатних знаходити істину, причини існування речей, а також як умову дослідження життя.

Києво-Могилянська академія зіграла важливу роль в розвитку духовної, в тому числі і філософської культур східних і південнославянских народів. У академії діставали освіту росіяни, білоруси, серби, молдавани, греки і інші. Європейський рівень освіти, активна наукова і освітня діяльність в Україні і за її межами, розширення зв’язку із західними університетами, зміцнювали авторитет академії, сприяли її становленню як ведучого інтелектуального центру в православному слов’янському світі. Києво-Могилянська академія була тим духовним центром, в якому українська нація відточувала свій інтелект, могутньо сприяла культурному зростанню інших слов’янських народів.

Доба укр. бароко

Глибоке усвідомлення своєї національної належності характеризувало всіх найвизначніших представників гу­маністичної культури України XV-XVI ст.: Павла Руси­на (1470-1517), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566), Івана Туробінського-Рутенця (1511-1575), Григорія Чуй-Русина (1523-1573) та інших, які не лише репрезентували українську інтелектуальну еліту в тогочас­ній європейській культурі, а й збагачували національну культуру західними ренесансно-гуманістичними ідеями, фо­рмували основу культури українського козацького бароко, яке, за словами І. Лисяка-Рудницького, в оригінальний спо­сіб поєднувало візантійські й західні елементи.

Розвиток гуманістичних ідей на українському ґрунті вплинув на організацію і розгортання освітньої справи в Україні. З'явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем Костянтином Острозьким (1526-1608). У своїй структурі центр мав академію (греко-слов'яно-латинський колегіум), друкарню і літератур­ний гурток, члени якого готували до видання навчальні посібники, інші книги, що їх друкував Іван Федоров. Це “Азбука” і “Буквар” (1578), “Хроноло­гія” Андрія Римші (1581), “Біблія” (1581), “Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького (1587), “Книжиця” Ва­силя Суразького (1588) та ін.

Острозька академія, що проіснувала до 1636 р., за змістом навчання була першим українським навчальним закладом вищого рівня, зорієнтованим на європейську систему навчання. У ній вивчали сім так званих вільних мистецтв - граматику, риторику, діалектику (логіку), ари­фметику, геометрію, музику й астрономію. Особлива ува­га зверталась на вивчення мов - старослов'янської, гре­цької, латини, оскільки це відкривало можливості для засвоєння духовної спадщини минулого. Зміст, стиль ді­яльності академії, як і центру загалом, сприяв швидкому зростанню їх авторитету. Вона об'єднала плеяду визнач­них представників української культури, які зробили ва­гомий внесок і в історію вітчизняної філософської дум­ки. Це перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (невід. - 1594) - автор передмови й один з іні­ціаторів створення знаменитої Острозької Біблії, Кирило Лукарис (майбутній патріарх Александрійський і Константи­нопольський), український письменник-полеміст Клірик Ос­трозький (кінець XVI ст.), Христофор Філалет (середина XVI - поч. XVII ст.) - автор відомого полемічного твору “Апокрисис”, український письменник, мислитель Іван Вишенський (між 1545-1550 - прибл. 1620), поет-гуманіст Симон Пекалід (прибл. 1563 - прибл. 1601) та ін.

Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релі­гійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. Та поступово тематика їх філософських досліджень набувала нового звучання, акту­алізованого умовами тогочасного суспільного буття Украї­ни. Так, намагаючись осмислити одну з найскладніших психолого-філософських проблем християнства - догмат Трійці - вони здійснили спробу обґрунтувати моністичну концепцію буття у контексті співвідношення єдиного і множинного; осмислюючи Божественну сутність, намагалися показати докорінну відмінність видимого (земного) і невидимого (небесного) світів, Бога і земної людини, обстою­вали свободу совісті як одне з найважливіших надбань. Тяжіння до раціоналізму активно виявлялось при осмисленні філософсько-теологічних проблем. Винятком є хіба що творчість І. Вишенського з його орієнтацією на ортодоксальні греко-візантійські, києво-руські духовні цінності.

У розвиток української філософської культури ваго­мий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI - на початку XVII ст. як гро­мадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуля­ризації та демократизації, що сприяло становленню про­фесійної філософії в Україні