3. Антимонопольна політика і розвиток конкуренції в Україні

В адміністративно-командній системі господарювання, що існувала в Україні на момент проголошення незалежності, були монополізовані виробництво, управління, система збуту, ціно­утворення, оплати праці тощо. На початку 1990-х pp. в Україні, яка обрала ринкову модель господарювання, потрібно було сформувати конкурентне середо­вище та демонополізувати економіку. З цією метою в Україні почала формуватися та знаходити практичну реалізацію антимонопольна політика.

Антимонопольна політика - це система заходів уряду, спрямо­вана на досягнення успішного функціонування ринку та регулю­вання конкуренції між суб 'єктами господарювання з метою підвищення ефективності національної економіки, забезпечення національних інтересів і підвищення добробуту населення.

На рівні окремих ринків суть антимонопольної" політики виявля­ється у здійсненні ефективної протидії намаганню будь-якого підприємства (або групи підприємств) підпорядкувати або контро­лювати певні сегменти ринку, що призводить до обмеження конкуренції.

Одними з перших заходів антимонопольної політики були створення законодавства із захисту конкуренції та обмеження монополізму у підприємницькій діяльності та відповідних державних інституцій. Упродовж 1992-1993 pp. Верховною Радою України були прийняті такі головні законодавчі акти, як Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності», Закон України "Про Антимонопольний комітет України", ухвалено Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Конкурентна політика в перші роки незалежності була спрямована на подолання пострадянського інституційного монополізму й створення конкурентного середовища у всіх сферах економічного життя. Пріоритетними завданнями були наступні:

- захист населення від зловживань з боку суб’єктів природних монополій;

- запобігання появі приватних монопольних утворень;

- сприяння розвитку приватного сектора економіки, малого й середнього підприємництва, створення інфраструктури ринкової економіки;

- підтримання єдиного економічного простору України;

- недопущення дискримінації суб’єктів господарювання за формою власності або чиїмись смаками;

- запобігання порушень антимонопольного законодавства органами влади.

Процес демонополізації та формування конкурентного сере­довища в Україні відбувався через створення умов для рівно­правного функціонування різних форм власності та великої кіль­кості малих приватних підприємств, проведення комерціалізації торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, зниження або зняття перешкод, що обмежують вступ суб'єктів господарювання на існуючі ринки, та деконцентрації виробництва, що здійснювалася шляхом розукрупнення більшості об'єднань і великих підприємств у всіх галузях вітчизняної економіки. Ці заходи оцінюються неоднозначно. З одного боку, замість монопольних структур загальнодержавного і місцевого рівнів у торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслугову­ванні населення з'явилось декілька тисяч нових самостійних суб’єктів господарювання. З іншого боку, до розукрупнених виробничих об'єднань входили підприємства, що мали свою спеціалізацію та виробляли не однакову, а різну продукцію проміжного циклу, яка вже потім використовувалась головним підприємством для виготовлення кінцевої продукції. Деконцентрація виробництва у цьому випадку призводила до руйнування господарських зв'язків, зростання витрат та нівелю­вання дії ефекту масштабу.

У середині 1990-х pp. відбувся перегляд найважливіших засад антимонопольної" політики в Україні, що виявилося у формуванні законодавчої бази, яка регулює діяльність природних монополій та захищає конкуренцію. Базові положення антимонопольної політики були задекларовані в Конституції України, яка закріплю­вала право на рівні умови господарювання суб'єктів підприєм­ницької діяльності незалежно від форми власності. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конку­ренція.

Під природними монополіями розуміють стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особли­востей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари, що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими това­рами, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари, ніж попит на інші товари. Згідно з даними Державного комітету статистики України у 2005 р. частка валової доданої вартості, що припадає на галузі в яких присутні підприємства природні монополісти (добувна промисло­вість, виробництво та розподілення електроенергії, газу, води, послуг транспорт і зв'язок), становить 22,4 % . Діяль­ність суб'єктів природних монополій зосереджена у тих галузях економіки України, які формують базу для її успішного соціального та економічного розвитку.

В Україні впродовж 1998-2005 pp. спостерігається тенден­ція щодо збільшення кількості суб'єктів природних монополій, насамперед на регіональному рівні. Основний приріст ринків відбувся за рахунок сфери надання житлово-комунальних послуг, а також діяльності Антимонопольного комітету України щодо поглибленого дослідження ринків. Виявлення порушення законодавства про захист економічної конкуренції з боку природних монополій і застосування відповідних інстру­ментів впливу належать до найважливіших заходів антимонопольної політики у цій сфері. Антимонопольний комітет України щороку порушує справи, пов'язані зі зловживанням монопольним становищем, здійсненням антиконкурентних узгоджених дій, антиконкурентних дій органів влади, недобросовісною конку­ренцією.

Порушення норм антимонопольного законодавства суб'єктами природних монополій здебільшого стосуються питань ціноутво­рення та встановлення необґрунтовано високих цін для всіх або окремих категорій споживачів. За безпосередньою участю органів Антимонопольного комітету України у 2006 році підприємствами житлово-комунального господарства здійснено перерахунки споживачам за ненадані або надані в неповному обсязі послуги з централізованого тепло -, водопостачання та водовідведення на суму понад 250 млн. гри. Протягом 2001-2006 pp. за ненадані або надані у неповному обсязі послуги з централізованого тепло -, водопостачання та водовідведення споживачам повернуто шляхом перерахунків більше двох мільярдів гривень.

Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням тарифів суб'єктами природних монополій, є застосування практики перехресного субсидіювання. В Україні впродовж 1992-2006 pp. існування такого методу тарифного регулювання знаходило широку підтримку у тих груп споживачів, які були орієнтовані на одержання послуг за низькими цінами, насамперед серед домогосподарств з низьким рівнем доходів. В економіці України було створено умови, за яких населення за послуги тепло -, водо -, газом, електропостачання сплачувало за заниженими тарифами, а для юридичних осіб вони завищувалися. Але перехресне субсидіювання суперечить реальним інтересам населення, оскільки переплачуючи за електро­енергію, природний газ, послуги централізованого водопостачання і водовідведення, місцевого зв'язку, підприємства включають ці витрати до цін на свої товари.

Закон України “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. містить основні поняття конкуренційного законодавства, базові положення таких інститутів конкуренційного права, як узгоджені дії, концентрація суб’єктів господарювання, основні норми конкуренційного процесу, визначає санкції за порушення конкуренційного законодавства і т.ін. Зокрема, конкуренція визначається як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товару на ринку. Монопольним (домінуючим) є таке становище суб’єкта господарювання, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% (при цьому він не доведе наявність значної конкуренції), а також якщо він не зазнає значної конкуренції (навіть за меншої частки на ринку). Монопольне становище може також мати місце, якщо сукупна частка не більше ніж трьох найбільших суб’єктів господарювання перевищує 50%, не більше ніж п’яти – 70% (і між ними немає або є незначна конкуренція). Згідно з цим законом негативними наслідками монополізації є зловживання домінуючим становищем, яке забороняється і тягне за собою певну відповідальність:

• встановлення таких умов реалізації або придбання продукції, які були б неможливі в конкурентних умовах;

• застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод без об’єктивних причин;

• нав’язування додаткових зобов’язань;

• обмеження виробництва або технологічного розвитку, яке може завдати шкоди іншим суб’єктам;

• відмова від придбання або реалізації продукції за відсутності альтернативних джерел;

• істотне обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів без виправданих причин;

• створення перешкод доступу на ринок (виходу з нього), а також усунення інших суб’єктів.

Таким чином, за роки незалежності в Україні вдалося сформу­вати конкурентне середовище. Якщо у 1991-1992 pp. частка моно­польного сектора економіки України становила 100 %, то у 2001-2002 pp. зменшилась до 40 % . Упродовж 1991-2006 pp. вдалося демонополізувати виробництво, систему управління, збуту, оплати праці тощо. Найважливішим напрямом проведення антимоно­польної політики в Україні на початку XXI ст. є захист вже існуючого конкурентного середовища та перетворення конкурент­них відносин в ефективніші, оскільки підприємства-монополісти намагаються одержати додаткові прибутки через встановлення дискримінаційних цін, необґрунтоване злиття, таємні змови, тінізацію відносин тощо. Проведення антимонопольної політики в Україні щодо регулювання діяльності природних монополій пов'язується з практикою ціноутворення.