5. Особливості музично-видовищного мистецтва.

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі — ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська.

Отже, основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Теми доповідей, рефератів і фіксованих виступів:

1. Київська Свято-Успенська Печерська Лавра перший духовний центр Південно-Східної Європи.

2. Печерський патерик.

Література

• Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н.О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: курс лекцій / Навч. посібник.- К.: Либідь, 1993

• Бокань В. Культурологія: Навч. посібник /За ред. В.М. Пічі.- Львів, 2003

• Грищенко В.А. Історія світової та української культури.- К, 2002

• Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний та ін..- К.: Літера ЛТД, 2005

• Історія української культури. – К.: Наук. Думка,2003.

Історія української та зарубіжної культури: навчальний посібник / За ред.. М. Заковича. – К.,2003. – Т. 1-3.

Тема № 6. Культура Галицько-Волинського князівства. (2 години)

План.

1. Історико-культурне значення утворення Галицько-Волинської держави.

2. Церковні установи в культурному житті Галицько-Волинської землі.

3. Літописання та книгописні майстерні в Галицькій землі.

4. Галицька архітектурна школа.

5. Іконописні традиції Галицько-Волинської землі.

1. Історико-культурне значення утворення Галицько-Волинської держави.

У 1199 році на мапі Східної Європи появилась досить велика за охопленням території і сильна Галицько-Волинська держава. Її історія, за твердженням багатьох істориків, була складовою частиною історії давньоруської держави у часи феодальної роздробленості. Більше того, серед істориків поширеним є твердження, що саме Галицько-Волинська держава стала продовжувачем традицій державотворення у південно-західній частині Русі. Через це її навіть називають спадкоємницею останньої.

Проте є і такі науковці, що доводять відокремленість цих територій, зокрема галицьких теренів, котрі ще задовго до об'єднання з Волинню вийшли із сфери впливу київських князів і ввійшли в орбіту західноєвропейської історії. Принаймні останні десятиліття існування держави (до 1349 року) про це свідчать однозначно.

Об'єднання Галичини та Волині ніби знову повернули ці частини у сферу київського впливу і засновник держави, князь Роман Мстиславич, спочатку навіть висловлював свої претензії на стольний стіл у Києві. Однак історичні реалії початку XIII століття були зовсім іншими. Київський стіл на той час уже фактично втратив статус політичного центру великої держави, і Роман, хотів цього він чи не хотів, сам звернув свій погляд на захід. Власне, навіть його смерть не змінила подальшої долі з'єднаних земель, хоча після цього держава пережила нелегкий період випробувань. Тут маємо на увазі польську та угорську експансію та галицьку смуту.

Злучення окремих земель, як процес об'єднання з метою захисту від сильніших супротивників, був поширений у ті часи у Європі, де також почали утворюватися феодальні королівства. З часом те саме сталося і у нас, де Галич (земля) із Волинню також отримали такий статус. Безумовно, що політична незалежність будь-якої території співвідноситься із незалежністю економічною. Потенціал галицьких та волинських земель у ті часи базувався на сільському господарстві, хоча й інші види діяльності, зокрема ремесла, тут розвивалися по висхідній.

Високого рівня у Галицько-Волинській державі досягла культура. Давній Галич став третім після Києва і Новгорода центром зосередження давньоруського письменства. Саме тут був укладений Галицько-Волинський літопис - основне джерело з історії князівства у XIII столітті. Тут розвивались освіта, література, архітектурне будівництво, скульптура, музичне мистецтво, зокрема церковний спів, про що свідчать чисельні пам'ятки, які збереглися із княжих часів. Велику роль відігравала церква, що згодом вилилось у створення окремої Галицької митрополії.

Ще одну особливу роль у значимості цієї держави мало видобування і торгівля сіллю, яка з наших країв постачалась у різні землі, зокрема й до Києва. Цікаво, що оборудки з сіллю провадили галицькі бояри, котрі також тримали в своїх руках внутрішню та зовнішню торгівлю. З Галицько-

Волинської держави експортували продукцію сільського господарства, хутра, віск, хутрові вироби тощо. До нас із Русі привозили ремісничі вироби, зокрема художньо-ювелірні (хоча у самому Галичі була ювелірна майстерня), з півночі доставляли ліс, шкури, з півдня - шовк, дорогі тканини, прикраси, зброю, південні фрукти, вино.

Із заходу імпортували сукно, полотно, оселедець. Торгівля зосереджувалася на основних гостинцях - Золотому, Соляному, Бурштиновому. Важливою водною артерією тривалий час був Дністер, а в самому Галичі знаходилась велика пристань. Також через Галич проходив шлях, який з'єднував Балтійське море з Чорним.

Сам Галич у той час був досить укріпленим містом і приваблював своєю красою. Чисельні золотоверхі храми та монастирі, боярські садиби, передмістя і ремісничий посад творили панораму княжого града. Галич, як столиця, мав і вигідне географічне розташування. Саме тому князь Роман зробив його столицею своєї держави. На думку окремих учених, тут він був і похований.

Коли на Волині, навіть і в наш час, висловлюють думку, що правильно держава Романа мала б називатися Волинсько-Галицька, вона може бути підтримана хіба що з алфавітного порядку розташування букв. В усіх інших випадках Галич (тут у значенні земля) мав відчутну перевагу. Справа у тому, що основи формування на цих землях державного організму були закладені ще із часів існування Білої (Великої) Хорватії. На її грунті пізніше виросло не менш могутнє князівство часів правління Ярослава Осмомисла. Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь аж до гирла Дунаю. Цей галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував стосунки з можновладцями багатьох європейських держав.

Важливою особливістю Галицько-Волинської держави було сильне боярство. Володіючи значними територіями, місцеві аристократи поступово зосередили у своїх руках головні органи влади. Спираючись на свою економічну та військово-політичну міць, бояри фактично розпоряджались князівським столом, запрошували чи усували князів. У даному випадку можемо говорити про своєрідну боярську республіку з бутафорною владою місцевого князя. Правда, тут мусимо відмітити, що не всі галицькі князі погоджувались із такою роллю. Однак держава не завжди від цього вигравала.

Після занепаду Галицько-Волинської держави у період польсько-литовського панування ці землі отримали назву воєводства Руського (полякам ця назва підходила більше, бо не нагадувала про минулу славу Галича). Проте у 1772 року, після входження до складу Австрійської імперії земель Галичини та Волині, їм було повернуто давню назву „Королівство Галіції та Лодомерії" з приєднанням окремих південнопольських (точніше давніх хорватських) територій. Ця тривала традиція і бажання галичан мати свою державу на початку XX століття вилилась у проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові, що став наступником Галича. Подальшим кроком цього ряду мало б бути утворення незалежної Галицької республіки, чого добивались провідники ЗУНР до 1923 року, або створення Галицької автономії у складі незалежної України. Однак, не підтримані на початку 90-тих років минулого століття ідеї українського федералізму звели нанівець потуги так званої Галицької Асамблеї. Проте, ця сторінка галицької історії, очевидно, ще не завершена, адже у пресі час від часу з'являються статті про галицьку окремішність. Можливо й тому, мусимо відмітити, що навіть у цьому контексті значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. Адже зрозуміло, що без неї не було б усіх вище перелічених державних формувань на території сучасних західноукраїнських земель.

Галицько-Волинська держава не тільки тривалий час зберігала єдність об'єднаних територій, але й використовувала за західноєвропейськими зразками традиції формування державних органів. Адже відчутним є вплив західноєвропейського права на розвиток галицьких установ та інститутів. У зовнішній політиці володарі держави опирались на союз із Німецьким орденом та Литвою, а також підтримували постійні дружні відносини з Польщею, Угорщиною, Візантією і навіть з Римом, що підсилювало її значущість.

Таким чином, можна стверджувати, що утворення Галицько-Волинської держави стало визначною історичною подією. Її існування засвідчило продовження державницького життя на наших землях, не дозволило асимілювати населення регіону, яке впродовж віків пам'ятало про своє минуле і з кожним періодом прагнуло відродження власної держави.