19.Проблема формування і функц. Влади в Україні.

Протягом значного періоду істор. Розвитку в Укр. Склалася конфронтаційна політ. культура, яка і нині значною мірою притаманна укр. Сусп-ву. Конфронтація та нетерпимість постійно відтвор-ся в різних гілках та рівнях влади. В посттоталітарному сусп-ві нові політичні сили, що прийшли до влади мають справу з поділений сусп-ом .За різних умов, співвідношення між частиною насел, що підтримує нову систему і тією частиною, що тяжіє до минулого може бути різним.

Єдиним способом подолати існіючі суперечності є співіснування за умов “системної згоди”.Щоб забезпечити системну згоду, влада в Україні має бути сильною,а що до всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демокрнатичні структури та інститути.

Складність проблеми полягає в тому, щоб знайти, необхідне для конкретної політ-ої ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації сусп-ва та органічного звязку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу

20.Політичні режими: типологія та їх характеристика.

Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливає рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціокультурні традиції в суспільстві. Ці фактори лежать в основі типології політичних режимів. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим,— це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади.. В умовах такого режиму безроздільно панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий, у більшості випадків, сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й команди. Тоталітарний режим являє собою насильницьке політичне панування групи "виняткових", яких очолює "вождь" (Фюрер, Дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона консти­туційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. В умовах тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

22. Авторитарний режим.Авт. режим базується на безумовному підпорядкувнні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні держ. посадиза подібних режимів відсутні або ігноруються встановлені з-ном процедури, внаслідок чого припинення й передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації. В умовах такого режму панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється а дорадчу установу при голові д-ви, котрий, у більшості випадків, сам посідає всі ключові держ. посади. Основні методи держ. діяльності- накази й коанди. Особистасть втрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.

23. Тоталітарний та посттоталітарний режимНайбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь». Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.Посттоталитарний режим система в який відмирання комунизму досягло такої точки коли не маркс теори не комунист практика зовсім не впливають на сусп . . Тоталітарний режим — це державно-політичний устрій суспільства, основу якого становить сильна особистість (особиста диктатура) і який характеризується цілковитим (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм — найбільш витончена форма авторитаризму.Тоталітарному режимові властиві контроль однієї політичної організації — партії-держави над політикою, економікою, соціальною та духовною сферами суспільства. На чолі цієї політичної організації стоїть одноосібний харизматичний (особа, що володіє гіпнотичним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. За тоталітарного режиму здійснюється пряме політичне реформування економіки. Основним інститутом партії-держави є політична поліція з її практикою масових репресій

24. Тоталітаризм як соціальний і політичний феномен.У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Найбільш реакційним режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі. Тоталітаризм — це певний тип політичної і суспільної системи, певний політичний режим. Для узагальнюючого визначення цього суспільного устрою наведемо два: тоталітаризм — це політичний спосіб організації суспільного життя, який характеризується всеосяжним контролем з боку влади над суспільством і особою, підпорядкуванням усієї суспільної системи колективним цілям і офіційній ідеології.Передумови тоталітаризму досить різноманітні. Історичний досвід свідчить, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають виняткові завдання, для розв'язання яких необхідні надзвичайна мобілізація і концентрація зусиль усього населення, котре в масі своїй підтримує цей режим і виявляє готовність до певних жертв. Саме так було і в Італії в 20-х роках, коли країна опинилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеччині, яка після поразки у світовій війні потрапила в глибоку економічну кризу. В такому ж стані (бути чи не бути) перебував наприкінці 20-х — на початку 30-х років і Радянський Союз.

25. Кожному історичному типові держави, кожній суспі­льно-економічній формації відповідала своя форма демок­ратії.

У рабовласницькій демократії (Афіни, республікан­ський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин.

Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо.

За феодалізму елементи де­мократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (пар­ламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запоро­зькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспі­льства.

За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не роз­ширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальши­вим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорну­то. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумов­лені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока полі­тична культура населення, і саме в процесі демократиза­ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс­нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит­тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор­мувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політич­ної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

26. Демократія- форма пол. та ек. устрою сусп., заснована на визнанні народу основним джерелом влади; тип д-ви, яка декларує і втілює на практиці принципи народовладдя, права і свободи громадян, можливості для діяльності різних пол. сил, контроль а діями органів влади.Для демократії хар-ними є вільна діяльність пол. та громадських організацій, обов’язково виборність органів влади, розмежування держ. сфери та сфери гром. сусп., ек. та пол. плюралізм, д-ва існує заради громадян, а не навпаки, високий рівень сусп. самоврядування. Сучасні концепції демократії так чи інакше сприймаються як основа теоретичного розуміння демократії як народовладдя. Але фахівці мають різні підходи в тлумаченні головних питань демократії. Тому необхідно:—дати визначення критеріїв демократії, їх розбіжності, порівняти їх;— схарактеризувати типи концепцій демократії: колективістські і конкурентні;—розкрити, як представлена конкурентна демократія в сучасних концепціях: традиційно-ліберальній, плюралістичній, елітарній, партипаційній.

27. Історія української державності налічує близько тисячі років. Науковці

виділяють кілька етапів: 1) Земський (князівський) - від середини ІХ ст. (коли

ясно визначився процес утворення Київської української держави) - друга пол.

XVI ст. (до примусового приєднання західноукраїнських земель до Польщі; і

опанування центральними українськими землями владою великих князів

Литовських); 2) Литовсько-Польський - з другої половини XIV ст. до середини

XVII ст. (до повстання Богдана Хмельницького); для центральних українських

земель - литовський до 1569 р. (унії Литви з Польщею); 3) Гетьманський - від

середини XVII ст. (1648 р.) до другої половини XVIII ст. (1764 р. - скасування

гетьманщини, 1775 р. - зруйнування Січі, 1782 р. - заведення у гетьманщині

загальноросійських губерніальних інституцій (“Положеніє о губерніях”); 4) Мос-

ковський (московсько-імперський) - з другої половини XVIII ст. до 1917 р. Для

Галичини і Буковини період Австрійського панування з 70-х рр. XVIII ст.” [25].

Логічно продовжуючи цю періодизацію, можемо додати: 1) радянський

період (1917 р. - 1991 р.); 2) період незалежної України (1991 р. - дотепер).Оскільки нас цікавить саме ґенеза (тобто походження, основа, витоки) для.Нас.принциповим є аналіз трьох перших етапів історії врядування, адже самевони становлять основу, стрижень ментальності українців.

Отже, починаючи з періоду Київської Русі, політико-правовий лад

українців характеризувався ліберальністю, договірною основою у стосунках

між владою та народом. Усі рецепції, яких зазнавала Україна,

трансформувалися крізь цей фундамент, а ті, що не змогли адаптуватись до

нього, відкидалися народною свідомістю. У випадку занадто агресивної

політики з боку загарбників, що супроводжувалась нав’язуванням чужорідних

українській ментальності стереотипів, спалахували народні повстання. Навіть

після фактичної асиміляції українських земель Російською імперією,

присвоєння нам ярлика малоросів, тривалої радянської доби, що

проголошувала перетворення націй усіх “братніх” республік на “радянський

народ” українці спромоглися зберегти свої автентичні риси, що характеризують

їх як народ із давньою багатою культурою, демократичними традиціями та

національною гідністю. Правова ж традиція українців за своїми ціннісними

орієнтирами подібна до традиції європейських країн та північної Америки.

Наріжним її каменем є повага до природних прав людини, відповідальність

влади перед народом, верховенство права в суспільному житті

28. Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузь­ким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує во­лю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає пози­цію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю на­родного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолю­тизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо іг­норується право меншості на опозицію.

У демократично­му суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах." Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостат­ньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітинго­вих емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згуб­ні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від по­чатку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має те­за про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпо­рядкування її волі більшості».

Принцип плюралізму. Демократична організація сус­пільства неможлива без його дотримання. Він дає мож­ливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опози­цію. Підкоряючись законам та іншим рішенням держав­ної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а ав­торитарна всіляко її обмежує, то в демократичному сус­пільстві вона є органічним елементом політичного проце­су. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспі­льного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, ви­никає реальна загроза переродження демократії в дикта­туру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі полі­тичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголо­шений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соці­ально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерів­ність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня со­ціальної захищеності соціальних груп, які потребують до­помоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, ви­конавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємо­діють у процесі формування і здійснення державної полі­тики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітар­них і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократич­ному суспільстві кожна з влад наділена повноваження­ми, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

29. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і понятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливіша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але . і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

права і свободи громадянина охоплюють сферу взаємовідносин індивіда і держави, і насамперед — публічних інтересів. Це, зокрема, права і обов’язки, які стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство і на зміну грома­дянства, на свободу об’єднання в політичні партії, на участь у референдумах, право збиратися мирно, без зброї, рівного доступу до державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи: право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу літературної, художньої, наукової (і технічної творчості, на захист інтелектуальної власності. Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або і- юридичних свободах, розрізняють негативні і позитивні права і І свободи людини і громадянина. Якщо свободу розуміють як І відсутність примусу та обмежень для її реалізації з боку будь-кого і, зокрема, держави, — такі права і свободи вважаються негативними. До таких прав і свобод слід віднести право на життя, на , повагу гідності, на свободу та особисту недоторканність, на житло, на судовий захист і т. ін.