21. "Конотопська відьма" г. Квітки-Основ’яненка – художнє трактування національних міфологем.

Як зазначає В. Шевчук, другий струмінь розвитку фольклорно-фантастичної прози пов’язаний з іменем Г. Квітки-Основ’яненка. Чи не найяскравіший твір письменника – «Конотопська відьма» – виявив його замилування химерністю народної фантазії. У цьому творі Г. Квітка-Основ’яненко подає нам ретельний опис жінки-демона з Конотопа, про що В. Даль зазначав: «Весь домашній побут відьми, начиння, хазяйство, описані найправдивіше й найдокладніше, як поголос і повір’я народні про це розповідають».

Г. Квітка-Основ’яненко своєрідно знайомить читача з відьмою. Перші два розділи повісті ніби готують місце для розгортання подій, пов’язаних з проявами відьомства у Конотопі. Спочатку знаходимо описи, характеристики відьом у діалогах козацької старшини. І тільки згодом на «сцену» виходить відьма, але не одна, а аж сім. І тільки третьою у переліку виявляється головна героїня повісті – відьма Явдоха Зубиха: «Стара-стара та престаренна!. вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а в саму глупу північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старітися і до схід сонця вп’ять стане така стара, як була вчора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, тай піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума!».

Зав’язкою у творі є сцена топлення відьом – своєрідний тест. Читач постійно у напрузі, чекаючи і сподіваючись, що кожна нова жертва «відьмоборців» виявиться справжньою героїнею твору. І тут привертає до себе увагу своєрідна поведінка Явдохи Зубихи. Вона відверто глузує зі своїх «потопителів», запрошує їх до купелі. Потім напускає ману на екзекуторів, і ті, натхнені і засліплені люттю, карають різками… вербову колоду. Сама ж відьма, насміхаючись з людей, примовляє казочку і регочеться. У такому промовистому епізоді Г. Квітка-Основ’яненко спромігся показати не лише страшну «нечисту» силу відьми, а й невігластво та тупуватість високопоставленого чиновництва Конотопа.

Письменник зробив цікаве подвійне вичленовування постаті відьми: спочатку з масиву інших конотопських «відьом», а вже потім – з усього громадського середовища містечка. Така увага до Явдохи Зубихи поступово загострюється, і відьма врешті стає центральною постаттю в повісті.

Зважаючи на особливе місце відьми у природі, письменник переносить роль медіуму у сферу людських стосунків: саме відьмі призначено за допомогою чарів одружити Забрьоху з Оленою Хорунжівною. Але розумна жінка-демон (у народних віруваннях усі відьми однозначно мудрі!) чинить усе на свій смак. Згадується Явдоха Зубиха як страшна і небезпечна, а водночас добра й симпатична істота. Однак при всій своїй прихильності до цього образу, письменник змушений покарати відьму, мабуть лише з тому, що в народних уявленнях ця істота, зазвичай, є вічним носієм зла. І згодом виявляється, що покарані всі: сотник – сімейним «щастям», писар – втратою посади, сама Зубиха – лютим кінцем: «Собаці собача смерть». Таке змалювання в сатиричному плані атмосфери темноти і тупості оточення Явдохи Зубихи, майстерно виписаний образ «відьми», як і химерність сюжету, підносять повість-казку на високий рівень художності.

22. "Щоденник" Т. Шевченка – пам’ятка літературної та соціально-філософської свідомості письменника(«Журнал»)  Цінним документом для вивчення біографії Т. Г. Шевченка та його поглядів є щоденник, розпочатий 12 червня 1857 р. і закінчений 20 травня 1858 р. в Петербурзі. Оскільки писати відкрито для поета було ще ризиковано, а звістка про близьке звільнення пробудила нову енергію до творчості, щоденник він називав то «памятной книгой», то «записной тетрадью», то «журналом». Щодня Т. Шевченко записував у щоденник свої враження, плани, спогади, наміри. У щоденнику з'являються роздуми про літературу, мистецтво, соціально-політичні події. Завдяки щоденнику читачі дізнаються, що майже до останніх днів перебування у фортеці поетові доводилось нести тягар військової служби, а офіцери Новопетровського укріплення постають перед нами бандою розбійників. Лише з червня 1857 р. Шевченкові було дозволено не ночувати в казармі і наймати замість себе в караул інших солдатів. У «Журналі» поет висловив негативне ставлення до підготовки селянської реформи, оскільки єдиним правильним шляхом до волі він вважав селянську революцію. Тому так прихильно відгукується Тарас Шевченко на всі, навіть найменші, антикріпосницькі виступи селян.

У Шевченковому «Журналі» сам по собі хиткий жанр щоденника стає ще більш захитаним: цей бо текст трохи щоденник, трохи подорожній нотатник, трохи «альбом», а трохи якась антологія.Текст складний і остаточно таємничий. Загально беручи, цей текст — літературний твір, що у ньому «актуальність» віддалена у мистецтво, а «інтимність» — це засіб літературної гри.Вже на перших сторінках Шевченко заявляє, що «сатана так і шепоче на вухо: «пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних [морських] журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів». Коли б я свій журнал до друку лагодив, то хто зна, чи не спокусив би лукавий ворог правди, але я, як сказав поет наш: «Пишу не для мгновенной славы,Для развлеченья, для забавы,Для милых искренних друзей,Для памяти минувших дней.»

Шевченкові було природніше писати свій щоденник російською мовою, бо він жив у чужому середовищі, «де урядовою й товариською мовою була мова російська. Висловлювати нею думки стало для нього річчю звичайною».Шевченко писав свій «Журнал» в особливо неспокійний період життя: чекання на офіційний документ звільнення з Новопетровської кріпости, щодо дозволу жити в Петербурзі. Отже, текст можна умовно поділити на чотири частини, залежно від даних умов його писання: 1) Новопетровське; 2) плавба Волгою до Нижнього Новгороду; 3) Нижній Новгород; 4) Москва і Перербурґ. Ці частини можна, на вищому рівні, поєднати у дві пари: перша й друга — наближення до спокуси, третя й четверта — боротьба зі спокусою. Стиль «Журналу» не тільки уважно опрацьований, але іноді зухвало висувається наперед, заставляючи нас зупинятися і його подивляти. Стиль особливо кидається ввічі у перших двох частинах. Та навіть у коротких записах четвертої частини помітне уважне стилістичне опрацювання.Хоч цілому «Журналі» переважає лагідний розповідний клімат, кожна з його частин стилістично дещо відмінна від інших. Надиво мало у «Журналі» ліричних, «поетичних» пасажів. Найбільше їх у описах поетової туги за батьківщиною й прямих звертаннях до України.Притаманний «Журналові» лагідно-розповідний, злегка іронічний тон іноді обривається блискавично-громовим гнівом.Текст постійно оживлений риторичними звертаннями-апострофами, короткими інвективними вигуками, запитаннями. Щодо спогадів, то вони трапляються надиво часто у першій частині «Журналу», саме коли поет чекає на визволення і, отже, на краще майбутнє. Неформальний, зненацька зронений «фейлетон» зустрічаємо в «Журналі» дуже часто. Окрему категорію обрамованих текстів складають «політичний трактат», «рецензія» й «есей» .В «Журналі» трапляються повно розгорнені есеї. Особливо цікавим є критичний есей про теорію естетики польського мистця, філософа та політичного діяча Кароля Лібельта, що в ньому знайдемо найповніше викладене естетичне кредо самого Шевченка. Я не можу зупинятися на подиву гідній тематичній різноманітності цих «есеїв» чи музичних або театральних «рецензій». Доведеться тільки підкреслити, що всі ті стилістичні засоби й вибагливі елементи текстуальної побудови, згадані тут, негайно переростають вимоги інтимного щоденника. В «Журналі» є дуже багато про театр. Та навіть у пасажах, що не зв’язані з театром, Шевченко називає себе «лицедієм». Можна сказати, що текст цієї книжки — це своєрідна сцена, на якій єдиний актор виконує всі ролі п’єси, що її він сам для себе написав. Шевченкове «я» відразу опановує кожну клітину тексту «Журналу». Воно стоїть у центрі чи не кожного запису. Ось що цікаве: в «Журналі» авторове «я» спостерігане самим собою неначе зовні і подане читачеві посередньо, себто писане, майже так, як поданий герой у першій особі в якомусь оповіданні чи, скоріше, романі. До того, «я» майже завжди відзеркалене в обставинах, що в них герой перебуває. З цього виходить, що поетове «я» тимчасово, для гри, розколюється надвоє: на «я», яке спостерігає, і на «я», яке діє.

Щодо своєї української поезії, то Шевченко іноді говорить про неї теж із притаманною йому самоіронією.Як би там не було, немає сумніву, що «Журнал» породила приємність від писання. І ця гра помітна всюди. «Журнал» читається сьогодні не як щоденник (або, точніше, не тільки як щоденник), а якась експериментальна, «постмодерністична» повість, що в ній, особливо в її четвертій частині, коли героєві загрожує остаточне розсіяння, включений і «піджанр» щоденника.