41. Російськомовна проза т. Шевченка (на вибір).

Як відомо, деяким палким українським патріотам настільки неприродним здавалось, що Шевченко писав і російською мовою, що вони ці твори нагамалися обійти мовчанням і взагалі не друкувати. Проте проблема не лише в тому, що у Шевченка є і російськомовні поеми і повісті, що він з деким листувався українською, а з деким — російською мовою. Стосовно цього можна сказати, що певним аспектом своєї творчості Шевченко безпосередньо примикає до російськомовної української культури, до якої належать певною мірою і Капніст, і Наріжний, і ^ Погорільський-Перовський, і Гоголь. Здійснювалися спроби пояснити, чому Шевченко писав по-російськи, що саме це мало символізувати. Хоча той факт, що по-російськи Шевченко писав щоденника, змушує визнати просту річ: в побуті великий український поет був російськомовним українським інтелігентом. Важко було б сподіватися на інше: майже все життя Шевченко прожив у Росії, вчився в Петербурзі, спілкувався з різнонаціональною імперською інтелігенцією, в тому числі з друзями-поляками, російською мовою — та й коло українців, які знали українську мову як літературну, було дуже вузьке. Але там, де Шевченко заговорить рідною мовою, починаються чари. В невибагливих ритмах раптом чується ніби стукіт серця. Мова плине легко, невимушено, з простою і геніальною образністю. Російськомовною у Шевченка є проза в усіх значеннях слова, в тому числі й проза життя. Проте саме в україномовному тексті пульсують поетична вертикаль життя, глибока думка і високе почуття.Заговоривши в своїх перших поезіях по-українськи, Шевченко одразу вступив у зачарований світ, де здійснювалося його духовне єднання з поколіннями і поколіннями предків. У російських повістях Шевченка функціонують просвітницькі тенденції, як_от: вирішальна роль середовища і вплив обставин на формування людської особистості, руссоїстська теза про первинність добра в природі людини, становлення особистості, створення образу позитивного героя, якому, як правило, протиставляється негативний, прагнення просвіти, превалювання ідеї, тенденційність зображення, етологічна заданість, автобіографічність розповіді, проблема виховання.

42. Специфіка нової української літератури у порівнянні з давньою. Народні художні традиції в переосмисленому вигляді входили і в бароко, і в класицизм, і в просвітительський реалізм, і в сентименталізм та романтизм. Особливу роль відігравала народна поезія, її проблематика, образне мислення, саме світосприйняття, що виступали знаряддям просвітительської емансипації літератури та закріплення в ній національних традицій. Близькість літературного розвитку проявлялася і в характері співвідношення літературних напрямів і жанрів, у системі художніх течій і стилів. У більшості цих літератур у перші десятиріччя XIX ст. запізнюються або ще не складаються роман і трагедія; натомість зароджується національна драма, переважає соціально-побутова комедія, байка витісняє оду, розвиваються сатирично-й комедійно-пародійні форми та літературна пісня. Актуальною стає проблема утвердження в літературі народної мови. Об'єктивна картина розвитку української літератури XVI — перших десятиріч XIX ст. демонструє типологічні риси як першого, так і другого типу літератури, що дає підставу вважати її явищем перехідного типу від другого до першого. Українська література виявляє свою близькість до літератур другого типу і в характері розвитку літературних напрямів і стилів. В Україні це був час, коли канонічні стилі давньої літератури, відмітні високим рівнем знаковості образної структури, відійшли в минуле, а новий тип творчості з його індивідуальним началом тільки ще формувався. Оновлення тематики й проблематики в українській літературі відбувалося великою мірою при збереженні попередніх художніх традицій у галузі стилю й жанрових форм — як сторони формальної і тому більш автономної і стабільної щодо суспільно-історичного життя. Водночас незбіг останнього в Україні з розвитком суспільно-історичного життя в інших європейських країнах, їх різностадіальність не могли не вплинути не тільки на інтенсивність розвитку літературних напрямів і стилів, а й на самий їх характер, домінування в них тих чи інших рис, які в інших літературах посідали інше місце.