10 Найбільш франкомовних країн:

№	Країна	Кількість франкомовних мешканців
1.	Франція	63 млн.
2.	Демократична республіка Конго	24,3 млн.
3.	Алжир	16 млн.
4.	Кот д'Івуар	12,7 млн.
5.	Канада	11,5 млн.
6.	Марокко	10,1 млн.
7.	Камерун	7,3 млн.
8.	Туніс	6,3 млн.
9.	Бельгія	6,3 млн.
10.	Румунія	6 млн.

Таблиця 1. Рейтинг франкомовних країн [24].

Французька концепція щодо ствердження і збереження національної ідентичності, яка бере свій початок кілька сторіч тому, є актуальною зараз і заслуговує на особливу увагу. Поняття національної ідентичності в концепціях учених включає в себе кілька аспектів: це насамперед національна мова, національна культура, кулінарні традиції тощо. Збереження цих складових є справою національної гідності.

У кожній державі мовна політика є складовою національної політики, вона віддзеркалює її принципи, відповідає панівній ідеології. Спрямування і форми впровадження мовної політики детерміновані існуючим суспільно-політичним ладом, політичним режимом, міжетнічними відносинами.

Мовна політика Франції являє собою переважно центристську політику, спрямовану на єдину мову – французьку. Поняття «націоналізм» та невід'ємний від нього «патріотизм» у політичному дискурсі Франції сягає ще часів Великої Французької революції. У третьому параграфі Декларації прав людини від 1789 року (позиція розташування сама за себе свідчить про рівень важливості та пріоритетності) йдеться: «Принцип суверенності належить головним чином нації». Статус французької національної мови завжди був одним із центральних компонентів, що об'єднує республіканські сили [20].

Протягом усієї історії Франції влада і суспільство приділяли велику увагу стану і розвитку французької мови, тому, що на сучасному етапі французи називають терміном «мовне облаштування» (amenagement linguistique). Мовне облаштування має два пов’язаних між собою аспекти: зовнішній – визначення функцій мови в суспільстві та внутрішній – вдосконалення мови, його збагачення, розробка мовної норми, впорядкування орфографії.

Французьке мовне законодавство було і залишається одним із найпослідовніших та активних у світі.

Зупинимося на основних етапах мовного законодавства [18]. Перша у Європі лінгвістична постанова була прийнята на території Франції в 813 році. Церковний Собор у місті Тур постановив, щоб проповіді у церквах читалися не по-латині, а «народною романською мовою», яка зрозуміла простому народові. Це є свідченням народження французької мови. У 842 році французька мова стала офіційною письмовою після складання «Страсбургської клятви» – документ, який затверджував союз між онуками Карла Великого.

Другим важливим етапом стало правління Франціска І, під час якого спостерігається розвиток центральної монархічної влади і розширення територіальних володінь короля. Наказом Віллер-Коттре від 1539 року король оголосив, що всі офіційні документи в діловому листування будуть складатися французькою мовою. Вона стає офіційною державною мовою.

У ХVІІ столітті французька влада зайнялась внутрішніми проблемами мови, це передбачало формування стилів мови, граматики тощо. В 1631 році вийшла другом перша щоденна друкована газета «La Gazette», а в 1665 році – перший науковий журнал «Journal des savants». У 1635 році за ініціативи кардинала Рішельє була створена Французька академія, до задач якої входило створення словника, граматики, риторики та поетики.

Протягом всієї історії у Франції провадилась політика мовної централізації – розповсюдження по всій території країни єдиної мови та єдиної мовної норми. Провадили цю політику владні структури та правові заклади, церква і школа.

Що стосується «зовнішнього облаштування», то в ХVІІ-ХІХ столітті приєднання кожної нової іншомовної провінції супроводжувалось едиктом про обов’язкове вживання французької мови. Такі едикти з’явились після приєднання Фландрії (1684), Ельзацу (1685), Руссильона (1700), німецької Лотарингії (1748), Корсики (1768). Таким чином, Франція ставала поліетнічною державою, залишаючись при цьому монолінгвістичною.

Положення французької мови ще більше укріпилось в часи Великої французької революції. За наказом Установчих зборів у 1790 році абат Грегуар здійснив перший в історії Європи мовний перепис, розіславши по всім департаментам спеціальну анкету. Виявилось, що з 28 мільйонів населення 12 мільйонів не володіє французькою мовою і розмовляють діалектами (патуа) чи на регіональними мовами. У зв’язку з цим були прийняті заходи з викорінення місцевих діалектів. Декрет 1794 року узаконив використання лише французької мови під час оформлення будь-яких документів публічного характеру. Політика придушення мов і діалектів тривала півтора століття. Вона отримала назву «лінгвістичний якобізм».

Проведенню політики мовної централізації сприяло й те, що доступ до адміністративної посади у Франції вимагав високої обізнаності у французькій мові. Уведення обов’язкової шкільної освіти в 1882 році супроводжувалось забороною учням користуватися учням у школі їхньою рідною мовою та діалектами. Лише у 1955 році було прийнято закон Дексона, згідно з яким бретонська, баскська, окситанська, каталанська та корсиканська мови були допущені до шкільної освіти як факультативний предмет.

Мовна політика розвивається за трьома напрямками [20]:

1. у Франції;

2. у Європі;

3. у міжнародному плані.

У Франції уряд прагне закріпити французьку мову як засіб консолідації нації. Закон Ба-Лорьоля від 31 грудня 1975 року «Про використання французької мови» постановив, щоб реклама та технічний опис товарів складались французькою мовою або супроводжувались перекладом на французьку, трудові угоди, інформація для робітників мають даватися їх рідною мовою, але з обов’язковим перекладом на французьку мову. Але втілення закону не можна назвати успішним, оскільки не були встановлені штрафні санкції за його порушення.

25 липня 1992 року французька мова була офіційно оголошена мовою Франції («La langue de la Republique est le francaus). Міноритарні мови – мови етнічної меншості, мови великих груп емігрантів – всього 25 ідіом – розглядаються як національне багатство (patrimoine national). Францію проголошено полікультурною країною, але з однією національною мовою.

Генеральна Делегація з французької мови активно займається розвитком мови.

Що стосується Європи, то Франція прагне підтримати позиції своєї мови на континенті, в міжнародних організаціях. В Європейському суді, Європейському фінансовому суді та службах Європейської комісії саме французька частіше за все використовується саме французька мова як робоча, що частково пояснюється традицією юридичної та адміністративної компетентності у Франції.

Для збереження французької мови уряд організовує мовне стажування для чиновників нових членів ЄС, іноземних учених, журналістів, студентів і т.п.

В міжнародному плані роль французької мови укріплюється завдяки діяльності міжурядових та суспільних організацій. Перш за все мова йде про Франкофонію – асоціація п’ятдесяти франкомовних держав. Варто відзначити, що ця організація виникла не у Франції, а за кордоном. Докладніше про неї ми розповімо пізніше.

Найважливішою мовною інстанцією у Франції є Вища рада французької мови, яку очолює Голова Ради міністрів. Практична діяльність здійснюється Генеральною делегацією з французької мови.

Важливою задачею залишається посилення зацікавленості французькою мовою молодим поколінням. Для реалізації цієї задачі майже 100 000 французьких і сотні тисяч іноземних професорів здійснюють викладання, яке не має аналогів, у вищих навчальних закладах по всьому світу. Вивчення французької мови здійснюється в 33 країнах світу.

Велику роль відіграють організації Альянс Франсез, що має свої представництва в 133 країнах світу, де навчається 360 000 студентів. Задача цієї організації – розширювати використання французької мови у світі. Світська французька місія, створена 1902 руку, також виконує функцію розповсюдження французької мови та культури. Її навчальні заклади відкриті в 20 країнах, зокрема на Близькому Сході та в Африці. Свій внесок роблять більше 2000 лінгвістичних аташе, а також лектори у різноманітних навчальних закладах. Книги та культурна періодика залишаються головною формою французького впливу за кордоном.