47.Арістотель і платон сіпільне і різне у вченні

Арістотель (384—322 до н. е.) —один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він прибуває до Афін і стає тут учнем Платона. Після навчання в його Академії Аристотель приймає запрошення македонського царя Філіппа II і стає вчителем царевича Александра, майбутнього великого полководця. Після вступу Александра на македонський престол Аристотель повертається до Афін, де засновує власну філософську (так звану «перипатетичну», від грецького   слова «перипатос», яким називалася крита галерея, в якій відбувалися заняття) школу. Інша назва Аристотелевої школи — Лікей походить від сусідства школи з храмом Аполлона Лікейського. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона  (розходження між ними почалися ще під час перебу¬вання Аристотеля  в Академії)   в  його головному  пункті. Йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Однак, зауважує Аристотель, як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? І взагалі неможливо, щоб сутність і те, сутністю чого вона є, існували окремо одне від одного. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Для попередньої філософії виникнення речей, та й світу в цілому було просто «упорядкуванням» («гармонізацією») чогось уже існуючого, однак існуючого «неупорядковано», хаотично. Такий підхід до проблеми виникнення ще не ви¬ходив за межі міфології. Адже виникнення світу у всіх міфологіях змальовується саме як процес гармонізації та диференціації певного однорідно-змішаного первісного ста¬ну. Не відходять принципово від такої міфологічної схеми ні гераклітівська ідея «спалахів» світового вогню (коли весь світ стає однорідно-«вогненним») і його періодичного «згасання» (коли вогонь перетворюється в повітря, воду та інші «стихії» і, зрештою, в різноманітні речі навколишнього світу), ні емпедоклівська Любов, що з'єднує періодично все суще у світову єдність, та Розбрат, який цю єдність та¬кож періодично диференціює на окремі речі, ні навіть демокрітівські одвічні «з'єднання» атомів, які лише уявля¬ються нам (внаслідок недоступності нашим чуттям цих з'єднань і роз'єднань), виникненням і зникненням тих або, інших конкретних речей. Лише запровадження категорій можливості та дійсності. створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетво¬рюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність. За Аристотелем, філософія постає наукою, що досліджуй суще як таке, а. також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на  якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні. Оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого. Як уже зазначалось, Аристотель будує свою концепцію в поле міді з поглядами свого вчителя, але з метою не спросту¬вання ;. вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елементів міфології».

48. СПЕЦИІКА ПИСЬМА КСЕНОФОНТА ЯК ТВОРЦЯ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ В ЄВРОПІ Ксенофонт (до 430 –бл. 355 р.до н.е.) – давньогрецький історик, письменник, політичний та військовий діяч., учень Сократа. Самим значним для античної літератури твором Ксенофонта є "Кіропедіі" ("Виховання Кіра"). У ньому треба шукати коріння європейського роману. Майже не звертаючись до історії Персії, Ксенофонт описав життя її володаря, риси характеру, відносини з близькими і ворогами. У грецьких полісах, виснажених міжусобними війнами, росла туга за сильної влади, створювали загрозу сусіди, з'явилася необхідність змін у війську [36, 255-257]. Всі ці ідеї Ксенофонт намагався проповідувати в своєму романі. Зображуючи події двохсотлітньої давності в Персії, автор малює ідеальний образ Кіра Старшого, який створив величезну, сильну державу. Підкреслюючи, що для формування особистості важливі походження і вроджені якості, тим не менш найбільше він виділяє виховання і самовиховання (I 1,6). В ідеальному характері володаря, зображеного в романі, з'єдналися спартанська дисципліна, хоробрість, аскетизм, проблиски сократовской мудрості і риси східних монархів. Ксенофонт зображує реально жив царя, історичну особистість, але його твір не є науковим. Це біографічний роман, художній твір, як би з'єднало досвід оповідань Геродота і Фукідіда і діалогів Платона. Діалоги так званих сократичних творів Ксенофонта (їх героєм є Сократ) формально схожі на ту різновид діалогів Платона, яку Діоген Лаерція назвав дослідницьких діалогами. У них переважають питання і відповіді: питання провокує відповідь, а відповідь - питання, і вони безперервно змінюються місцями. Так йде пошук будь-якого рішення, висновку, істини. Такі діалоги живі і драматичні: представлені тільки дійові особи зі своїми істинами, і більше нічого. Ми не виявимо погляду з боку, думок дійових осіб, дій, оцінки ситуацій. Ксенофонт залишив цікаві відомості про життя народів тих країн, через які проходили його загони. Першим створив мемуарний твір. Тон Ксенофонта завжди стриманий, але читач не залишається байдужим, коли йдеться про злигодні, яких натерпілись солдати на гірських стежках. Все життя автора хвилювали проблеми виховання. Понад усе його цікавило питання, якою має бути владуща людина та як виховати ідеального правителя. Ксенофонт був прибічником спартанської системи виховання.