1. Гносеологія в елліністичних школах стоїків та скептиків.

Стоїки, зосередившись на практичних завданнях філософії, дивилися на пізнання як на умову правильного життя й досягнення щастя. Оскільки людей повинен поводитися відповідно до раціонально осягнутим основним принципам, оскільки людська поведінка потребувала знання цих принципів, остільки знання цих самих принципів оголошувалося можливим. Епікур, підкоривши знання етиці, уважав знання не стільки можливими, скільки необхідними. А оскільки етика Епікура спочивала на принципах задоволення й болі, то саме ці почуття й виступали в нього вищим критерієм істини.

Закон, який править світом і пропонує кожній окремій істоті винний спосіб дії, є Логос, Божественний Розум. Оскільки, розум є сутність природи, те й сутністю людини є розум. Ціль людського життя, на думку стоїків, полягає в узгодженні людського розуму з розумом божественним, і. отже, вище щастя - це є життя відповідно до природи людини, тобто відповідно до розуму. Основних афектів чотири. З них два: жагуче бажання й страх - ставляться до майбутнього; це первинні афекти. Два інших; сум і задоволення - похідні: задоволення приходить, коли ми досяглися бажаного або уникли того, чого ми страшили; сум виникає, коли ми не досяглися того, до чого жагуче прагнули, або піддалися тому, чого побоювалися. Афекти, або страсті - загальне джерело чотирьох видів зла: нерозумність, труднощі, непомірності й несправедливості. (Ці види зла виділив ще Платон, протиставивши їм такі чесноти, як мудрість, мужність, помірність і справедливість, які визнавалися й стоїками). Згода з розумом і чеснота підтримуються постійною вправою в чесноті й пануванням над страстями. Правильне відношення формуєте завдяки дійсному пізнанню, тому дуже важливе значення стоїки надавали гносеології. Починаючи із Зенона з Кітіона, найпоширенішим серед стоїків є розподіл філософії на фізику, етику й логікові. Сам термін «логіка - як назва одного з розділів філософії - уведений у філософський побут саме стоїками. Предмет логіки - логос.

Ознаки дійсного й неправильного досліджує частина логіки, називана діалектикою. Усе існуюче може стати предметом нашого пізнання тільки за допомогою чуттєвого сприйняття. Чуттєва уява є думка, зроблена в душі предметом. Воно буває дійсним, коли предмет відбивається в душі так, як він є в природі. Перевірка чуттєвого сприйняття здійснюється розумом. Тому людина несе повну відповідальність за власні помилки, причина яких занадто поспішна й недостатньо аргументована згода з чуттєвою уявою. Наочні увяи, що доставляються чуттєвим сприйняттям, наш розум здатний перетворити: зменшувати або збільшувати, поєднувати різним образом і т.д. Так можуть виникнути образи карлика, велетня, кентавра. На відміну від божественного розуму, людський розум може помилятися. Ознакою наукового знання, на думку стоїків, є логічна довідність: усі дійсні судження узгодяться один з одним так, що істинність одного може бути доведена з істинності іншого. Тому мудрість полягає не тільки згідно з чуттєвими дійсними уявами, але й в умінні робити правильні висновки й уникати оман.

Конфлікт думок, неможливість довести що-небудь, реальність сприйняттів стають знову основним аргументом скептицизму. Піррон повідомляв природу речей непізнаваної й призивав до того, щоб ми втримувалися від суджень, у чому й полягає людська чеснота й щастя. Представники Середньої Академії були теж скептиками, хоча й не в такому ступені, як Піррон і його однодумці. Так, Архелай, заперечуючи можливість достовірних знань і вбачаючи борг мудрої людини в утриманні від яких-небудь тверджень, разом з тим уважав, що певні знання в життєдіяльності людини все-таки потрібні, а звідси - можливі. Подібну доктрину розбудовував і Карнеад, хоча й дотримувався скептицизму. Пізніші скептики Енесідем, Агріппа, Секс Емпірик до всього цього нічого істотного не додали.

Античний скептицизм не тотожний агностицизму. Останній заперечує можливість розумного пізнання об'єктивного світу. Скептицизм бореться проти, що остаточно оформився, застиг інтеллектуалізму; він затверджує інтеллектуалізм більш високого рівня - рухливий, що заперечує самого себе. Скептицизм затверджує вічний пошук, вічне невдоволення розуму. Він відмежовується й від тих, хто говорить, що не можна знайти істину, і від тих, хто затверджує, що вже знайшов її. Скептицизм із його антидогматизмом мав велике евристичне значення в історії філософії, оскільки, заперечуючи можливість істини, у дійсності служив розробці методологи наукового пізнання.