§ 5. Два способи підвищення ступеня експлуатації робітничого класу

Абсолютна додаткова вартість

Один із способів підвищення ступеня екс­плуатації і збільшення маси додаткової вар­тості полягає в подовженні робочого дня. Як відомо, робочий день при капіталізмі є сумою необхідного і додаткового робочого часу, або, іншими словами, проміжків часу, протягом яких робітник відтворює еквівалент вартості своєї робочої сили і створює додаткову вартість.

Та частина робочого дня, протягом якої відтворюється екві­валент вартості робочої сили, за даних умов виробництва і на даному ступені економічного розвитку суспільства є величиною сталою. Якщо необхідний робочий час дано, то додатковий час, а отже, і норма додаткової вартості залежать від розмірів збіль­шення робочого дня за межі необхідного робочого часу.

Припустимо, що робочий день дорівнює 10 годинам, з яких 5 годин становлять необхідний робочий час і 5 годин — додат­ковий робочий час.

Якщо робочий день при незмінній вартості робочої сили збільшиться з 10 до 12 годин, то тоді додатковий робочий час зросте з 5 до 7 годин.

Оскільки додатковий робочий час зростає, то й ступінь екс­плуатації збільшується і маса додаткової вартості зростає. Якщо тривалість робочого дня дорівнює 10 годинам, ступінь експлуатації становить 100% , а при 12-годинному робочому дні —140%

Додаткову вартість, яку дістають внаслідок абсолютного подовження робочого дня, К.Маркс назвав абсолютною додатковою вартістю. "Подовження робочого дня за ті межі, в яких робітник був би спроможний виробити тільки еквівалент варто­сті своєї робочої сили,— писав він,— і привласнення цієї додат­кової праці капіталом — ось в чому полягає виробництво абсо­лютної додаткової вартості» ¹.

1 Маркс к., Енгельс ф. Твори, т. 23, с. 479.

Виробництво абсолютної додаткової вартості становить за­гальну основу капіталістичної експлуатації, але переважало воно на ранніх етапах розвитку капіталізму, до перемоги вели­кого машинного виробництва. Для виробництва абсолютної до­даткової вартості капітал використовував історично успадковану форму процесу праці і лише збільшував його тривалість.

Межі робочого дня. Боротьба робітничого класу за його скорочення

Подовження робочого дня наштовхується на його межі. Робочий день має свої межі, в яких він і може змінюватися. Проте міні­мальні межі його не можна встановити. Правда, коли припустити, що додатковий час дорівнює нулю, то тоді можна знайти мінімальну межу ро­бочого часу. Вона в цьому разі визначатиметься тією його части­ною, протягом якої робітник повинен працювати, щоб підтримати своє існування. Але величина робочого дня не може визначатися лише необхідним робочим часом, протягом якого відтворюється еквівалент вартості робочої сили, оскільки капіталізм не існує без додаткової праці, без виробництва і привласнення додатко­вої вартості.

Водночас робочий день має максимальну межу. Вона визна­чається двояко.

По-перше, фізичною межею робочої сили. Людина протягом доби може витрачати лише певну кількість життєвої енергії. Вона повинна мати час для відпочинку і задоволення інших фі­зичних потреб для відновлення витраченої життєвої сили. Цим визначається фізична межа робочого дня.

По-друге, максимальна тривалість робочого дня зумовлюєть­ся межею соціального характеру. Робітникові потрібний час не тільки для задоволення фізичних, а й інтелектуальних і соціаль­них потреб. Обсяг і способи задоволення цих потреб робітника залежать від рівня розвитку країни, загального стану її культу­ри, від історичних умов формування робітничого класу. Отже, робочий день має і соціальну межу.

Зміни, яких зазнає величина робочого дня, відбуваються між фізичною і соціальною його межами, які забезпечують віднов­лення робочої сили нормальної якості.

При вовчій жадобі до додаткової праці капітал прагне від­кинути як соціальні, моральні, так і суто фізичні межі робочого дня. Але робітник зацікавлений в обмеженні робочого дня пев­ною нормальною величиною. Між робітничим класом і класом капіталістів відбувається боротьба за величину робочого дня. Співвідношення сил у цій боротьбі впливає на його тривалість. Робочий день, що існує нині в капіталістичних країнах,— ре­зультат багатовікової класової боротьби між капіталістами і робітниками.

На початковому етапі розвитку капіталізму (з XIV ст. до середини XVIII ст.) буржуазія широко використовувала державну владу для встанов­лення законодавчим порядком дуже тривалого робочого дня. Робочий день тоді становив 16—18 годин на добу.

З перемогою великого машинного виробництва потреба в державних законах про подовження робочого дня відпала. Широке впровадження машин супроводилося вивільненням з ви­робництва частини раніше зайнятих у ньому робітників. Прискорився також процес розорення дрібних виробників — селян і ре­місників. Тому швидко збільшувалася кількість осіб, які змушені були продавати свою робочу силу. З'явився надлишок робочої сили. За цих умов буржуазія використовувала економічні мето­ди для встановлення тривалого робочого дня.

Із зростанням організованості робітничого класу, його згур­тованості, з підвищенням політичної свідомості розгорталася активна боротьба пролетаріату за скорочення робочого дня. Ре­зультатом цієї боротьби було прийняття буржуазними урядами законів про обмеження робочого дня.

Боротьба за скорочення робочого дня — невід'ємна частина класової боротьби пролетаріату. Проте ця боротьба може при­вести лише до деякого поліпшення умов продажу робочої сили, але не може відмінити її продаж капіталістам. Тільки соціалі­стична революція визволяє трудящих від будь-якої експлуатації і забезпечує докорінне поліпшення їхнього становища.

Виробництво абсолютної додаткової вартості досягається не лише збільшенням тривалості робочого дня. Капіталісти ши­роко використовують підвищення інтенсивності праці. Підсилен­ням інтенсивності праці вони прагнуть компенсувати скорочення тривалості робочого дня. Із зростанням інтенсивності праці за той самий час робітник витрачає більше життєвої енергії і тому створює більшу вартість і більшу додаткову вартість.

Подовження робочого дня, підвищення інтснсивньсті праці, надурочні роботи, оплата робочої сили нижче від її вартості — усе це служить виробництву абсолютної додаткової вартості, зростанню ступеня експлуатації робітничого класу.

Відносна додаткова вартість

Другий спосіб підвищення ступеня експлуа­тацій і збільшення додаткової вартості пов'язаний з використанням капіталістами до­сягнень науки і техніки і зростання суспільної продуктивності праці в своїх класових інтересах. У цьому разі зростання додат­кової вартості досягають внаслідок скорочення необхідного ро­бочого часу і відповідного збільшення додаткового робочого часу.

Припустимо, що робочий день, як і раніше, дорівнює 10 годи­нам, з яких 5 годин становлять необхідний робочий час і 5 го­дин — додатковий час. Припустимо, що необхідний робочий час буде скорочено на 1 годину і він становитиме 4 години. Тоді додатковий робочий час за рахунок скорочення необхідного часу зросте з 5 до 6 годин. В результаті збільшиться і додаткова вар­тість. Внаслідок зміни співвідношення між необхідним і додат­ковим робочим часом норма експлуатації в нашому прикладі зросте з 100 до 150%. Збільшиться й маса додаткової вартості.

Як саме можна досягти скорочення необхідного робочого ча­су і відповідного збільшення додаткового робочого часу? Під­вищення продуктивності праці в галузях, що виробляють пред­мети споживання робітників, і в галузях, що створюють засоби виробництва для вироблення цих предметів споживання, спричинює зниження вартості продуктів, необхідних для відтворення робочої сили, і таким чином, зниження вартості робочої сили. Отже, із зростанням продуктивності праці зменшується необхід­ний робочий час і збільшується додатковий робочий час. Зни­ження вартості товару робоча сила веде до збільшення вироб­ництва додаткової вартості, яку безплатно привласнює клас ка­піталістів.

Додаткову вартість, яку дістають скороченням необхідного робочого часу і відповідним збільшенням додаткового робочого часу, К.Маркс назвав відносною додатковою вартістю.

Виробництво відносної додаткової вартості матиме місце і при скороченні робочого дня, якщо необхідний робочий час при цьому зменшиться на більшу величину, ніж загальна тривалість робочого дня в цілому.

Надлишкова додаткова вартість

В результаті застосування нової техніки, більш досконалих методів виробництва на окремих підприємствах індивідуальна про­дуктивність праці на них перевищує суспільний її рівень, що забезпечує капіталістам — власникам цих підприємств — надлишкову додаткову вартість.

Припустимо, що при суспільному рівні продуктивності праці робітник протягом 10-годинного робочого дня виготовляє 10 оди­ниць товару. Припустимо, що вартість засобів виробництва, використаних на кожну одиницю товару, становить 1 дол. При­єднана до неї при обробці вартість також дорівнює 1 дол. Тоді вартість одиниці товару становитиме 2 дол. Припустимо далі, що капіталісту вдалося подвоїти продуктивність праці на своєму підприємстві. Тепер робітник протягом 10-годинного робочого дня виготовляє не 10, а 20 одиниць товару. Отже, при незмінній вартості засобів виробництва вартість одиниці товару знизиться до 1,5 дол., бо перенесена із засобів виробництва вартість, як і раніше, дорівнюватиме 1 дол., а иовоприєднаиа вартість стано­витиме лише 0,5 дол.

Хоч продуктивність праці і підвищилася в 2 рази, але за той самий час робітник створює таку саму нову вартість, що й рані­ше, яка дорівнює 10 дол. Тільки тепер ця вартість розподіляєть­ся на більшу кількість вироблених продуктів — на 20 одиниць. Тому на кожну одиницю доводиться вже не 1/10 частина нової вартості, а 1/20 її частина. Раніше робітник витрачав на вироб­ництво одиниці товару 1 годину, а після підвищення продуктив­ності праці він почав витрачати на неї лише ЗО хвилин. Тому індивідуальна вартість одиниці товару порівняно із суспільною знизилася. Однак капіталіст продаватиме товар за суспільною вартістю. Продаючи товар за суспільною вартістю, він реалізу-ватиме надлишкову додаткову вартість, що дорівнює 0,5 дол.

Надлишкову додаткову вартість одержують окремі капіталі­сти, які застосовують на своїх підприємствах нову техніку і більш досконалі методи виробництва. Власник товарів, створених високопродуктивною працею, має переваги в боротьбі з кон­курентами. Він може реалізувати свої товари за вартістю ниж­чою, ніж суспільна, і водночас здобувати надлишкову додаткову вартість.

Індивідуальна продуктивність праці може підвищуватись, а ін­дивідуальна вартість товару, може знижуватись у процесі створення не тільки предметів споживання робітника, а й будь-якого товару. Тому виробництво і привласнення надлишкової додаткової вартості не пов'язане із зниженням вартості робочої сили. Однак, коли індивідуальна продуктивність праці вища за суспільний рівень її, вартість робочої сили компенсується мен­шою затратою робочого часу.

Нехай у нашому прикладі необхідний робочий час становить 5 годин, а його грошовий вираз — 5 дол. При реалізації за су­спільною вартістю 20 одиниць товару, створених високопродук­тивною працею, капіталіст виручить 40 дол. З цієї суми 20 дол. йдуть на відшкодування вартості засобів виробництва, викори­станих при виготовленні цих товарів. Інші 20 дол. є грошовим виразом вартості, новоствореної протягом 10-годинного робочого часу. З цих 20 дол. робітник одержить 5 дол. (еквівалент денної вартості його робочої сили), а 15 дол. капіталіст привласнює безплатно. Отже, ступінь експлуатації зросте від 100 до 300%. При підвищенні індивідуальної продуктивності праці внашому прикладі робітник відтворює еквівалент вартості своєї робочої сили протягом вже не 5, а 2,5 години. Додатковий час відповідно збільшується до 7,5 години. «...Капіталіст, який застосовує поліп­шений спосіб виробництва,— писав К. Маркс,— привласнює як додаткову працю більшу частину робочого дня, ніж інші капіта­лісти тієї самої галузі виробництва. Він в окремому випадку робить те саме, що загалом і в цілому робить весь капітал при виробництві відносної додаткової вартості» ¹.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 305.

Зменшення необхідного робочого часу і-відповідне збільшен­ня додаткового часу, а отже, й додаткової вартості зумовлені в даному разі застосуванням більш продуктивної праці. Більш продуктивна порівняно з суспільною праця функціонує як по­множена праця, тобто створює за однакові проміжки часу су­спільну вартість більшої величини, ніж суспільно необхідна праця. Таким чином, джерелом надлишкової додаткової варто­сті є продуктивніша праця робітників тих підприємств, де засто­совуються нова техніка і більш досконалі методи виробництва.

Проте надлишкова додаткова вартість зникає, як тільки тех­нічні удосконалення стають надбанням більшості підприємств даної галузі. У міру того, як більш досконалі знаряддя праці і методи виробництва дістають у тій чи іншій галузі загальне поширення, суспільна вартість товару знижується. Внаслідок цього зникає різниця між суспільною та індивідуальнбю вартістю товару, а тим самим і надлишкова додаткова вартість для окремого капіталіста чи групи капіталістів. Коли підвищення продуктивності праці поширюється і на ті галузі, товари яких входять у коло необхідних життєвих засобів робітників, загаль­на норма додаткової вартості зростає.

Надлишкова додаткова вартість — постійне, закономірне явище капіталістичного суспільства. Зникаючи на одних підпри­ємствах, вона виникає на інших. У гонитві за надлишковою до­датковою вартістю капіталісти вводять нову техніку і застосо­вують більш досконалі методи виробництва, що в цілому веде до розвитку продуктивних сил суспільства. Але, з другого боку, кожний з капіталістів прагне приховати від інших підприємців технічні нововведення, бо чим триваліший період, протягом якого окремий капіталіст чи група капіталістів монопольно використо­вують нові методи риробництва, тим більше часу вони добувають надлишкову додаткову вартість. Засекречування технічних ново­введень призводить до гальмування технічного прогресу. Таким чином, в умовах капіталізму розвиток продуктивних сил має суперечливий, антагоністичний характер. В результаті технічного прогресу збагачується буржуазія і погіршується становище ро­бітничого класу.

$ 6. Три стадії розвитку капіталістичного промислового виробництва

К. Маркс, аналізуючи виробництво відносної додаткової вар­тості, виявив три основні історичні стадії підвищення продуктив­ності праці капіталізмом, які ведуть до зростання відносної до­даткової вартості: 1) просту капіталістичну кооперацію праці; 2) поділ праці і мануфактуру; 3) машини і велику промисло­вість. Ці три стадії відображують процес становлення й утвер­дження капіталістичного способу виробництва.

В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в РосіЬ на вели­кому статистичному матеріалі показав розвиток капіталізму в Росії на всіх його трьох послідовних стадіях.

Проста кооперація

Капіталістичне виробництво починається з того моменту, коли один капітал одночасно наймає багатьох робітників. Спочатку капіталістичні підприєм­ства виникли як проста капіталістична кооперація праці. Ко­операція праці є формою організації праці, при «якій багато людей планомірно і спільно беруть участь в одному і тому само­му процесі виробництва або в різних, але зв'язаних між собою . процесах виробництва...» ¹. Кооперація праці була відома на всіх ступенях розвитку людського суспільства, але в докапіталістич­них формаціях вона застосовувалася нерегулярно. У буржуазному суспільстві вона стала панівною формою спільної праці і набула відповідного соціально-економічного змісту.

¹ Маркс К, Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 312.

З точки зору речового змісту процес праці в капіталістичній кооперації відрізняється від процесу праці в ремісничих майстер­нях і селянських господарствах лише розширенням його розмі­рів: масою одночасно застосовуваних робочих сил, ступенем кон­центрації засобів виробництва і обсягом продукції, що її випу­скають. Масштаби капіталістичної кооперації праці визначалися розмірами індивідуальних капіталів.

З точки зору речового змісту капіталістична кооперація праці характеризується тим, що вона грунтується на застосу­ванні праці найманих робітників. Виробництво в ній здійсню­ється під контролем капіталіста і в ім'я одержання ним додат­кової вартості, продукт праці привласнює капіталіст.

Вже просте об'єднання багатьох робітників під командуван­ням капіталіста зумовило якісні зміни в процесі праці, забезпе­чило її переваги над індивідуальною працею ремісників і селян. При кооперації праці індивідуальна праця кожного окремого робітника виступає як частинка сукупної праці, як середня су­спільна праця. Суспільний контакт у процесі спільної праці пробуджує своєрідне змагання між робітниками, в результаті чого зростає індивідуальна продуктивність праці. Кооперація праці породила нову продуктивну силу праці — продуктивну си­лу спільної праці, усі вигоди від застосування якої належать ка­піталісту.

Кооперування праці зумовило економію засобів виробництва завдяки спільному застосуванню їх у процесі праці і скорочення робочого часу на виготовлення сукупного продукту внаслідок злиття різних процесів праці.

Якісні зміни, які виникли в процесі праці у зв'язку з її коопе­руванням, зумовили зростання суспільної продуктивності праць здешевлення виробництва товарів. Зменшилися затрати живої і минулої праці на створення одиниці продукції, знизилася вар­тість робочої сили, скоротився необхідний робочий час. Капіта­лістична кооперація праці була першою історичною стадією ви­робництва відносної додаткової вартості.

Мануфактура

З розвитком капіталістичного виробництва удосконалювалася і його форма. На зміну простій капіталістичній кооперації прийшла мануфактура. У країнах Західної Європи вона панувала приблизно з середини XVI ст. до останньої третини XVIII ст. Мануфактура є капіталі­стичною кооперацією праці, що грунтується на поділі праці всередині підприємства при створенні одного й того самого товару.

Було два шляхи виникнення мануфактури. У першому під командою одного капіталіста об'єднувалися робітники різних самостійних ремесел, сукупність яких забезпечувала виробни­цтво певного товару. Кожне з цих ремесел втрачало свою самостійність і перетворювалося у виробництво окремих деталей у процесі створення продукту.

Прикладом такого виникнення мануфактури може бути каретне виробни­цтво. Каретна мануфактура об'єднувала в одній майстерні різних ремісників, які раніше брали самостійну участь у виробництві карети: стельмаха, кравця, слюсаря, мідника, маляра, лакувальника, позолотника тощо. Поділ праці, що раніше був між ними, перенесено в майстерню, де він набув дальшого розвитку.

Другий шлях виникнення мануфактури — це об'єднання ре­місників однієї спеціальності і введення серед них поділу праці, закріплення за кожним з них якої-небудь однієї часткової вироб­ничої функції.

Залежно від свого внутрішнього ладу мануфактура поділя­ється на дві форми: гетерогенну (різнорідну) і органічну. Под­війний характер мануфактури зумовлюється природою продукту, що виробляється. У гетерогенній мануфактурі продукт ство­рюється механічним поєднанням його деталей або елементів.

Прикладом цієї форми мануфактури може бути виробництво годинників (корпус, циферблат, стрілки тощо виробляють окремі робітники, а потім вже спеціальні робітники складають з цих частин готовий продукт — годинник).

В органічній мануфактурі продукт є результатом послідов­ного ряду операцій.

Прикладом такої форми мануфактури є виробництво голок, у процесі виготовлення яких дріт проходив через руки 72 і навіть 92 спеціалізованих часткових робітників.

Мануфактура, яка замінила просту капіталістичну коопера­цію внаслідок суспільного поділу праці, внесла нові якісні зміни в процес виробництва, була новою стадією зростання суспільної продуктивності праці, виробництва відносної додаткової вар­тості.

У мануфактурі кожний робітник спеціалізувався на виконан­ні певної операції або на виготовленні певної деталі продукту. Робітник перетворювався на часткового робітника, що викону­вав лише окремі функції сукупного робітника і тому позбавлявся можливості самостійно виробляти продукт. Застосувати і вико­ристати працю мануфактурного робітника можна було тільки спільно з працею інших робітників і завдяки продажу їхньої робочої сили капіталісту. Раніше самостійним робітникам тепер протистояв капітал, що втілював у собі єдність і ритм суспіль­ного трудового процесу. На мануфактурній стадії посилилася економічна залежність робітника від капіталіста, влада капіталу над працею.

Спеціалізація робітників сприяла розвитку в них майстерно­сті, зменшенню непродуктивних витрат робочої сили, досягнен­ню корисного результату з найменшими затратами. Спеціаліза­ція мануфактурних робітників не потребувала значних витрат для набування професійних навичок. Поряд з навченими робіт­никами використовувалася праця ненавчених робітників, що ви­конували найпростіші операції. Внаслідок того що витрати на підготовку кваліфікованих робітників завдяки спрощенню їхніх функцій були нижчі, ніж ремісників, а для ненавчених робітників їх зовсім не було, вартість робочої сили знижувалась.

Разом з тим, розвиток однобокої кмітливості, одноманітна, стомлююча праця мануфактурного робітника збіднювали його духовно і калічили фізично. Відбувалося подальше відділення розумової праці від фізичної.

Мануфактура диференціювала і поліпшила робочі інструмен­ти, урізноманітнила їх, пристосувала до виконання часткових виробничих операцій. Спеціалізація знарядь виробництва підви­щила ефективність використання їх, зумовила зменшення вели­чини їхньої вартості, що переноситься на одиницю створюваного продукту.

При мануфактурі як її придаток широкого розвитку набула капіталістична робота на дому, що була результатом проник­нення торгового капіталу в дрібне товарне господарство і його перетворення в капіталістичне. Ті, хто працював дома, за мізерну плату виконували замовлення капіталістів. У цій роботі брали участь і члени сім'ї робітника. Робочий день, як правило, тривав 16—18 годин, працювати нерідко доводилося в антисанітарних умовах. Робітники на дому часто потрапляли і в особисту кабалу до хазяїна.

Поділ праці в мануфактурі — специфічне породження капі­талістичного способу виробництва. Як різновидність поділу пра­ці в суспільстві, поділ праці в мануфактурі має свої характерні особливості. У суспільному поділі праці — поділі суспільного виробництва на землеробство, промисловість тощо — один одно­му протистоять незалежні товаровиробники — капіталісти. Тому зв'язок між ними, обмін діяльністю відбуваються через купівлю-продаж, через ринок. Але частковий робітник в мануфактурі не створює товару. Він виготовляє певну деталь або виконує певну операцію. Тому зв'язок між частковими робітниками в мануфак­турі не опосередковується купівлею-продажем, а здійснюється через використання капіталістом їхніх робочих сил у процесі праці як комбінованої робочої сили.

У мануфактурі закріплення робітників за різними функціями випливає з особливостей самого виробництва і рівня його роз­витку. В ній панують воля і безумовна влада капіталіста над робітниками.

Мануфактура зумовила подальший розвиток суспільного поділу праці. Виникали нові галузі промислового виробництва. Від землеробства один за одним відокремлювалися різні види промислової обробки сільськогосподарської сировини. Розширю­вався внутрішній ринок. Зростав попит буржуазії на засоби ви­робництва і предмети споживання. Збільшення чисельності пролетаріату супроводилося також підвищенням попиту на засоби існування робітників та їхніх сімей. Тим часом мануфактура, грунтуючись на ремісницькій техніці і ручній праці, не могла задовольнити зростаючий попит на промислові товари. «...Ману­фактура,— писав К. Маркс,— не могла ні охопити суспільне ви­робництво в усьому його обсягу, ні перетворити його докорінно. Вона виділялась як архітектурна оздоба на економічній будові, широкою основою якої було міське ремесло і сільські побічні промисли. її власний вузький технічний базис вступив на пев­ному ступені розвитку в суперечність з нею ж самою створеними потребами виробництва» К

Мануфактура підготувала умови для переходу до капіталі­стичної фабрики. Диференціація робочих інструментів була однією з матеріальних передумов створення машини. Суворий поділ праці, спеціалізація на виготовленні певної деталі чи на виконанні певної операції сприяли як підготовці умілих, квалі­фікованих робітників, так і появі працівників, які здійснювали найпростіші трудові операції і не потребували спеціальної під­готовки. У мануфактурний період розвивалися перші наукові і технічні елементи машинного виробництва.

Машини і велика промисловість

Велике машинне виробництво — третя ста­дія підвищення суспільної продуктивності праці капіталізмом. Перехід від мануфакту­ри до великої промисловості відбувся насамперед завдяки заміні системи мануфактурних робітників з їхніми спеціалізованими ручними знаряддями праці системою машин з перетвореними в додаток до них робітниками. Машина — це засіб праці, що набуває такої матеріальної форми «існування, яка зумовлює за­міну людської сили силами природи і емпіричних рутинних при­йомів — свідомим застосуванням природознавства»².

1 Маркс K_t Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 352—353.

² Там же, с. 368.

Якщо в мануфактурі продуктивність праці підвищувалась завдяки спеціалізації робочої сили на окремій операції, то у ве­ликій промисловості основою підвищення продуктивності праці є знаряддя праці — машини, що оперують багатьма інструмен­тами під керівництвом робітника.

У процесі праці, що грунтується на застосовуванні машин, роль робітника зводиться до спостереження за машиною, управ­ління нею, виконання деяких допоміжних операцій, до виправ­лення своїми руками її помилок. У машинному виробництві по­діл праці залежить здебільшого від знарядь виробництва, вони диктують і потребу спільної праці. Але найманий робітник пере­творюється на придаток машини. На капіталістичній фабриці не робітники застосовують умови праці, а умови праці застосо­вують робітника. «У мануфактурі,— писав К. Маркс,— робітники в членами одного живого механізму.На фабриці мертвий механізм існує незалежно від них, і вони приєднані до нього як живі придатки». ¹

¹ Маркс /(., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 401.

Капіталістичні підприємства, які грунтуються на машинній техніці, є простою або складною кооперацією і називаються фаб­рикою. Проста кооперація машин — це об'єднання багатьох од­норідних робочих машин, що одночасно спільно діють, кожна з яких виконує операції з виготовлення продукту від початку до кінця. Прикладом простої кооперації машин може бути швейна фабрика. Складна кооперація машин — це сукупність, система різнорідних, але таких, які доповнюють одна одну, машин, кожна з яких виконує лише одну із взаємно пов'язаних операцій з виго­товлення продукту. При використанні системи машин предмет праці проходить послідовний ряд взаємно пов'язаних часткових операцій. Систему машин застосовували, наприклад, у шерстя­ній промисловості, де мануфактурні знаряддя праці шаповалів, шерстечесальників, ворсувальників, шерстепрядильників тощо пе­ретворилися в різні часткові робочі машини.

Спочатку машини виробляли за допомогою ручної праці. І лише коли самі машини почали виробляти за допомогою машин, велика промисловість дістала адекватну їй технічну базу. Промислова революція кінця XVIII — початку XIX ст. почалася із застосування робочих машин і закінчилася тоді, коли машини почали виробляти за допомогою машин, із створенням великого машинного виробництва.

Промислова революція означала докорінні зміни в процесі виробництва, в його матеріально-технічній базі і глибокі зміни у виробничих відносинах. На зміну кустарній техніці і ручній праці прийшло велике машинне виробництво. Машина стала ха­рактерним засобом праці.

Революціонізування знарядь праці зумовило зміну ролі робіт­ника в процесі виробництва. Застосування машин зумовило су­спільний характер процесу праці. Машини, як правило, могли функціонувати тільки завдяки спільній, колективній праці. їхні виробничі функції визначали тепер поділ праці між робітниками всередині капіталістичного підприємства. Робітник перетворився на живий придаток до машини. Поза капіталістичним підпри­ємством робітник вже не міг виявити свою здатність до праці.

У результаті промислового перевороту капіталізм здобув остаточну перемогу над способами виробництва, що передували йому, і утвердився як особлива історична форма виробництва. Внаслідок промислового перевороту сформувалися основні класи буржуазного суспільства — клас робітників, що живуть лише за рахунок продажу своєї робочої сили, і клас капіталістів — моно­польних власників засобів виробництва, які експлуатують найма­ну працю. У суспільстві встановилося панування капіталізму як способу виробництва.

У зв'язку із застосуванням машин різко зросла продуктивність праці. За цих умов основним методом виробництва додаткової вартості стало виробництво відносної додаткової вартості.

Вперше перехід від мануфактури до машинної індустрії відбувся в Англії; він розпочався в другій половині XVIII ст. і завершився в першій чверті ' XIX ст. В інших країнах Західної Європи, а також у США промисловий пере­ворот закінчився в кінці першої і на початку другої половини XIX ст.

У Росії перші кроки переходу від мануфактури до фабрики були зроблені в кінці XVIII ст., але вони були епізодичними. Масове введення машин у ви­робництво почалося з ЗО—40-х років XIX ст., а остаточно велике машинне виробництво в Росії склалося до 90-х років минулого століття.

Межі і суперечності капіталістичного застосування машин

Машина як речовий фактор процесу вироб­ництва є могутнім засобом підвищення про­дуктивності праці, здешевлення продуктів, засобом поліпшення умов праці та її полег­шення. Вона створює широкі можливості для оволодіння силами природи, для застосування наукових відкриттів у процесі праці.

Проте капіталісти застосовують машини виключно для вироб­ництва і збільшення додаткової вартості. Якщо розглядати ма­шини лише як засіб здешевлення продукту, то доцільність їх­нього застосування «визначається тим, що праця, якої коштує їх виробництво, повинна бути менша за ту працю, яка заміща­ється їх застосуванням»1.

¹ Маркс /(., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 374.

Припустимо, що затрати праці на створення машини становили 50 тис. го­дин суспільно необхідного робочого часу. Цю машину використають у процесі праці лише за умови, що вона за час своєї служби зекономить живу працю, яка перевищує 50 тис. годин. Інакше кажучи, машину використають тоді, коли застосування її вивільнить із виробництва працівників, затрати праці яких на створення такої самої маси продукції, що й за допомогою машини, перевищують 50 тис. годин.

При капіталізмі межі застосування машин окреслюються вужче. Капіталіст введе машину тоді, коли її вартість буде мен­шою від вартості робочої сили, що витісняється нею. Оскільки капіталіст «оплачує не застосовувану працю, а вартість застосо­вуваної робочої сили, то для нього застосування машини доціль­не лише в межах різниці між вартістю машини і вартістю замі­щуваної нею робочої сили» ².

2 Там же.

Повернемося до нашого прикладу. Припустимо, що використання машини, затрати праці на виробництво якої вимірюються 50 тис. годин, зумовлює витіснення робітників із виробництва, затрати живої праці яких дорізнюють 60 тис. годин. Капіталіст оплачує лише вартість робочої сили найманих робіт­ників, еквівалент якої створюється, припустимо, протягом 30 тис. годин. Але вартість продукції, створеної протягом решти 30 тис. годин, він привласнює безплатно. У цьому разі капіталіст не вводитиме машину, бо вона не забезпечить йому економію капіталу і зростання додаткової вартості. На оплату вартості робочої сили (30 тис. годин) він витрачає коштів менше, ніж на придбання машини (50 тне. годин). Але застосування машини як засобу зде­шевлення продукту забезпечило б економію суспільної праш в розмірі 10 тис. годин (60 тис. годин живої праці були б замінені 50 тис. годин уречевленої в машині праці).