Статьи Євросоюз не знає, що робити з Україною?

22.11.2010 г. в 18:11

Галина Каплюк, Альона Блохтур, фото Станіслава Груздєва, «Главком»

З уст симпатиків України в Європейському Союзі сьогодні знову звучить риторика часів Кучми, мовляв, треба відділяти український гарний європейський народ від влади, яка є неєвропейською і практикує інші цінності. Експерти вважають, що ця двоїстість справлятиме негативний гальмівний вплив на всю систему взаємовідносин, тож перехід на якусь іншу сходинку навряд чи відбудеться.

Сьогоднішній Самміт «Україна-ЄС» є робочим, нічого нібито неординарного, в жодному із порушених питань крапок так і не буде поставлено. Проте важливо, що запущені процеси все-таки інерційно рухаються і лише від української влади залежить їх результат. Очевидно одне: ні Україна, ні ЄС до кінця не вирішили для себе, що ж їм робити один з одним.

Про це в прес-центрі «Главкому» дискутували директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень Сергій Толстов та директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко.

Сергій Толстов: «Європейська перспектива України на сьогоднішній день в 4-5 разів менше, ніж 20 років тому»

Тема дуже болюча, актуальна і делікатна. Це один із не багатьох саммітів, що відбуваються останнім часом, від якого ми очікуємо досить конкретних і не дуже амбітних цілей та рішень.

Європейський Союз з приводу цього самміту випустив вичерпний прес-реліз, в якому перераховано всі основні теми, які будуть розглядатися. Таких тематичних блоків три: процеси реформ в Україні, відносини між Європейським Союзом і Україною та регіональний аспект. Теми ці традиційні.

Напередодні самміту було очевидно, що про підписання Угоди про асоціацію мова не йде. Але сторони все ж таки намагаються наблизитися до узгодження основних проблем, пов’язаних з цією угодою, яка може бути підписана наступного року. При цьому за свідченнями представників українських міністерств, все ж таки йдеться про певне зближення позицій і пошук компромісів. Йдеться також і про певні товарні позиції, узгодження квот та інших суперечностей.

Що стосується процесу реформ в Україні, ми бачимо, що певні і доволі значні кроки щодо реформування уряд справді здійснює. Причому він вимушений йти на непопулярні кроки, від яких попередні уряди намагалися відсторонитися. Якщо брати погляд на Україну з точки зору Заходу в цілому, то макроекономічна ситуація займає дуже вагоме місце. Зрозуміло, чому Захід, принаймні, на рівні політичного керівництва Європейського Союзу, Сполучених Штатів, а також найбільших бізнес-компаній, має підтримувати ті заходи, які значною мірою погоджується робити український уряд. Тому що вони бачать Україну не тільки як політичну складову у відносинах між Європейським Союзом або Заходом в цілому та Росією, вони бачать Україну як економічний об’єкт, в який вкладено доволі значні кошти західних інвесторів. Тому те, що писали західні економічні аналітики напередодні виборів, і досі зберігає вагу і уряд має доводити, що він може керувати країною і є надійним гарантом повернення коштів, які були вкладені в українську економіку, і які мають повертатися у вигляді корпоративних боргів в наступні 3-5 років. Таким чином, стає зрозумілою тактика уряду щодо відносин з МВФ і надання МВФ кредитів, уряд демонстративно говорить, що він їх не витрачає, але це саме ті гроші, які мають гарантувати українським компаніям можливість отримати валюту для повернення західним кредиторам, якщо виникне така потреба.

Очевидно також, чому уряд підтримує певний курс гривні щодо долара та євро, адже якщо цей курс буде відпущено, відповідним чином ускладняться можливості для тих українських суб’єктів, які купуватимуть долар чи євро на українському міжбанківському ринку і повертатимуть ці гроші західним кредиторам.

Політичні аспекти, а саме контекст місцевих виборів, конституційної реформи, прав людини, демократії, громадянського суспільства та засобів масової інформації також перераховані в блоці процесу реформ. Цілком очевидно, що розмова з приводу цих питань також відбудеться, і вона може мати доволі гострий характер. Я не думаю, що в діалозі з цих питань ситуація буде надзвичайно простою, тому що впродовж попередніх саммітів представники Європейського Союзу, зокрема колишній верховний представник з питань зовнішньої політики та політики безпеки Хав'єр Солана чітко наголошував на необхідності реформування Конституції, а також на недолугості Конституції, яка існувала досі. Мова, скоріше, буде йти не про те, що Україна виконує з приводу демократичного розвитку, а що ні, а про те, яким чином все ж таки процес реформування української політичної системи та Конституції відповідає певним потребам. Адже якщо влада використовує це заради влади, то це, звичайно, вимагає осуду, а якщо заради досягнення певних цілей, які є прозорими і зрозумілими, тоді цей розвиток може бути виправдано.

Що стосується відносин між Україною та Європейським Союзом, головним елементом цього самміту стане ухвалення Плану дій щодо переходу до безвізового режиму. План матиме односторонній характер, тобто не матиме міжнародного договору. В ньому будуть визначені цілі, які мають бути виконанні Україною, а також результати, які можуть стати наслідками виконання певних заходів. Найбільш реалістична мета цього плану – це скасування короткострокових віз для українських громадян, щоб вони могли їздити до Європейського Союзу на термін близько трьох місяців без оформлення візи і оплати візового збору. Ця мета доволі перспективна, однак термін її виконання залишається не певним.

Є цілий ряд моментів, які Україна могла б виконати доволі швидко. Це стосується і встановлення зв’язку між електронною прикордонною системою України та Європейського Союзу, а також запровадження біометричних даних у зразках українського паспорту. Причому концерн ЄДАПС, який виготовляє ці паспорти, публічно засвідчив, що він спроможний це зробити. Якщо сучасний український паспорт нового зразка порівняти з європейським, то різниця полягає лише в тому, що в європейському паспорті є невеличкий мікрочіп, який є на всіх банківських та інших картках, якими ми користуємося в повсякденному житті. Тобто, нічого складного і технічно важкого для реалізації тут немає. Питання полягає в політичному рішенні, а також в готовності навести лад на кордоні.

З іншого боку, Європейський Союз вимагатиме більш чіткого контролю на українсько-російських, -білоруських та -молдавських кордонах. Це є значною проблемою, оскільки в домовленостях між українським та російським керівництвом йдеться, зокрема, про збільшення кількості пунктів перетину кордону, що вимагає значних коштів. Також це потребує більш жорсткого контролю за діяльністю українських органів внутрішніх справ для того, щоб унеможливити видачу паспортів громадянам, які не мають на це право, які мають певні проблеми із законом і т.і.

Що стосується регіональних аспектів, то тут, як і завжди в українсько-європейських відносинах, дуже важливим є питання Придністров’я. Здається, останнім часом європейські політики намагаються зрушити це питання з місця. Розмова про придністровське регулювання буде продовжуватися також на Самміті глав держав та урядів країн ОБСЄ, який, зокрема, планує відвідати Ангела Меркель, де вона матиме переговори з Медведєвим і Януковичем.

Також важливим є питання щодо Білорусі, причому тут українська політична позиція дуже делікатна, тому що українське керівництво намагається не псувати відносини з Лукашенком, і водночас не загострювати українсько-російських суперечностей з приводу Білорусі. Очевидно, буде зроблено спробу знайти певну спільну позицію щодо білоруських президентських виборів, оскільки Європейських Союз в цьому сенсі також має контактувати з сусідами Білорусі, з одного боку, Литвою та Польщею, з іншого – Україною, тому що з російським керівництвом навряд чи Європейський Союз може знайти в цьому сенсі спільну мову.

Таким чином, цей самміт має робочий характер. Сподіваюсь на те, що істотних ускладнень не буде. Єдиним інтригуючим моментом, який залишається досі остаточно не з’ясованим, є тристороння зустріч з питань газової проблематики. В першу чергу, транзиту та постачання газу, яка може відбутися між представниками Європейського Союзу, України та Росії в контексті засідання енергетичної робочої групи в Брюсселі, яка відбувається також саме сьогодні. Проте, навряд чи можна очікувати остаточного вирішення цього питання. Думаю, будуть обговорюватися питання української газотранспортної системи і перспектив інших газотранспортних проектів, включаючи «Південний потік». Однак, навряд чи буде висловлено остаточну точку зору. Також можу прогнозувати, що остаточна позиція Європейського Союзу з цього питання залишатиметься прихованою і доволі невиразною до тих пір, доки не визначиться, хто буде фактичним лідером і президентом Росії в 2012 році.

Олександр Сушко: «Європейський союз не надасть Угоду про асоціацію країні, яка буде визнана недемократичною»

Якщо спробувати виділити основну тезу, яка стосується моїх очікувань щодо самміту та його наслідків, то, з одного боку, ми бачимо, що уряд, який сьогодні представляє позицію України на міжнародній арені, має більше певної інституційної спроможності і договороздатності у багатьох технічних питаннях. Тобто, цей уряд може провести через парламент необхідні закони, домагатися їхнього виконання там, де це не суперечить його інтересам, і, відповідно, виконувати ту частину зобов’язань перед ЄС, яка не суперечить інтересам Кабінету Міністрів. Тут з боку Європейського Союзу є визнання того, що з точки зору формальної ефективності, працездатності цей уряд кращий партнер, ніж попередній. В той же час все стає зовсім іншим, коли йдеться про ціннісний вимір співпраці, тому що Євросоюз – це ціннісна спільнота. А Україна саме переживає безпрецедентно різкі зміни в сенсі базових цінностей, якщо в цілому говорити про світовий та європейський простір, і це не може не відбитися на порядку денному відносин Україна-ЄС. Тобто, йдеться про падіння України на 43 позиції в рейтингу свободи ЗМІ, про перехід до категорії частково вільних із вільних країн, що супроводжується фактичною стагнацією рейтингів ведення бізнесу.

Уряд постійно говорить про те, що він має успіх в економічному регулюванні, але дослідження Світового банку та Transparency International показують, що в Україні немає успіхів ані стосовно подолання корупції, ані стосовно реального спрощення умов ведення бізнесу. Тому цей аргумент українського уряду, що мовляв, більше ефективність уряду навіть за рахунок певного звуження демократичних свобод, має на виході не просто кращу керованість, а усвідомлення того, що з найбільш сутнісними параметрами необхідного реформування поки що уряд не може похвалитися подоланням корупції чи покращенням інвестиційного клімату, кращим захистом умов інвестора.

Ті речі, які намагались нещодавно закрутити навколо «Криворіжсталі», дуже чітко були помічені, і одразу до уряду було донесено занепокоєння. Тому, якщо все скласти до купи, то про якесь суттєве поліпшення позиції України у відносинах з ЄС не можна говорити. Йдеться лише про те, що Євросоюз на сьогоднішній день не збирається гальмувати ті процеси, які були запущені раніше, і логіка яких виходить в перспективі на укладання Угоди про асоціацію.

Водночас, як і в попередні часи, ця влада також формує завищені очікування. Через це кілька разів напередодні цього самміту доводилося пояснювати, чому немає жодних підстав очікувати підписання Угоди про асоціацію в цьому році, тому що переговорний процес перебуває ще на технічному рівні, дуже багато питань не узгоджено. Взагалі була дивною сама постановка питання про можливість її укладання цього року. Особливо після того, як ще навесні загальмував переговорний процес і був розблокований лише у жовтні. В той же час певні державні чиновники говорили про можливість укладання Угоди про асоціацію на самміті. Тут є певні проблеми в комунікаціях між владою та суспільством.

Друге питання – це те, що нарешті сторони після двох років так званого безвізового діалогу або переговорів про лібералізацію візового режиму вийшли на формування документу. Але й тут у нас виникли проблеми, адже Рада ЄС з питань юстиції та внутрішніх справ у червні ухвалила документ про те, що такий План дій буде розроблений та наданий Україні цього року. Здавалося б все іде за планом, в то же час у жовтні місяці раптом з’ясувалося, що все не так просто. Виникла дуже потужна опозиція в п’яти країн-членів, які стверджували, що Україна ще не дозріла до того, щоб надавати їй такий документ. Фактично, довелося вживати екстраординарних зусиль дипломатам і нашим друзям у ЄС, які дійсно понад місяць в екстремальних умовах переконували такі країни як Нідерланди, Франція, Німеччина, що треба цей процес таки рухати та не гальмувати. Що відсутність Плану дій з безвізового режиму на самміті означатиме провал не тільки для України, але й для Євросоюзу. В решті-решт це питання було вирішено в п’ятницю. Безпрецедентний випадок для відносин України та ЄС, коли за один робочий день до самміту остаточно не було відомо, чи буде найважливіший документ презентований на самміті. 17 листопада відбувся екстраординарний візит міністра внутрішніх справ до Нідерландів, під час якого він якимось чином намагався переконати свого колегу - міністра внутрішній справ Нідерландів, що страхи щодо України є перебільшеними.

Позитивом є те, що Україна нарешті починає розуміти, що проблеми безвізового режиму лежать абсолютно не в площині дипломатії, а в площині правоохоронної діяльності та довіри до наших правоохоронних органів, до нашої судової системи і ефективної співпраці між українськими та європейськими органами правопорядку. Тому, безумовно, якщо говорити про реальне виконання умов, то це лише невелика частина. Насправді фундаментальна проблема полягає у дуже глибокій недовірі між правоохоронними системами України та ЄС. До останнього часу Україна ще не уклала угоду про операційну співпрацю між МВС та Європолом, підписана тільки рамкова угода, яка є декларативною. Не існує системи обміну даними, прикордонні дані - це знову-таки лише невелика частка того обсягу, яким мають обмінюватися. Насамперед йдеться про бази даних осіб, що були затримані, депортовані, осіб, які здійснювали правопорушення, яким було відмовлено у в’їзді в країну, осіб, щодо яких існують певні застереження у органів безпеки і т.д. А також велика маса оперативної інформації. Без такої системи про безвізовий режим, безумовно, важко говорити.

Зокрема, йдеться й про українську міграційну політику, яка не має ані законодавства, ані інституцій. У нас просто немає міграційної політики, бо на сьогодні вона до покарань за порушення міграційного режиму і все. Це не відповідає навіть мінімальним стандартам та вимогам сучасної міграційної політики. Розпущено ледве животілу міграційну службу. Тобто, у нас навіть немає відповідних органів, які можуть співпрацювати з європейськими міграційними службами. Тут є великий набір питань та проблем.

Що стосується самміту, то великим фактом є те, що цей план таки наданий після тих значних проблем, які були у жовтні. До речі, дуже серйозно підсилило позицію наших «друзів» те, як була у нас проведена конституційна реформа та місцеві вибори. Більш вдалого аргументу для тих, хто нічого не хоче робити для України, важко було собі уявити. Тут навіть не питання в тому, куди веде ця реформа - до кращого чи до гіршого управління. Найважливіше те, що конституційна реформа була проведена в спосіб, непередбачений самою Конституцією, отже в незаконний спосіб. Тож кожний, хто цікавиться цими питаннями в Європі, про це абсолютно чітко знає. Це не на користь Україні. Я вже не коментую вибори…

Треба також розуміти, що питання вільної торгівлі дійсно є менш політизованими, там більш присутні суто економічні інтереси, де сторони виходять зі своїх економічних позицій. Вони можуть відповідним чином вести переговори, йти чи не йти на поступки і в решті-решт укладати Угоду про вільну торгівлю. Але у нас існує дещо інша підсумкова формула – це Угода про асоціацію, де Угода про вільну торгівлю є лише частиною цього документа. І на сьогоднішній день є певна проблема. Якби йшлося виключно про вільну торгівлю, то не залежно від того, яким чином розвивається політичний режим, з високою часткою ймовірності можна було б передбачати її швидке підписання наступного року. Але Угода про асоціацію має політичний характер. Такого типу угоду Європейський союз не надасть країні, яка буде визнана недемократичною. Тут є «червона лінія».

Я не виключаю, якщо траєкторія українського розвитку буде такою, як зараз, то через рік ми опинимось у тій категорії, де Євросоюз може просто заблокувати зусиллями двох, трьох чи п’яти країн процес підписання цієї угоди. Тут основним компонентом виступає політична частина, яка складається з політичних зобов’язань, а також з питань внутрішніх справ, юстиції і адаптації законодавства. Країна, яка декларує наближення до європейських стандартів і при цьому фактично від них віддаляється, ризикує не отримати відповідного документу. І сьогодні, наскільки я знаю, абсолютно серйозно обговорюється питання, що ОК, ніхто не буде зараз гальмувати переговорний процес, він буде рухатися, але як документ буде готовий, там уже буде прийматися окреме рішення: буде він підписуватися одразу чи його підписання буде зумовлене певними вимогами до України на той момент. А це орієнтовно десь через рік. Тож ризик, безумовно, є.

Загалом, якщо говорити про самміт, то я згодний з тим, що він достатньо звичайний, відбувається раз на рік. В той же час, безпрецедентним був той факт, що за один робочий день до самміту не було остаточно відомо щодо одного з ключових документів, які мав презентуватися. Цим цей самміт мав відрізнятися від усіх попередніх. Такого на моїй пам’яті не було ніколи. Це свідчить про ту напругу, яка можливо не завжди виривається, її не завжди помітно, але вона дуже очевидна всередині Європейського Союзу, який перебуває у дуже жорсткій дискусії, що робити щодо України. До речі, індикатором цих дискусій стала полеміка між двома найбільшими фракціями в Європарламенті – ЄНП та соціалістів, а також консерваторів. Це стосувалося резолюції, яку вони мають приймати, а загалом ширше – як реагувати на події в Україні. Тому це питання в подальшому значною мірою визначатиме ставлення ЄС до України та атмосферу двосторонніх відносин взагалі.

Чи стане підписання чи не підписання Угоди про кордони для візитів наших громадян в ЄС певною козирною картою чи її відсутністю для нашого Президента?

Олександр Сушко: Зараз за наслідками самміту влада закономірно зробить все можливе, щоб подати це як великий дипломатичний успіх. В принципі вона має на це право. Однак коли пройде ейфорія, сама влада, експерти та журналісти вчитаються в текст документу, то стане зрозуміло, що там настільки багато треба виконувати, що нема від чого особливо радіти. Так, є частина критеріїв, які є технічними (запровадити нові паспорти, ввести нові технологічні системи на кордоні), але дуже багато питань там стосується реформ, які Україна має провести. Наприклад, чого тільки вартує виконати вимоги GRECO щодо корупційної політики. Так, закони прийняті, але їх постійно відстрочують, і я впевнений, що їх не будуть виконувати та знову відтермінують або скасують.

Виконати цей документ можна тільки при наявності суттєвої ясної політичної волі. Думаю, через кілька тижнів, можливо, місяців ейфорія точно спаде, особливо, коли почнеться перший моніторинг (наскільки я знаю, комісія буде моніторити виконання цього плану дій кожні півроку). Тому, чи може влада пишатися документом, – питання дуже короткострокової перспективи.

Сергей Толстов: Мы сейчас живем в совершенно уникальный момент, давайте дадим себе в этом отчет. Страна находится в ситуации, когда она либо окончательно обанкротится и развалится под бременем накопившихся проблем, либо она все-таки преодолеет ступор и выйдет на возможность конкурентного развития. Если говорить честно, то в принципе европейская перспектива Украины на сегодняшний день в 4-5 раз меньше, чем 20 лет тому назад, когда было, как говорила Юлия Владимировна, больше жирка, резервов, ресурсов и общественного энтузиазма.

Нынешняя власть понимает, что главное противоречие Украины – это противоречие социальной системы и системы жизнеобеспечения, которая характерна для развитой страны, и деградирующей сырьевой экономикой, которая характерна для слаборазвитой. Если идти к модели развитой страны, то необходимо преодолеть коррупцию, восстановить управляемость, вернуть экономику к конкурентному состоянию. А если идти по пути деградирующей развивающейся страны, тогда надо демонтировать систему социального обеспечения. То есть, политическое руководство понимает, что коррупцию надо преодолеть и оно идет на то, чтобы действительно начать преследовать коррупционеров, но получится из этого что-то или нет… Это вопрос для нас важный, это не вопрос политических спекуляций, потому что от этого зависит, в какой стране мы будем жить. Если все будет идти, так как оно шло до сих пор, и идет сейчас, то в один прекрасный момент государство просто должно будет сказать: извините, любезные господа, пенсии больше платиться не будут, если вы заключаете соглашение с каким-то пенсионным фондом, то вы будете в нем откладывать деньги. Но что произошло с американскими пенсионными фондами? Там сейчас женщины 60-65-ти лет говорят, что откладывали на пенсии всю жизнь, но их пенсионные фонды разорились, пенсий больше нет, и они идут на работу. Вот в чем проблема. Подходить к этому с точки зрения того, поставит ли Евросоюз нам галочки за какие-то успехи или нет, я просто не могу, у меня не хватает цинизма.

Чого експерти очікують особисто від Віктора Януковича, адже для нього цей самміт перший? Чи є у нього шанс заробити бонусів на Заході, з огляду на той негативний образ України як держави, де нехтують демократичними правами, свободами?…

Олександр Сушко: Відповідь буде радше негативною, тому що на сьогоднішній день основні висновки робляться не по якимось висловлюванням на брюссельській сцені (які вже були і Віктор Федорович здійснив декілька візитів в Брюссель), а по подіям всередині країни. Якщо говорити про оцінку того, що відбувається в Україні, то вона є переважно негативною. На сьогодні суттєве згущення негативності фарби навколо України неможливо заговорити розмовами про те, що у нас є якісь об’єктивні проблеми. Всі розуміють, що ніяких об’єктивних проблем, які б спонукали фальшувати вибори в Україні та міняти у такий спосіб Конституцію, немає. Те, що за цими речами стоїть конкретна політична воля керівництва, ні в кого не викликає сумнів. Тому на цьому тлі говорити про можливість покращення образу…ні. Зрозуміло, що Європейський Союз зуміє адаптувати свою тактику і стратегію до нинішніх реалій, він не згорне відносини з Україною, яка є доволі важливою країною для цього континенту.

В той же час іміджевий момент України на сьогодні перебуває на тому рівні, в якому він був в 2003-2004-х роках, тобто наближений до найнижчої точки. Найголовніше навіть не те, де ми знаходимося, а те, яка тенденція. До речі, весною - на початку літа в багатьох колах Європейського Союзу були позитивні очікування - це ресурс, яким влада не скористалася або скористалася дуже фрагментарно. В Європейському Союзі з’явилися певні клуби симпатиків нинішнього уряду, це природно, так само як і у російської влади є багато симпатиків в Європі. Я радий, що уряд спромігся знайти собі якихось союзників, які хоч щось добре можуть про них сказати на європейській арені. Але ці групи не роблять погоди для нашої країни. В цьому сенсі прогноз поки що негативний і питання в тому, що сьогодні повертається риторика часів Кучми, мовляв, треба відділяти український гарний європейський народ від влади, яка є неєвропейською і практикує інші цінності. На жаль, ця двоїстість справлятиме негативний гальмівний вплив на всю систему взаємовідносин, що приведе до того, що будуть переважно інерційні відносини. Тобто, запущені процеси рухатися певним чином будуть, але перехід на якусь іншу сходинку навряд чи відбудеться.

Сергій Толстов: Звичайно, для Європи Янукович не є поки що героєм і не планувався як очевидно позитивний персонаж. З іншого боку, також очевидно, що Європа не бачить в Україні конкретних позитивних персонажів, а іноді тільки політичних клієнтів певних європейських політичних угруповань, однаково у них немає ейфорії. Не думаю, що на сьогоднішній день влада зможе знайти істотний позитивний ефект для того, щоб підняти імідж українського керівництва в Європі. Чому? В першу чергу тому, що уряд як влада в цілому не спромігся чітко сформулювати свій політичний курс в зовнішній сфері. Хоча певні заяви були, однак їм не було надано змісту чіткої позитивної платформи. Навіть в Україні дуже багато людей, політичних експертів досі не розуміють, чого очікувати від нинішньої влади. Це є колосальною помилкою влади, тому що вона не скористалася з того часу, коли могла сформулювати політику та запропонувати її зовнішньому та внутрішньому світу. Проте у нас є невеликий період, коли уряд може ще зробити свою політику більш зрозумілою.

Що стосується внутрішньополітичних моментів, то Захід цілком би закрив очі на українську конституційну реформу. Він взагалі був прихильником парламентської республіки, однак правові експерти на Заході, як і в Україні, цілком розуміють, що інакше Конституцію в Україні змінити було нереалістично. Це був хоча і не передбачуваний в тексті Конституції спосіб, однак найбільш законний з усіх можливих.

Щодо місцевих виборів, то вони, звичайно, були грубуваті, неохайні і вінцем демократії слугувати не можуть. Тож щодо Конституції Захід вимушено погодився, а щодо місцевих виборів, то тут Європа буде дивитися на них так, як вони того заслуговують.

Що стосується майбутнього – все залежить від того, чи встигне уряд зробити щось справді конструктивне, що виведе Україну на більш впевнений шлях розвитку, чи розпочнуться внутрішньополітичні труднощі, такі як олігархічна війна.

http://glavcom.ua/articles/2220.html

Диссертационная работа: 

Рижков Микола Миколайович. Доктринальний вимір стратегій зовнішньої політики США: від стримування до глобальної демократизації : дис... д-ра політ. наук: 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2007. — 401арк. — Бібліогр.: арк. 370-401.

Начало формы

Конец формы

Ознакомиться с текстом данной работы *  * Ссылка размещена на правах рекламы

смотреть введение

Введение к работе:

Актуальність дослідження полягає в тому, що у вітчизняній і зарубіжній політичній думці переважав дескриптивний підхід до представлення головних стратегій зовнішньої політики США повоєнного періоду – стримування і глобальної демократизації, що обумовлює відносність положень і висновків у сенсі їхнього асоціювання з конкретними політичними умовами. Тим самим обмежується виявлення і розуміння причинно-наслідкових зв’язків, які можуть виступати ефективною основою для політичного прогнозування.

Нагальною є політична потреба у з’ясуванні рівня відповідності стратегічних планів та зазначених у них цілей зовнішньої політики США теоретичним і концептуальним розробкам, які кладуться в основу відповідних державних документів, а також конкретним діям цієї держави на світовій арені упродовж доби біполярності і сучасної системи міжнародних відносин. Значущим є аспект встановлення ступеня співмірності між цими планами і цілями, з одного боку, та реальними наслідками стратегічного курсу Сполучених Штатів для окремих держав, регіонів і світ-системи загалом.

Враховуючи діалектичну суперечливість ціннісних орієнтирів зазначених двох міжнародних стратегій у цивілізаційно неоднорідному світі, підкреслимо, що стратегія в американських умовах як державний документ має водночас історичну і політичну цінність, оскільки кожного разу зазнає конструктивних змін і потребує додаткових зусиль, коли йдеться про нові виклики і загрози, нових опонентів і ворогів. Державна стратегія в специфічних американських умовах вважається політико-правовим документом, спрямованим на забезпечення консенсусу між суспільством і владою, але коли йде мова про міжнародно-політичну версію такого документу, то цей аспект переноситься на відносини між певною державою (США) і її зовнішнім оточенням. І, нарешті, при дослідженні особливостей міжнародно-політичних стратегій США доводиться враховувати, що в межах тільки дескриптивного представлення без поглибленого політичного аналізу вони більшою мірою дають можливість зрозуміти ту чи іншу позицію адміністрації, ніж подати ключові, фундаментальні, а тому постійно діючі мотиви її реальної політики на міжнародній арені.

Актуалізація досліджуваної у дисертації проблеми, яка хронологічно тяжіє до періоду „холодної війни”, здійснюється не тільки з урахуванням мінливості і плинності подій, процесів та явищ у тогочасній світ-системі, що вирізняє її на тлі всіх відомих попередніх систем дво- і багатосторонніх відносин, а й з урахуванням елементу зв’язаності найбільш значущих складових двох сутнісно відмінних етапів у розвитку людства.

Розшарування світу на багатий і бідний полюси, міжнародний тероризм із загрозами використання зброї масового знищення, загроза екологічної катастрофи і захворювань пандемічного характеру на глобальному рівні – це тільки окремі чинники деструктивного впливу на сучасну міжнародну систему. Об’єктивні західні, у тому числі американські, фахівці доповнюють цей список „приватизацією загальної безпеки американцями”, слабким рівнем прогнозованості зовнішньополітичних стратегій Китаю та Індії після приєднання до категорії економічно розвинутих держав, спробами Російської Федерації і, частково, Японії відновити свій великодержавний статус, регіональними і подекуди глобальними претензіями таких акторів міжнародних відносин, як, скажімо, Бразилія тощо.

До фундаментальних складових актуальності віднесено такі два виклики, як надзвичайна розмитість і часом навіть ілюзорність походження і природи прагнення великих держав і суперпотуг до світового домінування та відсутність остаточної ясності як у питанні витоків глобальних загроз, так і механізмів боротьби з ними. При цьому вагоме значення має дедалі очевидніший факт, що в сучасній світ-системі військова перевага і, як показує досвід американської війни в Іраку, завдання нищівної поразки визначеному ворогові автоматично не забезпечують політичної перемоги.

Відтак, перед Сполученими Штатами, як перед поки що єдиною глобальною державою, в перспективі більш жорстко постане проблема форм і методів реалізації своїх політичних цілей з огляду на потенційні стратегічні загрози для національної і загальної міжнародної безпеки. Окремі науковці взагалі стверджують про відсутність системного підходу до визначення й реалізації національно-державних інтересів перед глобальними загрозами, ставлячи під сумнів саму доцільність належності до нинішньої міжнародної системи.

У дослідженні взято до уваги й особливості всієї повоєнної системи міжнародних відносин, що, насамперед, пояснюються ключовим геополітичним чинником, яким в сучасну епоху стало «скорочення відстані» між державами і континентами внаслідок досягнень у технологічному, транспортному та інформаційно-комунікаційному розвитку світу. У цьому бачиться вирішальна складова сучасних міжнародних відносин, особливо у контексті еволюції та динаміки цивілізаційних процесів.

Значущим є й те, що виклики та загрози, які формувалися від 1945 до 1991 років та зовсім по-новому виявилися після розпаду СРСР, також є безпрецедентними або, принаймні, такими, що не мають аналогів у світовій історії. Але відмінність між ними не заперечує „успадкування” адміністраціями США постбіполярного періоду багатьох концептуальних, доктринальних і практичних ідей, що стосуються стратегії стримування. Цей аспект найбільш фундаментально був представлений у науковій думці з глобальної економіки, проте останнім часом, у контексті зростаючої критики іракської війни США, він почав домінувати і в політичній думці США у зв’язку з непередбачуваним зростанням кількості збройних конфліктів у різних регіонах планети після розпаду СРСР і припинення „холодної війни”.

Тому при з’ясуванні суті особливостей сучасних міжнародно-політичних стратегій США необхідно врахувати їхню порівняльну еволюцію після завершення Другої світової війни, оскільки саме в доктринах і стратегіях стримування і визволення, вершиною яких став міжнародно-політичний курс адміністрації Р.Рейгана, відображені базові цілі американської політики не тільки щодо СРСР, а й держави-правонаступниці, якою є Російська Федерація, та інших нових незалежних пострадянських держав. Отже, видається можливим аргументувати співвідношення між постулатами, документально закріпленими в глобальних стратегіях США, і конкретними практичними діями цієї держави на міжнародній арені.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 019U015201), програми Інституту міжнародних відносин „Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 0102U001229).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у розв’язанні наступної триєдиної наукової проблеми:

1. За допомогою аналізу і синтезу як способу виявлення політичних опцій, а також в цих межах систематизації фундаментальних цілей і механізмів їхньої реалізації, з’ясувати цілісну картину доктринального забезпечення двох головних міжнародно-політичних стратегій США повоєнної доби – стримування і глобальної демократизації. На окресленій основі віднайти максимально точну відповідь на питання, наскільки позитивними чи деструктивними є головні стратегії Сполучених Штатів для сучасної цивілізації, стану міжнародних відносин та поступального розвитку окремих держав і регіонів світу, а також встановити ступені відповідності між положеннями базових документів зовнішньої політики США з її практичними проявами;

2. Розробити або уточнити зміст, системно дослідити саме поняття і основні ознаки та відмінності поточних і так званих головних стратегій зовнішньої політики США, у першу чергу стратегій стримування і глобальної демократизації, враховуючи причинно-наслідкові зв’язки між ними і новими явищами у міжнародній системі, а також порівняльну ретроспективу і прогнозну перспективу реалізованості поставлених у них цілей;

3. За допомогою геополітичного аналізу встановити сутність і потенційні наслідки подальшого практичного застосування теорії гегемоністської стабільності, покладеної в основу міжнародно-політичного курсу США на початку ХХІ століття, для світ-системи і людства загалом. Відтак, у дисертації ставиться і розв’язується дотична багатовимірна і фундаментальна проблема, яка полягає у з’ясуванні постійно діючих геополітичних елементів головних стратегій США з наголосом на постбіполярній добі, у визначенні рівнів реалістичності американських підходів до міжнародно-політичної сфери, причин і наслідків наявності чи відсутності зарубіжної підтримки та домінування принципу подолання держави-ворога або певної ворожої ідеології, ступеня збалансованості і життєздатності механізмів, що застосовувалися і застосовуються, збігів і розходжень між постійними і поточними цілями, а також здатності певної адміністрації здійснити поставлені завдання.

Розв’язується й специфічна багатовимірна наукова проблема, яка полягає у з’ясуванні ступеня зв’язку між ключовими елементами зазначених головних стратегій США як способу встановлення наступності в їхньому доктринальному і концептуальному забезпеченні.

Оскільки кожна головна стратегія США передбачає певні операційні стратегії, вони дотично також аналізуються в контексті їхньої співмірності з головними стратегіями. Це стосується й чіткого усвідомлення автором визнаного факту базової (постійної) значущості стратегій ізоляціонізму та ліберального інтернаціоналізму (інтервенціонізму), які водночас є головними на певних етапах історичного розвитку і базовими, коли мова йде про інші головні стратегії.

У заданому еволюційному науково-проблемному вимірі визначається низка завдань, які розглядаються як сутнісні складові і вагомі чинники розв’язання поставленої наукової проблеми й розробки авторської концепції:

Систематизувати теоретико-методологічні засади дослідження міжнародно-політичних стратегій США повоєнного періоду і на цій основі розробити авторську методологічну модель оптимізації дослідження міжнародно-політичних стратегій великих держав, які значною мірою визначають суть сучасної міжнародної системи.

Встановити спільні ознаки та принципові відмінності між так званими базовими доктринами і стратегіями зовнішньої політики США, якими є міжнародно-політичний ізоляціонізм та ліберальний інтернаціоналізм, з одного боку, і головними стратегіями, до числа яких, у першу чергу, віднесено стримування та глобальну демократизацію.

Виявити найбільш значущі особливості всього комплексу наукового забезпечення стратегічного планування зовнішньої політики США окресленого історичного періоду з метою чіткого розуміння причинно-наслідкових зв’язків у структурі головних стратегій США, що на початку ХХІ століття розробляються й реалізуються в межах поділу на так звані „наступальні” й „оборонні”, уточнивши їхні характерні ознаки і характеристики.

Із застосуванням порівняльного аналізу зазначених двох головних геополітичних стратегій США 1947-2006 років довести, що теорія гегемоністської стабільності постала в політологічному дискурсі внаслідок наявності потреби у науковому поясненні й обґрунтуванні вже достатньо просунутого на практичному рівні американського міжнародно-політичного глобалізму постбіполярної доби, а не як суб’єктивна наукова парадигма, вироблена під час аналітичного процесу та прогнозування. На цій авторській концептуальній позиції виявити ступені впливу доктринальних і концептуальних розробок американської політичної думки на сутнісне наповнення стратегій зовнішньої політики та особливості їхньої реалізації.

Сформувати цілісну уяву про повоєнні головні стратегії Сполучених Штатів на міжнародній арені, з’ясувати причини і наслідки стійкого використання доктрини Трумена і стратегії стримування у часи системного протиборства та радянсько-американського протистояння, щоб компаративно вийти на уточнення постійно діючих сутнісних вимірів і перспектив реалізації сучасної головної стратегії, якою є глобальна демократизація за американськими стандартами і критеріями.

Довести, що так звані проміжні міжнародно-політичні стратегії США, у тому числі глобальна стратегія боротьби з міжнародним тероризмом, є формальним продовженням стратегії стримування, доктринальне наповнення якої виявилося найбільш ефективною формою наукового обґрунтування конкретних інструментів подолання головного ворога Сполучених Штатів доби біполярності, яким вважалися комуністична ідеологія та Радянський Союз як її основний носій. Базуючись на цій принциповій тезі, системно розглянути концептуальні особливості стримування у постбіполярній світ-системі.

Структурувати особливості американського стратегічного мислення з метою аналізу державних стратегій в галузі енергетичного забезпечення і захисту навколишнього середовища та з’ясувати причини і часовий вимір домінуючого в американському державно-політичному істеблішменті і політичній думці сприйняття національної, регіональної і міжнародної безпеки в традиційних рамках воєнно-політичного оцінювання міжнародних реалій.

Аргументувати політико-ідеологічний зв’язок між виразно цілеспрямованою міжнародно-політичною стратегію Р.Рейгана, яка зводилася до ініціювання ззовні демократичних змін політичного режиму в СРСР, а також стратегією розширення і діяльністю адміністрації Б.Клінтона, з одного боку, та головною стратегією адміністрації Дж.Буша-молодшого, з іншого боку, щоб максимально об’єктивно спрогнозувати можливості реалізації ключових принципів та ідей сучасного американського глобалізму.

Представити цілісну картину американського підходу до доктринального забезпечення стратегій зовнішньої політики як основу для об’єктивного прогнозування.

Розробити максимально об’єктивні й аргументовані висновки про постійне і тимчасове в американських міжнародно-політичних стратегіях як принципову базу для здійснення прогнозів на осяжну історичну перспективу, а також запропонувати рекомендації концептуального характеру для української дипломатії.

Об’єктом дослідження є дві головні повоєнні стратегії зовнішньої політики Сполучених Штатів – стримування і глобальної демократизації.

Предметом дослідження визначено доктринальне і концептуальне забезпечення стратегічного планування зовнішньої політики з урахуванням чинника базових, головних і поточних стратегій зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів.

Методологічна основа дослідження розглядається в контексті особливостей політичної науки і тлумачиться як цілісний дослідницький процес, що включає постановку наукової проблеми, застосування вибіркового методу, нормативне оцінювання, політологічний аналіз подій і явищ з метою вироблення аргументованих положень і висновків. Методологія також включає загальні теоретичні та філософські позиції суб’єкта дослідження, а саме: актуалізацію дослідницької ідеї, цілей і завдань, оцінювання достовірності джерел і даних, вибір певної політико-ідеологічної парадигми. Як набір адекватних методів конкретного дослідження методології властиве інтегрування вже існуючих напрацювань у цій сфері, а тому не коректно виокремлювати якийсь один метод як такий, що охоплює весь спектр досліджуваної проблеми. Адже йдеться про багатоскладову систему зовнішньої політики американської наддержави, у структурі якої власне головні стратегії є її суттєвою частиною.

Сприймається як аксіома ідея про те, що підбір дослідницьких методів у політичній науці обов’язково зумовлюється світоглядом дослідника і практично ніколи не може бути єдиним для всіх, хто вивчає аналогічну проблему. Водночас, незалежно від обраного методичного пріоритету, кожен дослідник складних міжнародних систем обов’язково має структурувати емпіричну базу, здійснити опис документів та інших джерел, подати, а потім аргументувати власні гіпотези і припущення, які робляться на основі попереднього осмислення зібраної емпіричної бази. Остання має бути належним чином перевірена, для чого необхідно виключити посилання на авторитети в політиці чи науці як остаточне підтвердження певного положення чи висновку.

Конкретно в даному дослідженні таке тлумачення методології спричинило контекстуальне застосування дескриптивного методу, завдяки якому здійснюється підготовка до нормативного та політичного оцінювання даних і матеріалів. Наскрізним методом, який проходить через всю дисертацію, є системний аналіз, в якому чітко простежується стабільність певних складових при оцінюванні альтернативних шляхів державної дії, коли існує чітко визначена мета. Виходячи з того, що головні стратегії зовнішньої політики якраз і спрямовані на її окреслення та політико-правове забезпечення, політичний аналіз покладено в основу даного дослідження.

Парадигма оцінювання в такій ситуації дає змогу дотримуватися точності через розгляд найсуттєвіших чинників стратегії і практичної політичної дії. З огляду на плинність поточних стратегій кожен етап політичного аналізу починається з оцінки конкретних акторів, задіяних у розробці й реалізації планів подолання чи розв’язання тих чи інших суперечностей або конфліктів, їхніх поглядів, позицій та можливостей залучення наявних ресурсів США. Тому передовсім ідентифікується роль особистості президента, його розуміння інтересів та цілей держави, а також наявність чи потенційна поява союзників чи опонентів як всередині Америки, так і за її межами. Відтак, і політичне прогнозування базується, у першу чергу, на визначенні можливостей певної адміністрації продовжувати відповідний стратегічний курс. Такий підхід до політичного аналізу, що є формою розчленування тих чи інших стратегій зовнішньої політики США на сутнісні складові з метою виходу на їхнє синтезування у певну цілісність, базується на розумінні цього методу як способу аналізу політичних опцій, через які визначається єдина мета та цілісний комплекс механізмів її реалізації.

Настільки ж обов’язковими для авторської концепції є методи з арсеналу геополітики як науки, що в сукупності можна визначати як геополітичний аналіз. Він оптимально відповідає реалізації поставлених цілей і завдань дослідження міжнародно-політичних стратегій єдиної глобальної держави сучасності. Завдяки такому методичному варіанту мається на меті відійти від надмірної деталізації, до чого завжди спонукає виняткове залучення дескриптивного методу. Кожного разу, коли йдеться про завершальні положення і висновки, застосовується нормативістська чи близька до неї конструктивістська теоретико-методологічна парадигма, яка дає можливість врахувати порівняльні якості сучасної міжнародно-політичної системи та її головних акторів. У сукупності з впливом зовнішньої політики США на її формування та еволюцію нормативізм і конструктивізм уможливлюють оптимально зважати, яким чином впливає національна політична система Америки на міжнародну систему. І особлива увага надається постійній верифікації ступеня збігу чи розходжень між певними головними стратегіями зовнішньої політики США та діями конкретних американських адміністрацій, що обумовлює періодичне застосування історико-порівняльного методу. При цьому береться до уваги, що високий рівень політико-ідеологічної упередженості американських державно-політичних еліт є однією з постійних загроз для точності положень і висновків. Адже одна й та ж складова головної стратегії може по-різному сприйматися, тлумачитися і реалізовуватися владними органами у залежності не тільки від суб’єктивного світосприйняття, але й у залежності від подій і ситуацій, які у цей час відбуваються всередині Сполучених Штатів і за їхніми межами. Виходячи з цього, у дисертації спеціально застосовується оригінальний методичний підхід, який полягає у тому, що аналогічні явища, на тлі і під впливом яких здійснюються головні стратегії США, аналізуються у контексті подій і процесів поточного характеру, але в постійній залежності від виявленої єдиної мети. У такий спосіб вдалося підвищити аргументованість положень і висновків стосовно власне головних стратегій.

Реалізувати поставлені цілі і завдання в рамках розв’язання зазначеної триєдиної наукової проблеми винятково за допомогою політичного аналізу, який обов’язково передбачає розклад практичної зовнішньої політики США у певних регіонах і на глобальному рівні на „складові частини та елементи”, практично неможливо. Доцільно вийти на такий рівень розгляду причинно-наслідкових зв’язків у конкретних міжнародно-політичних стратегіях зовнішньої політики США, який би уможливив досягнення синтезованого уявлення про її постійно діючі принципи, засади та домінуючі механізми реалізації. Таким в загальних рисах є принципово обраний наскрізним багатоскладовий і водночас цілісний авторський методологічний підхід. Будучи застосованим і реалізованим, він дав змогу вийти на поточні і базові узагальнення задля уточнення прогнозування потенційної спрямованості зовнішньої політики США на основі сприйняття її як складної системи. Адже відповідне синтезування складових таких стратегій дає підстави говорити про наявність певного фундаменту, окресленого у цілях і механізмах їх реалізації, незалежно від того, про яку державу, регіон чи континент американського інтересу і впливів йдеться. Більш того, глобальний контекст міжнародно-політичного курсу Сполучених Штатів набуває передбачуваної прогнозованості й втрачає елемент несподіваності, якщо йти від переважно плинних складових до відносно постійної цілісності.

Завершення „холодної війни” і політико-системного протистояння, в якому ключовими акторами були Сполучені Штати і Радянський Союз, спричинило появу значного масиву літератури, тематично зосередженої на прагненні подати зовнішню політику США в систематизованому варіанті, зокрема, описово представити завершення біполярного конфлікту результатом практичного застосування добре продуманої і завжди базованої на позитивних критеріях міжнародно-політичної стратегії США після розриву з ізоляціонізмом і переходу до активної стратегії стримування. У цілісному вимірі, тобто з урахуванням еволюції міжнародної системи і зовнішньої політики США, з одного боку, і очевидної стабільності американської політичної системи, з іншого, ця проблема, наскільки вдалося встановити, у світовій політичній думці не досліджувалася.

Дві фундаментальні причини визначили вибір методологічної і методичної основ дослідження. Перша бачиться крізь призму постійного домінування ідеї особливості та загальної привабливості американської політичної і економічної системи, яка стабільно будується в рамках верховенства демократичних принципів Конституції і її невід’ємної складової, якою є Білль про права. Друга визначається в межах настільки ж стабільного бачення американським політичним істеблішментом держави взагалі ключовим актором міжнародних відносин, що для євроатлантичної спільноти набуло критичної значущості після Маастрихтських угод, якими передбачається формування єдиної спільної політики Європейського Союзу.

У даному випадку поняття наукового дослідження не обмежується бажанням вивчити і спробувати зрозуміти якийсь сегмент емпіричної реальності, взятої із зовнішньої політики США та міжнародно-політичних реалій. Це є продовженням систематизації та накопичення загального пізнання причин і наслідків світ-системного поступу чи регресу, а також узагальнення теоретичного і доктринального забезпечення головних стратегій США через оновлене розуміння в межах дослідження і перевірки. Науково доведений закон у даному разі тлумачиться як узагальнене формулювання поведінки громадян, суспільства, інститутів влади Сполучених Штатів та інших значущих для цієї наукової розвідки акторів світ-системи у відносинах між ними, яке водночас встановлює та систематизує причинно-наслідкові зв’язки між мінливими внутрішніми і зовнішніми середовищами, людськими, суспільними та державними (в сенсі влади) діями.

Задля цього теорії зосереджуються на певному явищі, пояснюючи причини його виникнення. У представленому дослідженні такими явищами вважаються базові, фундаментальні і тим самим постійні складові забезпечення міжнародно-політичних доктрин і стратегій США. Такий підхід потребує встановлення і концептуалізації чітких категорій, а також видимих і гіпотетичних зв’язків між ними. Врешті, за цим іде міжнародно-політична доктрина. Контекстуально – це концентрована і систематизована (за допомогою наукових досліджень) сукупність поглядів американського політичного режиму на форми забезпечення національних інтересів у складній структурі дво- і багатосторонніх відносин на міжнародній арені.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у доведенні низки постійно діючих факторів формування та наукового забезпечення міжнародно-політичних стратегій США:

фундаментальною особливістю інституційного, організаційного і концептуального забезпечення зовнішньої політики США є те, що вона завжди базується на так званих базових і головних стратегіях, які є наслідком певних дослідницьких процесів, тлумачення суспільних законів, розробки теорій і доктрин задля концептуального обґрунтування і відповідного тлумачення системи глобальних інтересів Америки;

зовнішня політика США доктринально визначається політичною наукою і розглядається владою цієї держави переважно в безпековому аспекті. Існує різноспрямований характер відносин між політичною наукою і державно-політичним істеблішментом США. Його суть у тому, що кожен із двох названих суб’єктів не може вийти за рамки політико-правових та ідеологічних засад основоположних документів американської держави та заповітів її «батьків-засновників»;

той факт, що доктринальне і концептуальне забезпечення в попередні часи відставало від зовнішньополітичного програмування і навіть дій, тобто спорадично спостерігався ефект слідування експертів за вже прийнятими державно-політичним істеблішментом рішеннями, дає підстави стверджувати, що американська політична наука загалом обслуговувала інтереси політичного режиму своєї країни або ж формалізувала певний політичний процес, а не початково формулювала відповідні стратегії. Доктрина і стратегія стримування стали проривом у напрямі до підвищення ролі наукового забезпечення в стратегічному плануванні зовнішньої політики;

у концептуальному і доктринальному вимірах виявлена ще одна виразна і доволі жорстка стабільність, за рамки якої не виходять ні політики, ні експерти, які обслуговують владу і політичні партії США. В сучасну епоху йдеться про невідворотність застосування щонайменше двох базових політико-ідеологічних елементів у міжнародно-політичному курсі США на глобальному рівні – а) нав’язування єдиної моделі суспільної демократії через покладення в його основу засад євро-американської моделі ліберального інтернаціоналізму; б) обстоювання цілісності позицій євроатлантичної спільноти в сенсі впровадження спільних цінностей, які, з погляду розробників головних стратегій зовнішньої політики США, покладено в основу відповідних державних політико-правових документів, доктрин і стратегій;

теорія гегемоністської стабільності, на якій базується нинішня зовнішня політика Сполучених Штатів, є найбільш значущою у контексті впливу політичної думки держави на формування її міжнародно-політичних стратегій, а тому при оцінюванні перспектив американського курсу у світі кожного разу слід враховувати її як своєрідну основу, що тривалий час визначатиме фундаментальну мету цієї великої держави;

не менш важливим є встановлення внутрішнього зв’язку між глобальною стратегією адміністрації Р.Рейгана, яка полягала у реалізації цілей так званого „хрестового походу” проти комунізму, і стратегічними планами Білого дому на чолі з Дж.Бушем – молодшим, що передбачають демократичну уніфікацію світу на засадах і принципах євро-американської моделі демократії, враховуючи, що базовим елементом стратегічного планування в добу Рейгана була обов’язковість досягнення поставленої мети. Цим обумовлене очевидне прагнення нинішньої адміністрації США досягти своїх цілей будь-якими методами, включно із застосуванням можливостей і потенціалу збройних сил держави. Це стосується як стратегії розширення, прийнятої адміністрацією Б.Клінтона, так і демократизаційної та антитерористичної стратегій адміністрації Дж.Буша-молодшого;

для України це означає продовження американського курсу на завершення процесу розширення НАТО за рахунок неросійської частини нових незалежних держав пострадянського простору, принаймні тих, що географічно знаходяться на європейському континенті.

Хронологічні рамки дисертації формально охоплюють період від 1947 до початку 2007 року, коли Білим домом була прийнята, а потім формалізована Конгресом США нова стратегія розв’язання іракської проблеми. В підході до оцінки нижньої межі виходимо з того, що 1947 року з’явився перший документ, який базується на інтервенціоністській ідеї для мирного часу, побудований на засадах доктрини Трумена (президент США від квітня 1945 до січня 1953 року). Від 1947 року зазначений документ дедалі виразніше набуває ознак головної стратегії стримування, яка мала на меті забезпечити інтереси США та їхніх союзників у політико-системному протиборстві з Радянським Союзом, що досить часто виходило на рівень близьких у часі й доволі реальних і серйозних воєнних конфліктів. Водночас ця стратегія була базовим елементом дво- і багатосторонніх відносин, який не дозволяв переступити небезпечну межу, принаймні західним державам. Кінцевою метою цієї стратегії, постійно доповнюваної наступниками Г.Трумена в Білому домі, аж до практичної вичерпаності цілей наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, було спонукання керівництва СРСР чи збурювання радянських еліт і населення до демократизації суспільних відносин і запровадження ринкової економіки для участі в міжнародному розподілі на засадах чесної і відкритої конкуренції. Все інше в стратегії стримування було підпорядковане цій базовій ідеї.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що методологічний і методичний підходи дисертанта доповнюють реалістську і неореалістську парадигми, які утвердилися у вітчизняній американістиці. Теоретико-методологічні напрацювання автора закладають основу для нових напрямів дослідження міжнародних систем і глобального розвитку, показуючи безперечну доцільність і ефективність індивідуального оцінювання зовнішньої політики Сполучених Штатів через політичний аналіз і наступний синтез. Висновки та узагальнення, до яких приходить автор, можуть суттєво змінити фундаментальні оцінки американської зовнішньої політики, на основі яких базується політика України щодо США.

Теоретичні висновки також можуть бути використані для розвитку доктрини української зовнішньої політики, стратегічного планування міжнародного співробітництва держави; у діяльності Верховної Ради і МЗС України; планах Міністерства освіти і науки України. Одержано позитивні відгуки організацій на впровадження результатів дослідження.

Апробація результатів дисертації. Результати наукового дослідження апробовано і використано у вигляді нормативного курсу „Аналіз зовнішньої політики” напряму підготовки „міжнародні відносини” для вищих освітніх закладів: вперше в Україні створено методику, навчальні і навчальні робочі програми дисциплін „Аналіз зовнішньої політики”, „Інформаційно-аналітична діяльність в міжнародних відносинах”, „Глобальні проблеми сучасності” для Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження також можуть бути впроваджені у нормативні та спеціальні курси „Зовнішня політика країн Північної Америки”, „Міжнародні відносини та світова політика”, „Дипломатична та консульська служба”; „Міжнародні системи та глобальний розвиток”, „Основи світової політики”, „Міжнародна та європейська безпека”, „Європейська політика США”, „США в міжнародних організаціях”. Авторська методика і методологія дисципліни використовуються у практиці Міжнародної академії імені Платона (Греція), Київського славістичного університету, Рівненського інституту слов’янознавства КІСУ, Хмельницького державного університету, Чернівецького державного університету, Маріупольського гуманітарного університету тощо. Основні ідеї дослідження впроваджено також у нормативні дисципліни Європейських студій (ТEMPUS/TACIS) та державну програму перепідготовки керівних кадрів Кабінету міністрів України з питань європейської інтеграції.

В роботі враховано також безпосередній досвід співробітництва дисертанта з міжнародними організаціями, регіональними та національними інститутами, Верховною Радою України, МЗС України, установами НАН України, Національним інститутом проблем міжнародної безпеки при РНБО України.

Результати дослідження оприлюднено у доповідях та виступах на міжнародних науково-практичних конференціях: науково-практичній конференції „Міжнародні інформаційні системи та технології в спеціальності „міжнародна інформація” (Київ, 11 грудня 2001 року); міжнародній науково-практичній конференції „Україна та Грузія в процесах формування нової системи міжнародної безпеки та співпраці” (Київ, 23 квітня 2003 р.); науково-практичній конференції „Інформаційно-аналітична діяльність в міжнародних відносинах” (Хмельницький, 24-25 квітня 2003 р.); науково-практичній конференції „Міжнародний бізнес: розвиток ринку інформаційно-комунікаційних технологій” (Київ, 9-10 жовтня 2003 р.); міжнародній конференції „Університети – міжнародні відносини – ЮНЕСКО” (Київ, 5-6 грудня 2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Моделювання міжнародних відносин” (Київ, 29-30 квітня 2004 р.); міжнародній конференції „Європейський Союз як новий сусід: можливості, проблеми і кордони” (Київ, 21-22 травня 2004 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Україна у постбіполярній системі міжнародних відносин” (Київ, 18-19 листопада 2004 р.); міжнародній конференції „Університети – інформаційне суспільство – ЮНЕСКО” (Київ, 2-3 грудня 2004 р.); міжнародній конференції „Асиметрія міжнародних відносин в умовах глобалізації” (Київ, 6-7 жовтня 2005 р.); міжнародній конференції „60-річчя ООН: осмислення звершень та шляхи посилення ефективності в ХХІ столітті” (Київ, 3-4 листопада 2005 р.); міжнародній науковій конференції „Україна – Росія – Європа” (Київ, 13-15 квітня 2006 р.); міжнародній конференції „Зовнішня політика України в умовах нового формату влади: стан, перспективи та пріоритетні міжнародні організації” (Київ, 24 листопада 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози” (Київ. 7 грудня 2006 р.); міжнародній конференції „Сучасні міжнародні відносини в Центральній та Східній Європі” (Рівне, 8-9 грудня 2006 р.), а також на міжнародних наукових семінарах „Вибори в Україні 2004 і ЗМІ: міжнародний контекст” (Київ, 4 жовтня 2004 р.) та „Зовнішньополітичні стратегії США в умовах глобалізації та формування сучасної архітектури міжнародних відносин” (Київ, 21 березня 2007 р.). Більшість з виступів і доповідей опубліковано.

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладено в одній авторській монографії, трьох колективних монографіях, науковій брошурі, двох навчальних посібниках та 24 наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених в переліку ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається зі вступу, 4 розділів, 12 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 401 сторінок, в тому числі основний текст – 369 сторінок, список використаних джерел (українською, англійською, російською мовами) налічує 421 найменування і займає 32 сторінки.

http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/252149.html

Розділ 5

УКРАЇНА У СУЧАСНОМУ СВІТІ