Тема 50. Розвиток національно – визвольного руху

Основні напрямки дисидентства. Діяльність УРСС.

Дисидентський рух 60-х років.

Діяльність Української Гельсінської групи. Релігійне дисидентство. Придушення дисидентства.

Основні напрямки дисидентства. Діяльність УРСС

У далекому уральському таборі вересневої ночі першого перебудівного року в карцері табору для особливо небезпечних державних злочинців, оголосивши суху голодовку, власною смертю висловив останній протест антигуманній системі великий український поет ХХ ст., дисидент Василь Стус.

Дисидент – слово латинського походження, означає “незгідний” Основними напрямками дисидентства були: 1)правозахисний або демократичний рух; 2) релігійне дисидентство; 3) національно орієнтоване дисидентство, часто поєднане з обома попередніми. Цілісної програми дисидентського руху не існувало. Він виник як протест проти антинародних дій партійно–державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Цей рух в Україні було започатковано в середині 50–х років. Його представники виступали проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько–ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті, друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.

У 1959 р. була утворена Українська робітничо–селянська спілка (УРСС). Проект програми, в якому критиці піддавалася національна політика радянського уряду по відношенню до України, аналізувалося становище України в складі СРСР та робився висновок, що Україна повинна вийти зі складу СРСР і стати самостійною державою, написав юрист Л.Лук’яненко. До спілки також входили ще 2 юристи, один співробітник МВС, один партійний працівник, інженер, завідуючий сільським клубом. У 1961 р. за доносом слухача вищої партійної школи М.Ващука УРСС було викрито, її членам дали тривалі строки ув’язнення, а Л.Лук’яненка засудили до смертної кари. 73 доби він пробув у камері смертників, а потім вирок замінили на 15–річне ув’язнення.

Переважно “в’язнів сумління” судили за 62 ст. карного кодексу УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда” (ч. 1- до 12 р. ув’язнення, ч.2 – до 15 р.). Зрідка дії дисидентів кваліфікувалися за статтею 187 КК УРСР “Поширення явно неправдивих вигадок” ( до 3 років). Дисиденти інколи потрапляли й під дію статті 56 КК УРСР “Зрада Батьківщини”, що передбачала вищу міру покарання.

Дисидентський рух 60-х років

У країні, паралізованій страхом та всевладдям КДБ, прояв дисидентства був актом нечуваної громадської мужності.

Так Ю.Литвин, зазнавши у 19-річному віці першого арешту за правозахисту діяльність, загалом прожив 49 років, із них відсидів 20 років у таборах, де у хвилину відчаю наклав на себе руки. Дуже схожою була доля О.Тихого, який у 1948 р. (у віці 21 р.) був заарештований та помер у Пермській тюрмі.

У дисидентському русі в Україні брали участь не лише представники художньої інтелігенції, а й викладачі вузів В.Мороз, М.Осадчий, Д.Іващенко, шкільні вчителі М.Масютко та М.Озерний, науковці брати М. і Б.Горині, лаборант – хімік Є. Кузнєцова, генерал П.Григоренко та інші.

Художниця А.Горська стала однією з організаторів київського Клубу творчої молоді, що був однією з перших українських організацій неформалів – шестидесятників. Її підписи стоять під багатьма листами-протестами, наприклад, під листом 1968 р., коли 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників і студентів звернулися до Л.Брежнєва, М.Косигіна і М.Підгорного у зв’язку з незаконними репресіями і закритими судами. 18 листопада 1970 р. А. Горська за нез’ясованих обставин загинула.

Одним із проявів дисидентства, етапом боротьби проти русифікації була конференція з питань культури української мови, яка проходила 11-15 лютого 1963 р. у Києві. В ній взяло участь 800 чоловік, було проголошено 27 доповідей. Конференція перетворилася на публічний форум протесту проти переслідування української мови в СРСР.

Радянське керівництво вирішило вдарити по цьому рухові, поки він не вийшов з-під контролю. Щоб залякати інших, дисидентів судили відкритим судом. Проте ця тактика викликала ще сильніші протести і опозицію. В’ячеслав Чорновіл, побувавши на процесах, написав “Записки Чорновола” - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні і цинічні маніпуляції властей правосуддям. Іван Дзюба подав Шелесту та Щербицькому працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії і механіки русифікації на Україні. Валентин Мороз написав “Репортаж із заповідника ім. Берії”. Щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис “Український вісник”.

Діяльність Української Гельсінської групи. Релігійне дисидентство. Придушення дисидентства

У 1975 р., коли СРСР підписав Гельсінську угоду про дотримання прав людини, на Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, була організована Українська Гельсінська група (листопад 1976 р.) Від іншого дисидентського руху її відрізняли 3 характерні риси: 1) група являла собою відкриту громадську організацію; 2) мала контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою “інтернаціоналізувати” захист громадських і національних прав, боролося за дотримання СРСР гельсінських угод; 3) проповідувала законність і справжню демократію замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, що стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань не спасли дисидентів. До 1980 р. близько 3/4 Гельсінської групи отримали строки ув’язнення від 10 до 15 р.

Релігійне дисидентство було окремим різновидом в Україні. Скажене переслідування греко-католицької церкви не змогло цілком її знищити. Таємні відправи для віруючих проводили в Західній Україні 300 – 350 священників. Православна (російська) церква знаходилася у стані співробітництва з радянським урядом. Серед її ієрархів поширилася корупція, лицемірство і т.п. Кілька членів нижчого духовенства, і Василь Романюк в їх числі, виступили з осудом як вищих священників, так і влади. Але найбільш войовничими були баптистська та інші протестантські церкви.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм, дисидентський рух не набув широкої підтримки в Україні. Цьому були 2 причини: 1) дисиденти не порушували проблем щоденного життя, тому мали вузьку соціальну базу; 2) на дисидентів ополчилася вся система і особливо всемогутній КДБ. Дисидентів показували в негативному світлі, правдива інформація замовчувалася; вони втрачали роботу, можливість дати освіту дітям і навіть дах над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень.