Тема 7. Київська держава в другій половині хі – хііі ст.

1. Початок міжусобної боротьби.

2. Відновлення політичної єдності.

3. Причини та характер феодального занепаду.

4. Монгольська навала.

5. Значення Київської Русі в історії слов’янських народів.

Початок міжусобної боротьби

Після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) Київська Русь уникнула усобиць. Триумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії і успішно управляв нею. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60–х років відбити перші напади половців. Проте в 1068 р. військо братів було вщент розгромлене і половці наблизилися до Києва, де вибухнуло повстання проти Ізяслава. За допомогою польського короля і братів Ізяслав придушив повстання, але триумвірат дав тріщину. Для стабілізації ситуації у державі брати зібралися у Вишгороді в 1072 р. і прийняли важливий спільний документ – загальноруський кодекс юридичних норм “Правду Ярославичів”. Проте це не відновило їхньої колишньої єдності, що призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами і їх наступниками. З цього скористалися половці, які безперешкодно спустошували прикордонні українські землі, до того ж онуки Ярослава в боротьбі з суперниками досить часто кликали на допомогу половецькі орди. Русь спливала кров’ю. Деякі князі отямилися і з ініціативи Володимира Мономаха в 1097 р. зібралися на з’їзд у Любечі та вирішили: якщо хтось на когось “встане, то на того будемо всі” (принцип єдності). Також на цьому з’їзді був відновлений принцип вотчинного землеволодіння. Ці принципи швидко дали результати. Сім руських князів об’єднали дружини і в 1103 р. вщент розгромили половців на р.Самарі. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Мономах завдали поразки половцям під Лубнами, а в 1113 р. – на р.Донець.

Відновлення політичної єдності

У 1113 р. київський престол зайняв Володимир Мономах (1113 - 1125), причому зробив це на запрошення київських бояр і, таким чином, не порушив рішення Любецького з’їзду. Мати Володимира була дочкою візантійського імператора Мономаха, тому і самого Володимира почали звати Мономахом. Зайнявши великокнязівський стіл у 60 років, Володимир Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель, жорстоко карав тих, що її порушували. Мономах, як і його дід Ярослав Мудрий, займався побудовою правової держави. Його “Устав” значно доповнював кодекс законів “Руської правди”. При Володимиру Мономаху швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, розвиваються господарство і торгівля. Централістську політику Володимира Мономаха продовжував його син Мстислав (1125 - 1132). Але він був останнім з київських князів періоду політичної єдності Київської Русі.

Причини та характер феодального занепаду

У ХІІ столітті на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. Роздрібненість стала стійкою, прогресуючою тенденцією (в ХІІ столітті утворилося 12 князівств, на початку ХІІІ ст. – 50).

Феодальна роздрібненість мала кілька причин:

Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

По-перше, великий князь не володів достатньо міцним, розгалуженим апаратом влади для ефективного управління такою величезною територією. По-друге, посиленню відцентрових тенденцій сприяло і те, що поряд зі слов’янами на території Київської Русі проживало понад 20 народів.

Зростання великого феодального землеволодіння. Наприкінці

ХІ – ХІІ ст. поширюється практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. Спочатку це сприяло зміцненню великокнязівської влади, бо новий землевласник, утверджуючись у власній вотчині спирався на авторитет київського князя. Проте, цілком опанувавши власні землі, місцеві феодали починали шукати економічної самостійності та політичної відокремленості від київського князя.

Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської

влади. В Київській Русі існувало два принципи успадкування влади, які за своєю суттю були протилежними. Це принцип вікового старшинства і принцип вотчинного землеволодіння. У центрі міжусобного протистояння був Київ, який став не тільки символом, а й засобом влади. Кожен із князів після захоплення великокнязівського престолу для розширення власного впливу перетворювався в поборника загальноруської єдності (доцентрова тенденція). Ті ж із князів, що не змогли захопити київський престол, намагалися максимально унезалежнитися від київського князя (відцентрова тенденція). Боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій у поєднанні з проблемою спадкоємності великокнязівської влади була суттю міжусобних воєн.

Зміна торгівельних шляхів, занепад Києва як торгового центру і

утворення князівств, що за рівнем економічного і політичного розвитку не поступалися Києву. Крім того, Київське князівство залишається ласим шматком (найбільш розвинуте і густонаселене). Неприховану агресивність щодо Києва почали виявляти князі Північно-Східної Русі. Це вилилося, наприклад, у захоплення і 2-денний грабіж Києва володимиро - суздальским князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців тощо). Лише половці у період з 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь і понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Поступово роль консолідуючого центру української народності почало перебирати на себе Галицько-Волинське князівство.

Монгольська навала

Походження монголів не встановлено, у ХІІ ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю, конфліктували між собою за пасовиська. В кінці ХІІ ст. у них з’явився хан Темучин – пізніше, у 1206 р., названий Чінгізханом (Великий хан), що об’єднав усі племена. Походи: підкорення Китаю, Середньої Азії, Ірану. Війська монголів ніколи не були багаточисельні (120 – 140 тис.), зате надзвичайно рухливі і добре організовані. У 1222 р. перейшли Кавказ і напали на половців, останні звернулися за допомогою до русичів. Об’єднане військо половців і руських князів було вщент розбите на р. Калці в 1223 р. Проте монголи повернули назад. Близько 15 років про них на Русі нічого не чули. У 1237 р. почалася нова навала монголів на чолі з внуком Чінгізхана – Батиєм. Спочатку вони спустошили Північно-Східну Русь, а потім прийшли на Україну. У 1240 р. захопили Київ (київський князь Михайло втік, а оборону очолив воєвода Дмитро, посланий Данилом Галицьким).

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою та Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил вже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.

1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у пониззя Волги. Там монголи заснували державу – Золоту Орду.

Значення Київської Русі в історії слов’янських народів

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії.

Київська держава включала в основному ті території на яких зараз розташовуються всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях створилися і діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Найвидатніші пам’ятки культури теж створювалися в Києві та в інших придніпровських, пізніше українських, землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна – пряма спадкоємиця державності і культури Київської Русі. Одночасно Київська Русь стала витоком державності і цивілізації для російського і білоруського народів. Культура стародавньої Русі стала базисом української культури, а найвидатніші культурні надбання Київської Русі увійшли золотим доробком до скарбниці культури людства.

Економічна та військова могутність, активні дії на міжнародній арені висунули її в ранг провідних держав Середньовічної Європи. Успішно відбиваючи напади кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західноєвропейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий вплив і авторитет на міжнародній арені. Не дарма у своєму “Слові про закон і благодать” київський митрополит Іларіон говорив, що вона “відома і слишима всіма кінцями землі”.