Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
п.т. с.з 5-9.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
21.04.2019
Размер:
139.68 Кб
Скачать

с/з 5

2. Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мис¬тецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційне створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» - не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В. Поповича, П.П.Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій - особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В.Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі елементи якої міцно пов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв'язанні так званих глобальних проблем людства - політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура- це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта - «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується - національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х - 90-х роках («нова хвиля» - В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

3. Загальна характеристика творчої активності дітей старшого дошкільного віку

Розвиток творчих здібностей має важливе значення для всебічного розвитку особистості.

Творчість не виростає на порожньому місці, творчість –властивість, як правило, професіоналів своєї справи, які ефективно працюють у відповідній галузі. Творчість базується на розвинених мисленні та уяві, інтелекті і є його особистісним дериватом.

Під творчістю розуміється передусім процес створення нового корисного продукту. За обсягом принципової новизни результату розрізняють чотири рівні творчості. Перший, найвищий рівень характеризує процес творчості, який приводить до принципово нового результату, нового для всього людства. Це твори геніальних письменників, художників, композиторів, винаходи та відкриття, які перетворюють життя людини й людства в найрізноманітніших напрямах (від атомної бомби до пеніциліну). Зрозуміло, що творчість такого рівня властива досить вузькому колу творців-геніїв, прерогативою еліти людства.

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей, скажімо для певної країни світу. Деякі винаходи з’являються одночасно або з певним інтервалом у різних країнах, однак відповідний рівень творчості, безумовно, досить високий.

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей. Найочевиднішим прикладом творчості цього рівня є раціоналізаторська пропозиція, що реалізується, як правило, в межах якогось підрозділу підприємства.

І, нарешті, четвертий рівень торкається творчості, новизна продукту якої є суб’єктивною, відносною, значущою тільки для самої людини, що творить. Однак такий обмежений обсяг цього рівня творчості не заважає йому бути найважливішим, початковим етапом в оволодінні вищими рівнями творчості, формуванні вмінь і навичок загальної креативності.

Творчість –це не лінійний процес, у ньому бувають підйоми, спади, плато. Найвищий кульмінаційний творчий стан –натхнення. Це стан найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв’язування творчої задачі. Нерідко з перебуванням у стані творчого натхнення пов’язане й виникнення інсайтів, осяяння.

Як зазначалось раніше, творчість як процес має певні етапи.

Перший –підготовчий період. Створення проблемної ситуації, постановка проблеми, її аналіз. Другий –процес вирішення проблеми. Результатом активності підсвідомих сил є третій період творчого процесу –інсайт (осяяння). Крім того, для підготовки осяяння важливим є стан спокою нервової системи. Четвертий період творчої роботи –упорядкування інтуїтивно отриманих результатів.

Ж. Пуанкаре намагався також проаналізувати співвідношення логічного та інтуїтивного шляхів пізнання. Логіку він вважає засобом приведення у суворий порядок інтуїтивного результату. Інтуїтивно передбачені результати мають бути оброблені логічним шляхом, інакше неможливо оперувати встановленими таким чином фактами. Також, Ж. Пуанкаре започаткував евристику, науку, що вивчає творчу діяльність. Логіка, писав Пуанкаре, є знаряддям доведення, а інтуїція є знаряддям винаходу. [52. С. 9]

По суті Ж. Пуанкаре вперше в історії науки проаналізував умови й механізми творчого процесу, тож його думки є відправним пунктом для багатьох учених.

Французький математик Ж. Адамар підтримує й розвиває ідеї Пуанкаре. Він виділяє чотири основні етапи у творчому процес: процес підготовки (свідомої постановки й аналізу проблеми), період інкубації (підсвідомого аналізу й вибору), період інсайту, період наступної свідомої роботи для упорядкування отриманих результатів і встановлення логічного ланцюга, що привів до відкриття. Адамар вважає, що осяяння передбачає визрівання проблеми. Кажучи про складність підсвідомого, учений наводить приклади розв’язання задач, пояснюючи цим, що індивід зовсім не усвідомлює їх і не залишає ніяких спогадів про це.

Сучасні описові моделі творчого процесу викликають інтерес, але не мають нічого принципово нового. До основних узагальнених етапів творчої діяльності вони відносять такі етапи:

Ø Вивчення проблемної ситуації та усвідомлення проблеми;

Ø Формування гіпотези;

Ø Доведення гіпотези.

Кожний із названих етапів є психологічно завершеною розумовою задачею і складається із суми дій та операцій, що ведуть до її розв’язання.

Дослідження закономірностей і механізмів творчого процесу поки що тривають. Однак визначено центральну ланку психологічного механізму творчості, яка дослідниками характеризується єдністю логічного (що розуміється як дії зі знаковими моделями) та інтуїтивного (що в даному разі розуміється як дії з оригіналами).

Функціонування механізму творчості проходить кілька фаз:

1) логічного аналізу проблеми –використання наявних знань, виникнення потреби в новому;

2) інтуїтивного розв’язування –задоволення потреби в новому;

3) вербалізації інтуїтивного рішення –здобуття нового знання;

4) формалізації нового знання –формулювання логічного рішення.

Ще Ж. Пуанкаре інтуїцію (осяяння) називав такою мозковою діяльністю, при якій особистість начебто роздвоюється на два «Я»: «Я» –свідоме і «Я» –підсвідоме (сублімоване). Свідомість, на його думку, потребує дисципліни, суворості і чіткості методики. Підсвідоме, навпаки позбавлене таких суворих обмежень і пов’язане зі свободою вибору й фантазією.

У сучасній науці виділено такі основні характеристики інтуїції як інтегрованого явища, а саме:

Ø інтуїція є результатом підсвідомих високоінтелектуальних процесів;

Ø вона не залежить від умовиводів і доказів;

Ø інтуїція пов’язана із натхненням, емоціями та афектним станом, що зумовлюється особливим піднесенням фізичних і духовних сил;

Ø процеси інтуїтивного пізнання проходять швидко, але не завжди миттєво.

Отже, інтуїція –це інтегрована особливість творчого мислення, яка виявляється у пізнавальній потребі, пошуковій домінанті, згорнутому мисленні: стисненні і згортанні алгоритму мислення в кількості та часі, швидкому переключенні, переході з одного рівня аналізу на інший, широкому узагальненні, прискореному умовиводі, минулому досвіді, творчій уяві, гіпотетичному передбаченні, оригінальності передбачень, ідей; миттєвому зв’язку змісту попередніх знань, досвіду способів дій у підсвідомій сфері мислення.

Велике значення в розвитку творчих здібностей у дітей приділяється методиці викладення. Однією з основних умов розвитку творчого мислення є створення атмосфери, яка сприяє появі нових ідей і думок. Перший ступінь на шляху створення такої атмосфери –розвиток почуття психологічної захищеності в дітей. Варто пам’ятати, що критичні висловлювання на адресу дітей і створення в них відчуття, що їхні пропозиції неприйнятні або дурні, –це найперший засіб пригнітити їхні творчі здібності. До думок, висловлювань дітей варто ставитись з повагою. Більш того, потрібно заохочувати дітей у їхніх спробах братися за складні задачі, розвиваючи тим самим їхню мотивацію і наполегливість.

Загальні способи стимуляції творчої активності.

1. Забезпечення сприятливої атмосфери. Доброзичливість з боку дорослого, його відмова від оцінювань і критики на адресу дитини сприяють вільному виявові дивергентного мислення.

2. Збагачення навколишнього середовища дитини найрізноманітнішими новими для неї предметами і стимулами з метою розвитку її допитливості.

3. Заохочення висловлювання оригінальних ідей.

4. Забезпечення можливостей для вправи і практики. Широке використання питань дивергентного типу щодо до найрізноманітніших галузей.

5. Використання особистого прикладу творчого підходу до вирішення проблем.

6. Надання дітям можливості активно ставити запитання.

Створення середовища, що сприяє розвиткові творчих здібностей, і використання спеціальних методик є важливими умовами, але не слід забувати і про ті можливості, що приховуються у звичайній побутовій обстановці. Наприклад, для активації дивергентного мислення дитини можна скористатися звичайним сніданком або обідом. Попросіть дітей перелічити всі смачні речі, що вживають у їжу в холодному вигляді або, скориставшись яким-небудь шумом за дверима, попросіть назвати його можливі джерела. Такі сприятливі ситуації виникають досить часто, треба тільки не упустити момент.

Кажуть, що творча дитина є дзеркальним відображенням творчого педагога. При цьому від дорослого вимагають творчості найвищого, об’єктивного рівня, не тільки педагогічного, а й предметно-змістовного натхнення, яке завойовує серця, харизми –надзвичайної надихаючої обдарованості, яка викликає у кожної дитини «почуття повної довіри», «готовність дотримуватись того, чого вчить педагог»[38. С. 326;335].

Особливим засобом формування творчої активності дітей є мистецтво: література, музика, скульптура, народна творчість, живопис.

Вплив мистецтва на становлення особистості дитини, її розвиток дуже великий. Без виховання естетично розумних людей, виховання з дитячих років поваги до духовних цінностей, уміння розуміти та оцінювати мистецтво, без пробудження в дітей творчих зачатків неможливе становлення гармонійно розвиненої та творчо активної особистості.

Саме в дитинстві закладаються основи інтелекту людини, формуються різнобічні потреби, погляди, ідеали. Тому цей період є найсприятливішим і найвідповідальнішим. Чим раніше й активніше здійснюється процес прилучення до прекрасного, тим він ефективніший, міцніший, тим глибше формуються інтереси до мистецтва, ефективніше йде процес духовного розвитку людини.

Мистецтво може стати однією з основних ланок у становленні особистості. Саме воно відкриває нам чарівний світ почуттів людини, що прагне в барвах, лініях, кольорі, у звуках, інтонаціях, темпі; у виразних, зворушливих висловах поділитись своїми переживаннями, хвилюваннями, радостями, захопленнями від почутого, побаченого, пережитого в реальному житті.

Світ мистецтва безмежний. Пізнавати його ми будемо не день, не рік, а все життя. Тому, починаючи з дошкільного навчального закладу, педагог покликаний розвивати в дітей художній смак, виховувати важливу для людини якість –любов до мистецтва, до прекрасного. Зорові образи, створені мистецтвом, легко запам’ятовуються й залишаються в пам’яті надовго. Вони збагачують емоційний світ, учать яскравіше сприймати навколишнє життя.

Готуючи дітей шостого року життя до зображувальної діяльності, слід враховувати рівень їхнього психосоматорного розвитку. Цих дітей вирізняє надзвичайно висока пізнавальна активність, їх цікавить абсолютно все.

Діяльність дітей приймає більш свідомий умисний характер. У дітей виховується вміння спочатку придумати, представити собі те, що вони збираються зобразити, а потім починають діяти. Велика увага приділяється формуванню задума майбутнього малюнка, аплікації, ліпки.

В малюнку, ліпці, аплікації діти передають свої враження від оточуючого світу та передають своє ставлення до нього. Наша задача –навчити дітей художній діяльності, виразному зображенню предметів та явищ, а не простому їх копіюванню.

В програмі «Малятко» вказується, що у дітей шостого року життя розвивається здібність аналізувати та узагальнювати сприймаємі предмети, виділяти й порівнювати їх властивості (форму, висоту, довжину, ширину, колір). Завдяки цьому стає можливе навчання дітей передачі відношень предметів між собою по величині, висоті, товщині, а також відношень предметів по висоті, формі та положенням один до одного.

Найважливішою умовою розкриття творчої активності дітей є створення загальної атмосфери доброзичливості, свободи, можливості досягти успіху для кожної дитини. Таке завдання вимагає особливої уваги. Під час виконання дітьми завдань їм необхідно надавати допомогу. Слід намагатися організувати спілкування таким чином, щоб кожна дитина могла відкрито радіти результатам як власної, так і спільної творчості.

У процесі створення зображення в дитини формуються спостережливість, естетичне сприйняття, художній смак, творчі здібності. Зображувальна діяльність надає можливість доступними засобами виразити емоційний стан дитини, її ставлення до навколишнього світу, вміння самостійно створювати прекрасне.

Особливе значення для розвитку творчого мислення має відвідування художніх музеїв, творчих майстерень художників, виставок дитячої творчості, перегляд кінофільмів про видатних митців.

Велику роль в дитячій творчості, як і творчості художника, відіграє уява. Відомо, що зачатки її у дитини з’являються ще в переддошкільному віці. Поступово в процесі навчання, прослуховування казок, розглядання ілюстрацій дитина може уявити те, що не входить до кола предметів, які вона сприймає безпосередньо. Елементи творчої уяви виявляються на заняттях, якщо перед дітьми розкрити можливість самостійно планувати свою діяльність та відбирати прийоми як зображувального, так і технічного порядку. Вченими проведено дослідження шляхів формування дитячої творчості, яке дало можливість виділити три етапи в ускладненні завдань. На першому етапі дітям дають завдання, які вимагають від них первісного орієнтування в творчій діяльності (знайди, зміни, вигадай). На другому етапі дають завдання, які ведуть до ціленаправлених дій. Дитина починає розуміти, що набуті вміння можна комбінувати, видозмінювати. Третій етап –це завдання, які ведуть дитину до самостійних дій по осмисленню задуму у різних видах діяльності, до планування своїх дій, підбору виразних засобів.

Сприятливий розвиток дитячої творчості залежить від вірного керівництва з боку дорослих, розвиток творчості також сприяє колективна праця, яка проводиться на основі вмінь самостійно діяти, застосовувати знайомі засоби зображення.

Створення виразного образа дозволяє віднести дитячу зображувальну діяльність до області художньої творчості.

Мету художнього виховання засобами образотворчого мистецтва в стислій, сконцентрованій форм можна визначити як розвиток у дітей високих естетичних ідеалів, формування потреб і здібностей до образотворчого мистецтва в процесі художнього осмислення світу.