4. Новаторство письменника в оповіданнях і повістях 80 – 90-х р.Р.

Значними в творчій спадщині Панаса Мирно­го стали повісті 80 – 90-х р.р. “Голодна воля” (написано в 1885 р., надруковано 1940 р.) та “Лихо давнє й сьогочасне” (І редакція – 1883 під назвою “Давно і тепер”, 1897) – зображення людсь­ких душ за кріпацького лиха і новітньої біди, що роз'єднувала людей. Перша з повістей, антисамодержавного звучання, створена у 80-х р.р., надрукована лише через понад піввіку. На підставі по­рівняння до- і післяреформеного часу її автор ствердив такий висновок: “старе, та поновлене”. Втіленням жорстокої панщини є пан Гамза. Уособлення нових форм співіснування панів і на­роду – його син, який, одначе, вдається до захисту солдатських багнетів. Сміливий і бунтівливий селянин Василь Кучер є речником народного невдоволення “несправжньою волею” 1861 року. Повість залишилася недописаною, обірвавши еволюцію персонажів.

“Лихо давнє й сьогочасне” – концентрація письменникової уваги на проблемах соціальної дійсності, на зіставленні минулого й су­часного. Подібно до багатьох інших своїх творів, Панас Мирний використав у створенні повісті ра­ніше написані фрагменти. Перше оповідання про лихо давнє – кріпацьке, в якому скніли й ниділи людські душі, і лихо сьогочасне з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей ще більше думати тільки про себе. Бачимо в новому творі “старого знайомого” діда Уласа (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”). Він діє цього разу не як навчитель героя, а як рятівник Марини Проценкової. Її разом із батьком-кріпаком, як перших стрічних, узяв за кумів пан Башкир. Марина стає панською наложницею, а потім пані виганяє її геть – з відрізаною косою і вимащеною дьогтем головою.

Згідно логіки розвитку характерів, не вийшла на добро Проценкам несподівана панська ласка. Віддячила злом Уласові, знову вибившись “у люди”, невдячна й жорстока Марина – права рука управителя-німця. Перед смертю дід Улас висловився і про відмінність між давнім і сьогочасним лихом (дуже близько до рядків листа Панаса Мирного В.Науменку від 23 лютого 1902 р.). На думку пись­менника, тяжкою бідою була кріпаччина з її утисками, серед яких “скніли і ниділи людські душі”. Панщинне лихо до землі людей гнуло, але “на­вчало їх триматися купи”. Післяреформені ж без­земелля і голод, як мовив Улас, – ото справжнє лихо. Адже воно різнить людей, розводить їх у різні сторони, змушує забувати про інших і думати тільки про себе, або ж навіть “йти проти свого ж таки брата”. Показано роз­шарування селян і роз'єднаність.

Тему повісті, на думку Т.Федоренко, можна визначити так: життя українського селянства, напівголодне існування в дореформений і пореформений час. Ідея – протест проти хижацьких суспільних законів.

Останнім спільним твором братів Рудченків стала повість “За водою” (надруковано в 1918 р.). Весняна повінь забирає майно українця коваля Грицька й інших невинних людей. А під час селянського бунту йдуть неправедно придбані статки єврейського лихваря Лейби. Духов­ному замуленню душ, проти якого застерігали й інші першорядні прозаїки від Марка Вовчка й А.Свидницького до І.Нечуя-Левицького й І.Франка, сим­волічно відповів натуралістичний опис погрому.

Мала проза тематично перегукуються з повістями й романами Панаса Мирного. Цикли оповідань “Як ведеться, так і живеться” (1877 – 1879) та “Родина Бородаїв” (1875 – 1876) дослідили вияви наслідків минулого в сучасності. Найвідоміше з оповідань прозаїка “Морозенко” (1885, 1897 р. – остаточна редакція, 1898 р. – надруковано) відрізняється від поширених у той час різдвяних оповідань із народного життя з неодмінно щасливим кінцем насамперед трагіч­ністю: біля малого щедрувальника Пилипка, який збився з дороги і замерз у лісі, гине його матір Катря. “Морозенко” не тільки засвідчив гуманіс­тичне вболівання автора за простолюд, а й май­стерно передав дитячу уяву, що так природно по­єднала реальне і фантастичне.

Оповідання “Пригода з “Кобзарем”” (1906) – один із творів української прози другої половини XIX – початку XX ст., в якому показано вплив Шевченкової поезії на представників різних суспільних станів. Від чар “Кобзаря” підпадають і пан-українофіл, і його донька-юнка, і українка-покоївка Марта (в другій, незавершеній, частині – ще й панночки-пансіонерки). Натомість недоброзичливцями українського художнього слова за­лишаються пані-поміщиця, вихователі пансіону – властиво, ті, хто вершив долю молоді.

Жанр казки, який увели в нову літературу ро­мантики (Ю.Федькович, М.Костомаров, П.Куліш), продовжували культивувати реалісти (Марко Вов­чок, І.Нечуй-Левицький, М.Кропивницький, І.Франко, Б.Грінченко й ін.) та модерністи – від Лесі Українки до О.Ольжича. “Казку про Правду та Кривду” (1889) Панаса Мирного створено в стильо­вих контурах фольклорної казкової розповіді ба­бусі дітям. Старенька жінка з'ясувала історію по­ходження та взаємин двох сестер, одна з яких, Кривда, все робила капості Правді. Коли ж на землі розплодилися люди, на яких Правда покладала всі надії, то заздра і лиха сестра зуміла по­сіяти серед них люту ненависть і ворожнечу.

Адресована не лише дітям, казка Панаса Мир­ного оскаржила панування кривди й упослідженість правди. Такий стан письменником увіч­нено не тільки бабусиною казкою, а й словами народної думи “Нема в світі правди, правди не зіськати...” з репертуару кобзаря Остапа Вересая – приятеля Т.Шевченка і П.Куліша. Цензура твір заборонила з цікавою мотивацією: він підриває основи державності.

Новелістичне обдарування Панаса Мирного за­свідчили “Лови” (1883). Твір засновано на житейській, мало не анекдотичній, історії. Колишній попихач і сторож Костенко, який знайшов себе на поліцейській службі, під час полювання на не­безпечного “політичного злочинця” застукав свою молоду дружину в готелі з бравим офіцером. Ху­дожньою знахідкою в новелі є дисонанс зображених у II і III частинах ліричних стосунків майбутнього поліцмейстера з панною Орисею та неспо­діваного відкриття аморальності Орисі-дружини, в минулому інститутки. І.Франко назвав “Лови” “перлиною серед дрібних оповідань”.