- •1. Поява людини й первісні форми співжиття в Україні. Трипільська культура.
- •2. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонія Північного Причорномор’я.
- •3. Східні слов’яни: походження, розселення, соціально-економічний розвиток і культура. Початки державності.
- •4.Утворення Київської Русі. Основні етапи її розвитку.
- •5. Політичний і суспільний устрій Русі-України.
- •6. Причини та наслідки занепаду Київської Русі.
- •7. Формування Галицько-Волинського князівства. Суспільні відносини в державі.
- •8. Діяльність князів Романа та Данила. Розквіт Галицько-Волинської держави.
- •9. Зовнішня політика та значення Галицько-Волинської держави.
- •11.Політичний лад економічний розвиток українських земель за Литовської доби.
- •12.Кревська унія.
- •13. Укр. Землі в складі Речі Посполитої.
- •14. Загарбання турками і татарами Південної України і їх наслідки на інші українські землі (друга половина 15 ст.)
- •15. Берестейська церковна унія та її наслідки.
- •18. Соц.-економ. Розвиток в Україні в 2-ій половині 16- поч. 17 ст. Посилення феодальної експансії Польщі.
- •19. Укр. Козацтво в 2ій половині 16 ст. У першій половині 17.Ст.
- •20.Розгортання нац.-визвольної війни в 1648-1649рр. Зборівський мир.
- •20.Утворення Укр. Гетьманської держави
- •22. Воєнно-політичні події 1650-1653 рр.
- •23.24.Українсько-московська державна угода 1654 р.
- •25.Боротьба старшинських угруповань за владу після смерті б.Хмельницького. Гетьманування і. Виговського, ю. Хмельницького.
- •26. Україна за часів руїни.
- •27.Війна Росії з Польщею. Андрусівським договір 1667р. Територіальне розчленування України.
- •28. Відновлення козаччини на правобережній України в середині 80х рр. 17 ст. С.Палій
- •29. Гетьманщина на початку 18 ст. Гетьман Іван Мазепа.
- •30.П.Орлик та його конституція 1710р.
- •31. Наступ царизму на автономію України. Кінець гетьманщині та козацького устрою.
- •32. Соціально-економічний розвиток Лівобережної та Слобідської України у 18 ст. Юридичне оформлення кріпосного права.
- •33. Розвиток економіки на правобережжі та західноукраїнських землях у 18 ст. Захоплення західноукраїнських земель Австрією.
- •34. Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях в кінці 18 - першій половині 19ст.
- •35. Політичне становище і соціально-економічний розвиток східноукраїнських земель у першій половині 19 ст. Колоніальна політика царизму щодо України.
- •36.Відродження української національної свідомості у першій половині 19 ст. Історичне значення творчості т.Г.Шевченка. Кирило-Мефодіївське братство.
- •37. Суспільно-політичний рух в західноукраїнських землях в першій половині 19 ст. Гурток ,,Руська Трійця ,,
- •38. Український соціально-політичний рух у другій половині 19 ст.
- •39.Проведення реформи 1861р в російській Україні, її особливості і наслідки.
- •40.Реформи в Російській імперії в 60 - 70-х рр. 19 ст. Та впровадження на Україні.
- •41. Соціально-економічний розвиток українських земель в другій половині 19 - на початку 20 ст.
- •42.Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку 20 ст.
- •43.Українські партії на початку 20 ст., їх програми, стратегія, тактика.
- •44. Україна в роки і с.В.
- •45. Політичне становище в Україні після повалення царського режиму. Організація і діяльність Центральної ради. Проголошення Української Народної Республіки.
- •46.Зовнішня політика унр. Берестейській договір та його наслідки.
- •47. Гетьманський переворот. Павло Скоропадський. Гетьманський уряд та його політика.
- •48. Кінець гетьманату, утворення уряду Директорії та його діяльність.
- •49. Зх. Укр. Землі в 1918 р. Утворення зунр. Петрушевич.
- •50.Відновлення радянської влади в Україні в 1919р. Селянсько-повстанський рух.
- •51. Проведення сталінської політики воєнного-комуністичного штурму в Україні: результати, наслідки.
- •52.Перехід до нової економічної політики та її здійснення в Україні.
- •53. Утворення срср. Статус України в складі Радянського союзу.
- •55. Причини та наслідки голоду в Україні 1932-1933 рр.
- •56.Політика українізації та коренізації: суть, причини, наслідки.
- •57. Сталінський терор проти укр. Народу в 20-30 рр. Хх ст
- •58. Проведення сталінської політики воєнного-комуністичного штурму в Україні: результати, наслідки.
- •59. Українське питання в міжнародних стосунках напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа і українські землі. Похід червоної армії в західну Україну.
- •60. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Радянський партизанський рух і більшовицьке підпілля.
- •61. Український національно-визвольний рух в роки Другої світової війни. Оун і упа.
- •62. Заснування організації українських націоналістів оун. Розкол в оун. А.Мельник, с.Бандера.
- •63. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Політичні наслідки Другої світової війни та українське питання.
- •64. Україна після 2 с.В Перехід до мирного будівництва.
- •65. Повоєнний сталінський режим в Україні, репресії 40-50 рр.
- •67.Наростання кризових явищ в соціально-економічному, політичному і культурному житті Радянської України в другій половині 1960-х - першій половині 80-х років.
- •68.Національне питання в Радянській Україні в 60-х першій половині 80-х років. Дисидентський рух і його придушення.
- •69. Курс на перебудову: плани та реальності його здійснення в Україні.
- •70.Проголошення незалежності України. Розпад срср.
- •4.19.6. Прийняття Верховною Радою урср _Декларації про державний суверенітет України
- •71.Суперечності в політичному і соціально-економічному розвитку України в умовах незалежності.
- •72.Визнання Української держави світовим співтовариством. Міжнародне співробітництво незалежної України. Взаємодія з членами снд.
- •1. Поява людини й первісні форми співжиття в Україні. Трипільська культура
67.Наростання кризових явищ в соціально-економічному, політичному і культурному житті Радянської України в другій половині 1960-х - першій половині 80-х років.
68.Національне питання в Радянській Україні в 60-х першій половині 80-х років. Дисидентський рух і його придушення.
Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.
Дисидентство складалося з трьох основних течій:
> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;
> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
^ Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції самоспалення кліпи я •> листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'яіень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Пін облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут - у 1978 р.)
Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.
Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.
У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.
За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал.
З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.
Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильників греко-католицької церкви у західних областях України.
Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.
Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.
Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження.
Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.
Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.
У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.
Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.
Із середини 1^70-х років кризові явища наростали не лише в економіці СРСР, але й у політиці та ідеології.
Перестарілий, важко хворий керівник партії і держави Леонід Брежнєв та його оточення не спроможні були здійснити якісь кроки, щоб осучаснити економіку і суспільство. В Україні у цей час правив висуванець Брежнєва - Володимир Щербицький. Він також стояв на консервативних позиціях.
Характерними рисами «брежнєвського» курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:
> перетворення КПРС та її регіонального відділення - Компартії України - на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї повноти влади;
> підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення;
^ зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління в 70-ті роки зростав на 300-350 тис. осіб і в 1980-ті роки досягнув в СРСР 18 млн;
> заідеологізованість суспільно-політичного та духовного життя, згортання
демократії і гласності.
Серед основних положень офіційної ідеології була теза, зафіксована у Програмі КПРС 1961 р. про побудову комунізму. Партія урочисто обіцяла, що радянський народ з 1981 р. житиме в новому - комуністичному суспільстві. Це мав бути рай на землі: суспільство всезагальної рівності та добробуту. З наближенням 1980-х років мали все ілюзорніший й утопічніший вигляд партійні програми й обіцянки. Офіційні ідеологи змушені були зробити поправки. Тепер обіцяли не комунізм, а «розвинутий, або зрілий, соціалізм». Проте ніхто не міг пояснити, що він собою являє.
Ставало все більше очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму» мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків розв'язання конкретних економічних проблем переважна більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалась на пропаганді ілюзорних, міфічних положень теорії «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції.
У 1975 р. У Гельсінкі пройшла Європейська конференція, учасником якої був і СРСР. Поруч із підписанням «Прикінцевого акту», у якому містилось визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн, всі учасники конференції зобов'язалися дотримувати всередині своїх країн основні права людини. Гельсінкські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху - створення громадських груп для контролю за їх виконанням.
У СРСР їх було створено 5, одна з них - українська. Радянська влада, яка стала дуже чутливо реагувати на західну критику щодо порушень прав людини в СРСР, мала тепер поєднувати жорсткі репресії щодо інакомислячих у своїй країні з бажанням продемонструвати світові свою прихильність підписаним гельсінкським угодам.
У 1977 р. була ухвалена нова конституція СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей: безмежну владу комуністичної партії. Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, також ухвалили свої конституції, які були копіями союзної. Нова конституція на словах підкреслювала зростання ролі народу в управлінні державою, декларувала широкі права громадських організацій, підвищення ролі та значення Рад. Усі ці положення були фіктивними й формальними. Саме комуністична партія і партійні організації були реальним зосередженням влади. Ця безмежна монополія на владу погано прислужилася самій партії і суспільству в цілому. Керівна державна партія десятками років перебувала поза будь-якою критикою і поступово загнивала. У другій половині 70-х років цей процес прискорився. У результаті друга половина 70-х -початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, нехтування елементарних прав людини на свободу слова, віросповідання тощо. У суспільстві глибоко вкорінювалися настрої зневіри, критичного ставлення до партійного керівництва і комуністичної партії в цілому; подвійна мораль, апатія і цинізм. Це не завадило партійній верхівці неухильно дотримуватись обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику.
У кінці 70-х Радянський Союз, що постійно заявляв про свою миролюбність, розпочав військову інтервенцію в Афганістані. Захід відповів бойкотом Олімпійських ігор 1980 р. у Москві. СРСР перейшов до відвертої конфронтації з країнами НАТО, що спричинило збільшення тягаря військових витрат і розкручування нового витка «холодної війни». Посилилась пропагандистська кампанія проти Заходу. Однак громадськість країни вже не вірила ні своєму керівництву, ні комуністичним ідеалам. СРСР вступив у смугу всезагальної внутрішньої кризи.