38. П.Орлик та його конституція 1710р.

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізь­ке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обра­ли гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочат­ку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцеля­рії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольнос-тей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний уст­рій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Ні­дерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: • Україна обох боків Дніпра (по р.Случ) мала бути віль­ною від чужого панування; • гетьманська влада обмежувалася Генераль­ною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників гене­ральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обира­лися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького;

• виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьма­ном; • недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом;

• встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й осо­бистими коштами гетьмана; • ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; • право­слав'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася ав­токефалія української церкви при формальному підпорядкуванні констан­тинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано проте­ктором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним за­порізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його бу­лаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію ліво­бережного гетьмана [.Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підпи­сання у 1713 р. Андріанопольського миру між московським і турецьким урядами П Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відклада­ються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв бор.

39. Соціально-економічний розвиток Лівобережної та Слобідської України у 18 ст. Юридичне оформлення кріпосного права.

На Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст. па­нували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відігравало сіль­ське господарство. Успішніше розвивалося рільництво на родючих чорно­земних фунтах у південній та степовій частинах України.

Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських райо­нів. У деяких фільварках частка пшениці сягала 30% озимих. Сталися зрушення і в промисловому виробництві. На основі дрібних селянських промислів виникли мануфактури. В Україні діяли підприємства з одночасним використанням примусової та найманої праці. Поява і зростання великих мануфактур (винокурень і те­кстильних виробництв), вкладання в їхнє будівництво значних коштів свід­чили про формування нового типу підприємств - капіталістичних.

Поглиблювалася спеціалізація в окремих галузях промисловості, вини­кали нові самостійні галузі. Продукція рудень задовольняла і населення, зайнятого в сільському господарстві.

Зростання промислового виробництва позитивно позначилося на роз­витку торгівлі, що пожвавилася завдяки ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін.

Розвивалися міста як центри економічного, політичного і культурного життя.

З розвитком економіки, внутрішніх ринків помітно зростала роль Украї­ни а зовнішній торгівлі. Все це свідчило про формування якісно нових еко­номічних відносин - капіталістичних.

Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині; селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством.

Отже, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі, Слобожанщині зусиллями козацьких старшин за допомогою царизму було запроваджено кріпосне право, а козацькі старшини, одержавши російське дворянство, перетворились на поміщиків.

На кінець XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській Україні мануфактурне виробництво зробило значний крок уперед. Більшість мануфактур були поміщицькими, вотчинними і казенними.

Ґрунтувалися вони в основному на примусовій праці селян-кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Разом з тим у цей період були й купецькі, капіталістичні мануфактури, що базувалися на вільнонайманій праці. Вільнонаймана праця проникала і в поміщицькі та казенні підприємства. А це було ознакою формування нового, капіталістичного укладу.

Умови праці й життя робітних людей, особливо кріпосних, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня практично не регламентувалася, залежала від волі підприємця й досягала 14—15 годин на добу.