12. Українські землі під владою іноземних держав (хіv - XV ст.)

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Закарпаття – об’єкт експансії Угорщини. Остаточно було включене до складу Угорщини в 13 ст.

Буковина у свій час входила до складу ГВК, але після монголо-татарської навали до середини 14 ст нею володіла Золота Орда. , потім Буковина потрапила під владу Угорщини, а з 15 ст. в склад Молдавського князівства.

У 15 ст від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство. Воно визнало себе васалом турецького султана. Встановили контроль над землями Північного Причорномор’я та Приазов’я, татари почали грабіжницькі походи. Поширювалася торгівля людьми.

У середині 15 ст. зростає могутність Московської держави . Іван 3 проголосив свої історичні правда на всі землі Київської Русі. Утиски князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель почали переходити під владу Москви. Це спричинило литовсько-московські війни. ЇХ наслідком стало входження на початку 16 ст. до складу Московії Чернігово-Сіверських земель.

13. Політичний лад і економічний розвиток українських земель в литовський період

Главою тут був великий князь. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Однак наприкінці XV ст. влада князя значною мірою обмежувалася сеймом.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV— XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснює реформи, які певною мірою уніфікують його адміністративно-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. В кожному повітовому місті був виборний земський суд, який спирався на «Литовський Статут».

Із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. Найвищим станом вважалася шляхта. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами. Дрібна шляхта складалася з підданих. Багато міст мали Магдебурзьке право. Середні городяни складалися з купців і торгівців. Жителі міста належали до стану міщан. Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення. В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння. Селяни повинні були працювати на панському полі. В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі. Високого рівня досягла обробка дерева. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху.

14.Духовне життя, становище церкви за литовської доби. Становище церкви. Українська культура розвивалася в умовах важкої боротьби із загарбниками. Після Кревської унії (1385 р.) поступово посилюється тиск більш високої організації і культури Польщі, і між цими культурами ведеться безперервна боротьба. Чи не найбільш агресивну роль у цьому віковічному конфлікті відігравала католицька церква, яка мобілізувала на боротьбу з православною церквою та культурою польсько-литовський державний апарат.

В українських землях Литовської держави до Люблінської унії польсько-католицька експансія великого розмаху не мала, але в Галичині, Холмщині та інших землях що входили до складу Польщі, відбувався масовий наступ, підтримуваний адміністративними заходами. Польський уряд перш за все вводить правило, за яким всі керівні посади посідали лише католики. І українська аристократія Холмщини, Галичини, Підлящини (до кінця XVI ст.) окатоличується і полонізується, відмовляється від української культури та мови. Лише дрібна шляхта зберігає своє національне обличчя. Така ж доля спіткала після Люблінської унії й інші землі України. У містах українська громада витіснялася у передмістя і переслідувалася та обмежувалася, поступово втрачаючи свої позиції. Лише селянство міцно дотримувалось своїх національних традицій, мови та культури.

У другій половині XIV — XV ст., як і в попередні віки, провідну роль у духовному житті відігравала православна церква. Деякі українські та литовські князі багато зробили для підтримки православ'я. Дехто із аристократів влаштовував при церквах лікарні, притулки для старих та хворих, деякі створювали школи. Поступово це все стає володінням церкви. Церковні маєтки часто передавалися стороннім особам. До того ж, посади священиків та єпископів досить часто передавалися людям аморальним або неписьменним, які жодного відношення до релігії не мали. Користуючись цими кризовими явищами католицька церква вже у XV ст. розгортає боротьбу за ліквідацію православ'я і своє утвердження спочатку у Галичині, а потім в інших землях України.

В українських землях під впливом ідей гуманізму та реформації відбувається наближення літературної мови до народної, щоб зробити літературні твори (світські, релігійні) доступними для найширших кіл української громадськості. Шкільна освіта в Україні зосереджувалася в церквах та монастирях. Вихідці з України були також студентами багатьох університетів.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу — історичні пісні та думи. В художньому письменстві переважали літературні твори релігійного характеру. Нові тенденції з'являються у культовій архітектурі. Образотворче мистецтво мало переважно релігійний характер, однак у нього все більше проникали народні мотиви.

За тих часів за українськими землями остаточно закріпилася назва Україна, що стала етнічним, національним іменем.