Проблемне завдання

Томас Кун

Структура наукових революцій

Коли з якихось міркувань аномалія починає здаватися чимось більшим, аніж просто однією із загадок нормальної науки, тоді виникає криза, і розпочинається перехід до екстраординарної науки. Аномалію починають визнавати в дедалі ширших килах, її вже помічають фахівці з різних галузей науки. Усе більше й більше визначних авторитетів у даній сфері починають приділяти їй дедалі пильнішу увагу Якщо вона й далі чинить опір, а це трапляється не так часто,— декотрі з них можуть дійти висновку, що її слід розв'язувати в рамках їхньої ди­сципліни. Проте для них вона ніколи не матиме такого вигляду, що й раніше. Цей новий вигляд почасти утворюється, безперечно, внаслідок того, що виникає нова точка, в якій тепер сфокусовані головні напрямки наукового пошуку; але ще більшою мірою він визначається розбіжностями в численних часткових розв'язаннях, які пропонуються, оскільки тепер загальна увага сконцентрована на цій аномальній скруті. Перші атаки, спрямовані на цей пункт опору, будуть, либонь, проведені за правилами парадигми. Та якщо опір триватиме, то все більша й більша кількість атак використовуватимуть якийсь додаток до законів парадигми з більш або менш обмеженою сферою дії; всі ці додатки чи вдосконалення будуть різними, кожне може привести до часткового успіху, але жодне не буде визнане як елемент парадигми всією групою. Внаслідок такого розмно­ження розмаїтих адаптацій (що найчастіше виступають у ролі вдоско­налень ad hoc), правила нормальної науки поступово втрачають свою точність. Парадигма ще існує, але мало залишається фахівців, переко­наних у її адекватності. Тепер піддаються сумніву навіть ті розв'язання, які раніше вважалися оптимальними для розв'язуваних проблем.

Коли подібна ситуація загострюється, вчені, що працюють у цій галузі, нерідко добре її усвідомлюють. Коперник нарікав, що астрономи його епохи настільки ''непослідовні у своїх дослідженнях (астрономічних), що не можуть навіть обчислити або спостерегти постійну тривалість року та сезонів ... Коли на них дивишся, на думку спадає художник, який, малюючи свої картини, зобразив би людину з руками, ногами, головою та іншими органами, взятими з різних моделей, усі вони були б чудово вималювані, але не відповідали б одному цілому тілу; оскільки кожен член був би в дисгармонії з іншими, то в результаті ми одержали б монстра, а не людину". Айнштайн, якого наші звичаї зобов'язували користуватися менш квітчастою мовою, зі свого боку, сказав: "Враження було таке, ніби земля вислизає у нас із-під ніг і ніде неможливо знайти тверде підґрунтя, аби почати на ньому нове будівництво". А Вольфганг Паулі десь за кілька місяців до появи статті Гайзенберга про матричну механіку, яка мала відкрити шлях до нової теорії квантів, написав одному зі своїх друзів: "В даний момент у фізиці знову спостерігається неймовірний безлад. У всякому разі, це надто важко для мене, і я волів би стати кіноактором або чимось подібним і ніколи більше в своєму житті не чути про фізику". Це свідчення особливо вражає, коли порівняти його зі словами Паулі, які він сказав менш ніж через п'ять місяців після написання того листа: "Механіка того виду, який запропонував Гайзенберг, повернула мені надію і радість життя. Вона не дає розв'язання проблеми, це цілком очевидно, але я вірю, що ми знову дістали змогу просуватися вперед". <...>

Перехід від парадигми, що потрапила в кризу, до нової парадигми, з якої могла б народитися нова традиція нормальної науки, анітрохи не схожий на кумулятивний процес, реалізований, виходячи з варіантів або з розширених тлумачень колишньої парадигми. Це радше перебудова всього сектора на нових основах, перебудова, яка змінює деякі з най­елементарніших теоретичних узагальнень цього сектора, а також число парадигматичних методів та застосувань. Протягом перехідного періоду спостерігається важливе, але ніколи не повне накладання проблем, які можуть бути розв'язані методами колишньої парадигми, на проблеми, котрі розв'язуються засобами нової. Але завжди є кардинальні відмінності в способах розв'язання. Коли перехідний період завершується, фахівці вже зовсім інакше дивляться на свою галузь, свої методи і свої цілі. <...>

Що ж таке наукові революції і яка їхня функція в розвитку науки? <...> наукові революції розглядаються тут як некумулятивні епізоди ро­звитку, під час яких давніша парадигма замінюється, цілком або почасти, новою несумісною парадигмою. <...> Чому ми називаємо революцією таку зміну парадигми? Адже між розвитком політичним і розвитком науковим існує величезна й істотна відмінність, тож який такий паралелізм може виправдати вживання одного терміна "революція" у двох таких неод­накових сферах?

Один з аспектів такого паралелізму вже цілком очевидний. Політичні революції вибухають унаслідок того, що в однієї з фракцій політичної спільноти зростає почуття, іноді притлумлене, що наявні інституції перестали адекватно відповідати на проблеми середовища, виникненню якого вони самі ж таки сприяли. Так само й наукові революції почи­наються, коли в однієї малої фракції наукової спільноти зростає почуття, часто притлумлене, що та чи та парадигма перестала задовільно функ­ціонувати в процесі дослідження певного аспекту природи, на який раніше ця сама парадигма активно спрямовувала науковий пошук. У процесі політичного розвитку, як і в процесі наукових студій, неодмінною умовою революцій є відчуття розладу у функціонуванні, розладу, який може призвести до кризи. Крім того, використана нами метафора має навіть ширший зміст, і розглядуваний паралелізм стосується не лише найголовніших змін парадигми, таких, які, наприклад, пов'язують з іменами Коперника або Лавуазьє, а й у випадку набагато менш важливих змін, пов'язаних із освоєнням нововідкритого явища або елемента,—тут, зокрема, можна навести приклад кисню або рентгенів­ських променів".

Людвіг Вітґенштайн