- •13. Своєрідність системності мови. Система і норма
- •14. Структурний рівень мови. Осн і пром рівні мови. Частини мови
- •15 Фонетичний рівень мови
- •16. Лексичний рівень мови
- •17. Морфологічний рівень мови. Принципи виділення частин мови.
- •18. Словотвірний(дериваційний) рівень мови.
- •19. Синтаксичний рівень мови. Теорія актуального членування речення(в.Матезіус).
- •20. Проблема мови і мовлення.
- •21. Історія вив-ня проблеми мови і мовлення(Гумбольт, Бодуен де Куртене, ф. Де Соссюр)
- •22. Соціолінгвістика. Мовна ситуація.
- •1. Залежність стану мови від стану суспільства
- •40. Вплив суспільства на мови (стихійні та свідомі). Вплив мови на суспільство.
- •41. Мова як конкретно-історична категорія. Статика і динаміка мови.
- •42. Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
- •43. Історичні та соціальні умови становлення націй та національної мови. Українська мова у зв’язку з іншими слов’янськими мовами.
- •44. Функціонування і розвиток мови.
- •45. Мови міжнаціонального і міжнародного спілкування. Мовні контакти.
- •46. Мовні контакти. Субстрат, суперстрат, адстрат.
- •48. Темпи мовних змін. Проблема прогресу в розвитку мов.
- •61. Структурний метод
22. Соціолінгвістика. Мовна ситуація.
Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.
Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.
Проблеми: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.
Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.
Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.
Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.
Типи: 1) прості (одномовні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзоглосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами. Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту.
2) Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансовані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує.
Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низький».
1. Залежність стану мови від стану суспільства
Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Мова відображає зміни в усіх сферах суспільства, що суттєво різнить мову від інших суспільних явищ. Як суспільні зміни позначаються на мові? Зупинимося на найголовніших ізних.
1. Мова відображає особливості соціальної організації суспільства. Стан мови залежить від характеру економічних формацій і форми держави. Так, скажімо, для феодалізму характерний розпад держави на дрібні феоди. У зв'язку з цим виникає багато дрібних територіальних говірок.
2.У мові відображається соціальна диференціація суспільства. Суспільство диференціюється за класовою, становою, майновою і професійною ознаками. Це позначається на класовому використанні мови, функціонуванні професійних підмов, жаргонів, арго. До різновидів соціальної диференціації мови, на думку Б. М. Головіна, належить також диференціація за типом діяльності соціального колективу (функціональністилі).
3.У мові відображаються демографічні зміни. Збільшення чи зменшення населення, зміни в його складі, чисельності етносів, зрушення у співвідношенні між міським і сільським населенням — все це певною мірою впливає на мову. Так, скажімо, наплив російськомовного населення в Україну, що свідомо сплановував союзний центр, призвів до того, що міста, де в основному поселялися переселенці, поступово русифікувалися, витіснивши з ужитку українську мову.
4.У мові відображені відмінності в рівнях економічного розвитку. Так, наприклад, національна чи державна мова складається, як правило, на основі діалекту тієї території, яка є найрозвиненішою в культурному й економічному аспектах.
5.У мові знаходять відображення явища надбудовного характеру. Наприклад, прийняття християнства в Київській Русі призвело до поширення тут старослов'янської мови як мови богослужіння та й загалом релігійної літератури і проникнення старослов'янізмів у давньоруську мову. У період поширення ісламу серед східних народів їх мови увібрали велику кількість
арабських слів.
6.Незаперечний вплив на розвиток мови має творчість письменників, діячів культури та мистецтва. Як правило, саме письменників уважають основоположниками і зачинателями літературних мов, наприклад, Т. Шевченка в Україні, О. Пушкіна в Росії, А. Данте в Італії, В. Шекспіра в Англії, М. Сервантеса в Іспанії.
7. У мові відображений розвиток культури суспільства. Саме з розвитком культури пов'язане збагачення словника, розширення сфери вживання літературної мови, її стилістична диференціація. Впровадження писемності, а з нею поширення перекладів може навіть зумовити зміни в структурі мови. Як доведено мовознавцями, складнопідрядні речення набувають інтенсивного поширення тільки з виникненням і розповсюдженням письма.
Соціальна диференціація мови (у лінгвістиці) - процес структурної розбіжності мов в результаті поступової втрати спільних елементів та придбання специфічних рис. У межах мовної сім'ї моделюється схемою родовідного дерева, «корінням» якого є прамова, а «гілками» - споріднена мова
Існування мови на значній території неминуче веде до її діалектної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики є визначення статусу певного територіального різновиду даної реалізації мовної системи — мова це чи діалект?
Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація стосується окремих верств населення. Саме тому Маркс і Енгельс відзначали, що буржуазія має свою мову або що мова філософії (мова економістів і т. ін.) відрізняється від звичайної мови
Лінгвогеографічні дослідження засвідчують соціальну диференціацію навіть у межах однієї говірки. При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовлення охоплюють насамперед явища лексичної підсистеми мови. Через це професійні «діалекти» правильніше називати професійними лексичними системами, бо основні диференційні риси таких «діалектів» не зачіпають їхніх фонетичних чи граматичних характеристик.
Різновидами соціальної диференціації є професіоналізми, жаргонізми й арготизми , які не належать до лексики літературної мови, однак їх часто можна зустріти в мові художньої літератури, де письменники використовують їх з метою створення колориту зображуваного соціального середовища.
Проблема соціальної диференціації мови не обмежується стратифікаційною варіативністю мови, викликаною соціально- класовим розшаруванням суспільства, а включає ще один вид варіантності, а саме ситуативно-стилістичну варіативність.
У зв'язку з ним внутрішній системі мови протиставляють зовнішню. Г. В. Степанов запропонував розрізняти два аспекти зовнішньої системи мови: 1) мовний стан (рос. состояние) і 2) мовну ситуацію. Мовним станом називається сукупність усіх видів мовної варіативності Мовна ситуація — це взаємодія і взаємодоповнення різних типів мовлення у межах єдиного соціуму. Іншими словами, мовна ситуація — це існуюча в конкретний відрізок часу сукупність усіх форм існування та реалізації мови і її функціонально-стильового використання, а також типів і способів взаємозв'язку і взаємодії цих форм у межах однієї мови і при контактах з іншими мовами 2.
24. Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблему соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.
Термін мовна політика має два значення:
мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо);
мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і політології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання.
Основні положення мовної політики закріплені у Основному Законі країни, які можуть зазнавати змін внаслідок рішень іншої політичної більшості.
Значення Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США.
Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.
Аспекти мовної політики
економічний (прямий вплив мовних факторів на сферу соц.- професійної зайнятості та притаманну їй конкуренцію на можливі заміщення робочих місць – це і є економічна позиція, аспект. Співвіднесення мовної багатоманітності й рівня соц.-екон. розвитку країни. На розвиток державної мови передбачено використання великих коштів.
Тема економічних критеріїв щодо мовної політики ставить низку запитань пов’язаними не лише з принципами ресурсного забезпечення у галузі мовних відносин,а й фінансово-економічним забезпеченням і вибором відповідних джерел для цього, але й з уявленням про соц. справедливість у парадигмі відносин-«мова-політика-економіка» )
Етномовний аспект,( може виступати диференційною підставою майнових відносин, власності, доступу до ресурсів, а також руху таких елементів ринку як товар, капітал, робоча сила) антропологічні, лінгвістичні аспекти, мовно-культурний, правовий аспект(Правовий вплив мовної політики спрямований на захист від втручання суспільної влади у сферу використання мови та; на збереження статусу, розвиток та сприяння вивченню державної мови. Тобто, мова має бути захищена від зловживань з боку держави, але водночас захист державної мови має здійснюватися самою державою).
мовно-культурний
Мовна ж політика формується під впливом таких чинників:
суспільного, зміна мовного ландшафту країни внаслідок міграційних процесів позначається на структурі суспільства;
політичного, інтеграція спричиняє зміни у внутрішній та у зовнішній політиці держави;
економічного, глобалізація в економічній сфері, спільні проекти, економічна інтеграція, створення ринку праці в європейських межах;
гуманітарного, гуманізація суспільства, доступ до джерел інформації, технічні можливості;
національного, традиційне ставлення до мовної освіти та вивчення іноземних мов.
Принциповими питаннями мовної політики є толерантне ставлення до інших мов і сприяння розвитку та вивченню мов у суспільстві як складові мовної політики держави.
РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО МАЙБУТНЬОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ, які включають, зокрема, такі пункти:
—жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань.
—але кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання.
— Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.
— Усі державні службовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.
25. Інтерлінгві́стика — науково-практична дисципліна, що займається питаннями створення і функціонування різних засобів міжнародного спілкування, від допоміжних мов (ідо, есперанто, волапюк, інтерлінгва) до математичних «мов»-посередників, допоміжних інформаційних кодів комп'ютерів, машинного перекладу і т.д. Ще в XVII-XVIII ст. створювалися штучні «філософські» міжнародні мови, покликані замінити собою латину як засіб (в середні віки) міжнародного наукового спілкування. Пізніше штучні мови стали враховувати національні фонди лексики і фразеології (найвідоміша з таких мов — есперанто). У комп'ютерній інформатиці ІЛ. використовується як абстрактна теорія мови для побудови систем і кодів письмово-символічного запису різномовної інформації.Сам термін «інтерлінгвістики» є похідним від interlingua - «міжнародна мова». Із соціолінгвістикою тісно пов'язана інтерлінгвістика.
Інтерлінгвістика -- особлива лінгвістична дисципліна, яка вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному світі.
Термін інтерлінгвістика ввів у 1911 р. Ж. Мейсманс. До того часу інтерлінгвістика існувала як теорія лінгвопроектування, започаткована працями Р. Декарта і розвинена Г.-В. Лейбніцом. У XVII--XIX ст. стали опрацьовувати філософські мови для заміни природних мов, які начебто є недосконалими. Згодом були спроби спростити й удосконалити природну мову. Переважна більшість проектів створення штучної мови була позбавлена матеріальної подібності з природними (такі мови називають апріорними). Лише з другої половини XIX ст. спеціалісти в галузі лінгвопроектування починають орієнтуватися на створення штучних мов на зразок природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу спілкування поряд з національними мовами. На сучасному етапі інтерлінгвістика значно розширила коло проблем. До кола її зацікавлень, крім створення допоміжних міжнародних мов, належать опрацювання принципів і методів створення штучних мов, дослідження закономірностей їх функціонування і розвитку, вивчення процесів взаємодії національних мов, розв'язання проблеми мовних інтернаціоналізмів та міжнародної стандартизації наукової і технічної номенклатури. Останнім часом предметом інтерлінгвістики стало опрацювання лінкосу -- мови для можливих контактів з інопланетянами, яка спеціалізується на передачі математичних знань і основ механіки.
Першою відомою штучною мовою був волапюк (термін штучно утворений від world «світ» і speak «розмов-ляти»), створений у 1879 р. в Німеччині И. Шлейєром. Через 8 років польський лікар Л. Заменгоф створив тучну мову есперанто (від лат. spero «сподіватися»), що стала найпоширенішою з усіх міжнародних штучних мов завдяки ЇЇ простоті порівняно з природними мовами. Штучна мова — це мова, чия фонологія, граматика, та/або словниковий запас були цілеспрямовано створені особою, чи групою осіб. Це відрізняє штучні мови, від мов які розвивались еволюційно. Штучні мови створюються через багато причин, наприклад щоб спростити спілкування між людьми (міжнародні мови), щоб додати реалізму вигаданому світу, чи з інших естетичних міркувань(вигадані мови), для лінгвістичних експериментів, чи для мовних ігор.Також до штучних мов належать спеціалізовані знакові системи для запису необхідної інформації із певних галузей науки і техніки. Серед останніх виділяються мови програмування.
Пошук та розвиток ідуй штучних мов для міжнародного спілкування не є випадковим. Згідно з останніми даними, у світі нині більше 4 мільярдів людей користуються 6 тисячами мов, що є серйозною перешкодою для прогресу, оскільки різномовна інформація, яка накопичується в геометричній прогресії, стає важко доступною. Саме тому комунікація в сучасному світі і перспективи мовної політики є надзвичайно актуальними проблемами не тільки інтерлінгвістики, а й інших суміжних суспільних наук. Існує дві думки щодо подолання труднощів спілкування в багатомовному світі. Одні вчені стверджують, що це станеться внаслідок створення універсальних портативних електронних перекладачів, інші -- внаслідок прийняття міжнародної мови. Перший шлях є важким і проблематичним. Другий передбачає декілька варіантів: 1) створення єдиної всесвітньої штучної мови; 2) використання однієї чи декількох природних мов; 3) комбіноване використання природних і штучних мов
26. Соціальні спільності людей. Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціальним спільностям людей. Різноманітні соціальні спільності, як суб’єкти суспільних, зокрема національних та міжнаціональних відносин, надають їм своєрідної особливості, неповторності, збагачуючи загальний процес розвитку етносоціального буття, соціуму загалом.Етносуспільні відносини можна характеризувати, як взаємовідносини людей, що належать до різних соціальних спільностей. Історично першою соціальною формою спільності людей є рід. З розвитком первісного суспільства чисельність родів поступово збільшується, пізніше відбувається об’єднання їх у фратрії (братсва). А фратрії – у племена. Плем’я – відносно стала спільність людей, що характеризується кровно-родинними відносинами, певною спільністю спів племінників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними елементами первісної культури. Народність – соціальна спільність людей, що характеризується спільністю теорії, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури.Особливості соціальних спільнот арактерною рисою соціальної спільності (місто, село, трудовий колектив, родина і т.д.) є те, що соціальні системи складаються саме на її базі. Соціальна спільність являє собою сукупність людей, що характеризують умови їхньої життєдіяльності (економічний, соціально-статусне, рівень професійної підготовки й утворення, інтереси і потреби і т.д.), загальні для даної групи взаємодіючих індивідів (нації класи, соціально-професійні групи, трудові колективи і т.п.); приналежність до історично сформованих територіальних утворень (місто, село, регіон), приналежність досліджуваної групи взаємодіючих індивідів до тих чи інших соціальних інститутів (родина, утворення, наука, політика, релігія, і т.д. ). Соціальна система, таким чином, виступає як органічна єдність трьох сторін - соціальної спільності, соціальної організації і культури.Всі соціальні різновиди(типи) мов— історично змінні сутності і ситуативно зумовлені. Використання професіоналізмів, жаргонізмів, арготизмів, побудов таємних мов викликається певною комунікативною ситуацією. Соціальні варіанти мови не мають власної граматичної будови і, оскільки лексика є найбільш відкритою системою в мові, вони вільно обмінюються своїми лексичними елементами.
Професіоналізми, жаргонізми й арготизми не належать до лексики літературної мови, однак їх часто можна зустріти в мові художньої літератури, де письменники використовують їх з метою створення колориту зображуваного соціального середовища.
Арготизми, арґо́ (з франц. argot, жаргон, первісне — жебрацтво) — слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп. Інколи від арго відділяють окремо таємні мови бродячих ремісників, торгівців і подібні, наприклад, російських офенів чи українських лірників. Власне професійна лексика в таких мовах не перевищує п'яти процентів всього словникового фонду, а основну масу їх словника складають штучно утворені чи перекручені слова народної мови, зрозумілі тільки представникам цієї соціальної групи. От приклад речення з мови українських лірників: Годі сухмаї кусморити„ хоч ставреників накурляю. — «Годі сухарі гризти, хоч вареників наварю».Професіоналізми — слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фахуУ будь-якій професії є своя вузька термінологія.(друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон — каструля. Особливості професійної лексикиНа відміну від термінів, професіоналізми не мають виразного наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це зазвичай абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідного фаху, для прикладу:
слова та словосполуки, притаманні мові моряків: кок (кухар), камбуз (кухня), кубрик (кімната відпочинку екіпажу), бак (носова частина корабля),
професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних галузей: зняти касу, підбити, прикинути назви фігур вищого пілотажу:
професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми), вінт — вінчестер (твердий диск накопичування інформації);
професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).Жаргон(фр."незрозуміла, пташина мова") - один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, часом особливостями вимови. Жаргонізмами (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі.Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону пара — «лекція»,
№ 27 Соціолінгвістика. Сусп. Природа мови. Соц.. природа мовл.. д-ті
Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.
Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.
Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.
Мовна ситуація— сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.
Мовна політика— свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.
Суспільна природа мови проявляється у її зв'язку з народом – її творцем та носієм. Це відображається в відношеннях мови і нації. Суспільна сутність мови найкраще пояснюється тим, що вона невідривно пов’язана із суспільством, є однією з істотних ознак суспільства. Поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може. У кожному суспільстві, у кожній країні мова виконує суспільну функцію. Мова є засобом спілкування людей. До розуміння мови як сусп. Явища вчені дійшли в сер. 19 ст. Одним із 1-ших був Я. Грімм.
Соціальною є не тільки мова як система взаємопов’язаних од-ць, що має чітку ієрарх. Ст.-ру, соціальним є і мовлення. Мовлення це передусім акт спілкування людей, тобто комунікативний акт соц.. за своєю суттю. Люди говорять не для того щоб відтворити мову й демонструвати свої мовленнєві здібності, а для того щоб передати позамовну ін.-цію чи вплинути на учасників комуні кат. Акту. Соц. Природа мовлення виявляється і в тому що мовці намаг. Дотримуватися наявних в сус-ві вимог щодо вимови, слововживання. Соц. Природа мовлення підтверджується тим, що воно є частиною соц.. д-ті людини і всього сус-ва.
№28 Вплив сус-ва на мови і мови на сус-во
Держава впливає на мову через ідеолог., законод, адміністрат, фінансово-екон. Важелі.Це свідомий вплив. Вона визначає соц.. статус і соц. Ф-ції мов. Вплив мовної політики всіх народів зводився до нівязування скореним народам мови завойовників, до ігноруваннф прав на розвиток і функц-ння мов нац.. меншин. Було навіть обґрунтовано теоріє про перспективні і неперспективні мови. Як бачимо, змістом нац.. мовної політики є різном..заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних мов і стримув.. розвитку інших.Отже, вплив сус-ва на мову обмежується впливом на нормативно-стилістичну систему мови, термінологію, графіку й орфографію. Сус-во не може вплинути на зміни структ-них рівнів мови.
Мова відображає зміни в усіх сферах сус-ва: відображає ос-ті соц.. організації сус-ва( феодалізм-розпад держави-говірки); відображає соц.. диф-цію сус-ва( функціон.. стилі); відображає демогр.. з міни( просторіччя); відображає явища надбудовного хар-ру( християнство-поява старослов.. мови).
Вплив на розвиток мови справляють сусп.. течії і погляди (явище пуризму мало сильний вплив на чеську мову в якій більшість іншомовних слів була замінена власними утвореннями. Письменники-зачинателі літ-них мов ( Шевченко-Україна). Але ядро мови –її фонолог., грамат, лексико-семант.. ст-ри свідомо змінити не можна.
Вплив мови на сус-во. Мова є те, як люди думають. Мова у своїй лексиці більш точно відображає культуру сус-ва.У семантиці мови відобр.. заг., універс.. компоненти загально людської к-ри і своєрідність к-ри конкр.. народу. Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.Мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика.
№29 Проблема співвідношення мови і мислення, мови і свідомості
Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв'язання.. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктивно на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню проблеми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в сучасній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерідко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.. Свідомість — це весь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це усвідомлене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків
Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу
Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно уможливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чуттєве сприйняття не дає повного відображення дійсності. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, переборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокровно відтворює дійсність.
Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе.
Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокрема, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідомості тільки після того, як я закінчу або закину дослідження» [
Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.
У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відношення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією
Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:
1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);
2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;
3) мова — явище національне, мислення — інтернаціональне;
4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й судження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і поняття перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення слова. Значення може мати різні конотації, тобто емоційно-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емоції. Нарешті, слова та їх значення — категорії національні, тоді як поняття — загальнолюдські.
Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).
Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автономні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеціального вивчення.
№30 Функції мови щодо мислення і свідомості. (написала ф-ції мови взагалі , бо не знайшла цього питання)
Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).
З основними функціями співвідносяться похідні (вторинні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашинна (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумулятивна^ або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфері — національної самосвідомості, культури, історії тощо).
Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомості), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).
№31 Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення
Центри, що керують мовленнєвою діяльністю людини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. Залежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори головного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де розташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється приймання, перероблення і зберігання інформації.
Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зона Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.
Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі види афазії:
1) моторна, що полягає в утраті здатності виражати думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;
2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розуміти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;
3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні граматичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лобних доль лівої півкулі;
4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайомих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-потиличної ділянки лівої півкулі.
Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взаємозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.
Важливою підмогою в розкритті механізму мислення є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зредуковане, максимально скорочене фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів). Якщо перший тип легко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внутрішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозмілим для співбесідників.
Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використовує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ятовування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутрішнє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленнямОднак внутрішнє мовлення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбувається формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з використанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів. Досить часто доводиться стикатися з випадками, про які можна сказати: «На язиці вертиться, а сказати не можу».
№32 Етнолінгвістика, проблема співвідношу. Мови й етносу. Мова і к-ра
Етнолінгвістика— це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови [1].
Етнолінгвістика вивчає не лише мову, а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри — вербальні (лексика та фразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування)
Етнолінгвістика виникла в межах антропології (від грецьк. Ánthropos — людина) — науки, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та ін. методи.
Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічного характеру мови. У всіх народів мова тісно пов'язана з національним почуттям і національною свідомістю.
Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві неповторні асоціації образного мислення, які закріплюються в мовній системі і становлять її національну специфіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.
Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.
Культура — сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та в інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов'язані. Загальновизнаним є твердження, що культурні процеси впливають на мову, а мова на культуру.Складним є питання впливу мови на культуру.
Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури, зводяться:
1) до відмінностей у лексиці й фразеології. У кожній мові наявна безеквівалентна лексика, до якої належать слова, що позначають специфічні явища культури і не мають однослівного перекладу на іншу мову. При перекладі вони передаються описово або запозичуються. Запозичені безеквівалентні слова називають екзотизмами. Так, слова стерлінг, біг-бен, шилінг, крикет пов'язані з англійською матеріальною і духовною культурою, конклав, сентимо, спагеті, тарантела — з італійською, песо, конквістадор, тореадор, корида, болеро — з іспанською, ковбой, рейнджерси, авеню, барбі — з американською, сарафан, щі, боярин, балалайка, ямщик — з російською, кишлак, арик, дехканин, кобуз, домбра — з середньоазіатською, сакура, гейша, ікебана, саке, кімоно — з японською і т. д. До української безеквівален-тної лексики відносять такі слова, як чумак, гривня,рушник, галушки, вареники, борщ, бандура, кобзар, коломийка, гопак, вечорниці, тризуб. Як правило, безеквіва-лентна лексика в кожній мові становить не більше 6— 7% від загальної кількості активно вживаних слів, а фразеологія майже вся ідіоматична;
2) до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації (емоційні й оцінні відтінки), а також різні асоціативні зв'язки. Зрідка ці відмінності зумовлені відмінностями і в самих реаліях, як, наприклад, укр. хата і рос. изба (різна форма, оздоблення тощо), укр. призьба і рос. завалинка, укр. личаки і рос. лап-ти. Часто спостерігається розбіжність у символічних значеннях. Так, зокрема, укр. лебідь і рос. лебедь символізують дівчину, однак укр. лебідь символізує ще жінку, молодицю, а інколи й батька; укр. зозуля і рос. ку-кушка — це вісниця, провидиця, однак укр. зозуля — ще символ безпритульності, самітності, а також дружини, сестри, матері; укр. калина — символ краси, здоров'я, дівчини, дівоцтва, любові, України, рос. калина символізує розлуку і невдале заміжжя.
№33 Передумови теорії лінгв.. відносності. Гумбольдт про роль мови у процесі пізнання. Гіпотеза Сепіра-Уорфа
Розмірковуючи над природою мови, людина спочатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяльність людини залежать від мови, зумовлюються мовою.
Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпотези лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійшли висновку про глибокий вплив мови на становлення світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто розмовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систему, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат-ках, але з плином часу перетворюється на систему понять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».
Б. Уорф твердить, що мова «не просто передавальний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама творець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної діяльності людських індивідів [...]. Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його досліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон говорив мовою хопі, то його поняття простору, часу й матерії були б іншими.
№34 Мова як сусп.-істор. Норма. Критерії і вл-ті
Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.
Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.
Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і люди не є байдужими до того, як вони говорять. Таким еталоном можуть бути найрізноманітніші категорії: «як у школі», «як по радіо», «як усі», «як наші», «як пан Іван. Психологічно мовні норми є обов'язковими для всіх членів колективу, при цьому такі норми можуть не збігатися з літературними. Наприклад, в одному з населених пунктів Львівщини, де порядковий числівник від семи звучить як семий, сіма, семе, предметом насмішки стала вимова цих числівників жителями сусіднього села (сьомий, сьома, сьоме), хоч саме така вимова відповідає літературній нормі: усіх мешканців цього села стали обзивати сьомами (Пішов (пішла) сьома).
Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька, глядач і глядач, виразник і виразник, будемо і будемо, феномен і феномен, вогкий і вогкий, ходжу і ходжу, зіставити і співставити, вчинок і поступок, порушити питання і підняти питання, заллє і залиє, уболівальник і болільник, захід і міроприємство, післяплата і накладна плата, на виплат і в розстрочку, передплата газет і підписка газет лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним.
Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, посилання на авторитетні джерела вживання.
Обов'язковість полягає в тому, що все визнане суспільством вважається правильним і його повинні дотримуватися мовці.
Між нормою літературної мови і нормою нелітера-турних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Вони кодифіковані (викладені в словниках, підручниках, довідниках з культури мови). Часто в лінгвістичній літературі під мовною нормою розуміють лише норми літературної мови, що визначаються як стабільність форми мовних одиниць, яка ґрунтується на авторитеті зразкової літератури і закріплена законодавчими актами. Таким чином, мовна норма, особливо літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляється як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оцінюванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.
Усталеність і обов'язковість літературної норми не заперечує диференційованого комплексу мовних засобів, їх варіативності та синонімічних способів вираження. Це забезпечує функціонально-стилістичну диференціацію літературних мов.
Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має суспільний характер. Варіювання мовної норми пояснюється не тільки і не стільки часовим чинником, скільки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава) кодифікує літературну норму і захищає її через школу та інші освітні й адміністративні інститути.
№35 Типи мовної норми, хар-ки функт.. стилів
Узус (лат. изиз— користування, вживання, звичай) — загальноприйняте вживання мовної одиниці на відміну від його оказіонального (випадкового, індивідуального) вживання.
Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.
Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.
Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Мовні стилі- це різновиди літературної мови, які використовуються за різних обставин спілкування. У сучасній українській мові розрізняють такі стилі: розмовно-побутовий, художній, науковий, офіційно- діловий, публіцистичний.
Розмовно- побутовий стиль перш за все використовується у побуті, в усному спілкуванні. Для розмовно- побутового стилю характерне:
широке використання загальновживаних слів;
вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості;
вживання простих речень, звертань та ін.
Розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.
Художній стиль- це переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача.
Офіційно- діловий стиль вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. Особливості офіційно- ділового стиля:
кожний документ має усталений зразок;
слова вживаються виключно в прямому значенні;
перважають слова- терміни, пов'язані з діловодством;
відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.
Науковий стиль існує у двох формах:
писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці);
усній (повідомлення, наукова доповідь та ін.).
Для наукового стилю характерні:
вживання слів у прямому значенні;
стрункість викладу думки;
логічна побудованість;
наявність специфічних термінів;
широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.
Зразком наукового стилю є формулювання різноманітних теорем, хімічних та фізичних законів, визначення термінів, різноманітні довідкові тексти тощо.
Публіцистичний стиль також має дві форми:
писемна (статті, фейлетони, нариси);
усна (публічні виступи).
Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно- політичних термінів (закон, перспектива, держава та ін.).
№36 Територ.. і соціальна диф-ція мови
Існування мови на значній території неминуче веде до її територіальної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики є визначення статусу певного територіального різновиду даної реалізації мовної системи — мова це чи діалект? Досі вчені не можуть назвати точну кількість людських мов на земній кулі саме тому, що залишається невизначеним мовний або діалектний статус окремих систем. Гові́рка — найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови.. Говірки об'єднуються в говори (діалекти) Діалект - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю., а говори - в групу говорів чи наріччя. Наріччя — найбільша одиниця територіальної диференціації діалектівмови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у говори.
Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв'язків між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими обставинами. За ступенем стійкості при визначенні діалектних ареалів найбільше важать фонетичні явища, після них ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.
В українській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. 1.Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.2.Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).
Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація стосується окремих верств населення. При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовлення охоплюють насамперед явища лексичної підсистеми мови. Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушує їх створювати особливі слова для позначення понять, які невідомі людям іншої професії. У будь-якій професії є своя вузька термінологія.
До професійної лексики, що виникає стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальних варіантів, а професійна лексика може інколи набувати й локального характеру.
Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон.Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони декласованих елементів. Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою спільними умовами життя й інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону: пара — «лекція», шпори — «шпаргалки», шеф (шефиня) — «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі - «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект); хвіст — «нескладений залік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно- побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути «обміняти», купити когось -«по-жартувати з кого-небудь», сачкувати — «ухилятися від обов'язків», намилити шию — «критикувати», рубати — «їсти», бабки - «гроші», чувак — «хлопець», шарага — «група своїх» тощо.
Жаргони декласованих елементів, тобто злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система мови формується і функціонує під впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального.
Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.
37. Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О.О. Шахматов, у цей момент мова. не є такою, як вона була10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояс нити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.
Як наголошував В. Гумбольдт, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії. Синхронія (від грец. - «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу- мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Діахронія — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку. Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одночасовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна.Ще більшої ваги це протиставлення набуло в деяких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе- реджено визначити відношення в системі сучасної мови. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діахронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови — це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кінематики. Творець історизму в мовознавстві, підводить під порівняльний метод історичну вважається Грімм . Коли Грімм вивчав історію, то прийшов до висновку, що найвидатнішим свідоцтвом історії культури народів є сама мова. Відома робота Грімма - «Німецька граматика».Йдеться про порівняльну історичну граматику германських мов із широким залученням індоєвропейських мов. З'явилася ця граматика в 1819 р. Це фундаментальна праця, близько 4000 сторінок. Вважається, що Грімм вніс в лінгвістику любов до дрібниць, німецьку сумлінність у збиранні мовного матеріалу. Поняття « Лінгвістична теоріяУ мовознавстві першим, хто на початку XX ст. Спробував встановити взаємні зв`язки між фактами мови, згрупувати їх і виявити внутрішні корелятивні відношення, синтезувати їх в єдине ціле, побудувати систему відповідних елементів і створити єдиний цілісний об`єкт дослідження, був відомий швейцарський мовознавець Фердинанд де Соссюр (1857-1913). Положення з його книги “Курс загальної лінгвістики” (1916), так вплинули на подальший розвиток структуралізму в мовознавстві. Головна заслуга Соссюра перед лінгвістикою ХХ ст. Полягає в тому, що він звернув увагу на необхідність вивчення мови як цілої, як такої, що складається із взаємозв`язаних і взаємозумовлених елементів. Соссюр висунув важливе положення про системний характер мови, визначив мову як систему, яка підпорядковується своєму внутрішньому ладу, як сукупність взаємозалежних елементів, пов`язаних між собою відношеннями. Одним з головних моментів у лінгвістичній теорії, яка стала теоретичною основою різних напрямків лінгвістичного структуралізму
Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально широке розуміння об'єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньолінгвістичної проблематики. Скалічка у статті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства: «1) відношення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших мов, тобто проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури».
38. Соціальні спільності людей. Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціальним спільностям людей. Різноманітні соціальні спільності, як суб’єкти суспільних, зокрема національних та міжнаціональних відносин, надають їм своєрідної особливості, неповторності, збагачуючи загальний процес розвитку етносоціального буття, соціуму загалом.Етносуспільні відносини можна характеризувати, як взаємовідносини людей, що належать до різних соціальних спільностей. Історично першою соціальною формою спільності людей є рід. З розвитком первісного суспільства чисельність родів поступово збільшується, пізніше відбувається об’єднання їх у фратрії (братсва). А фратрії – у племена. Плем’я – відносно стала спільність людей, що характеризується кровно-родинними відносинами, певною спільністю спів племінників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними елементами первісної культури. Народність – соціальна спільність людей, що характеризується спільністю теорії, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури.Особливості соціальних спільнот арактерною рисою соціальної спільності (місто, село, трудовий колектив, родина і т.д.) є те, що соціальні системи складаються саме на її базі. Соціальна спільність являє собою сукупність людей, що характеризують умови їхньої життєдіяльності (економічний, соціально-статусне, рівень професійної підготовки й утворення, інтереси і потреби і т.д.), загальні для даної групи взаємодіючих індивідів (нації класи, соціально-професійні групи, трудові колективи і т.п.); приналежність до історично сформованих територіальних утворень (місто, село, регіон), приналежність досліджуваної групи взаємодіючих індивідів до тих чи інших соціальних інститутів (родина, утворення, наука, політика, релігія, і т.д. ). Соціальна система, таким чином, виступає як органічна єдність трьох сторін - соціальної спільності, соціальної організації і культури.Всі соціальні різновиди(типи) мов— історично змінні сутності і ситуативно зумовлені. Використання професіоналізмів, жаргонізмів, арготизмів, побудов таємних мов викликається певною комунікативною ситуацією. Соціальні варіанти мови не мають власної граматичної будови і, оскільки лексика є найбільш відкритою системою в мові, вони вільно обмінюються своїми лексичними елементами.
Професіоналізми, жаргонізми й арготизми не належать до лексики літературної мови, однак їх часто можна зустріти в мові художньої літератури, де письменники використовують їх з метою створення колориту зображуваного соціального середовища.
Арготизми, арґо́ (з франц. argot, жаргон, первісне — жебрацтво) — слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп. Інколи від арго відділяють окремо таємні мови бродячих ремісників, торгівців і подібні, наприклад, російських офенів чи українських лірників. Власне професійна лексика в таких мовах не перевищує п'яти процентів всього словникового фонду, а основну масу їх словника складають штучно утворені чи перекручені слова народної мови, зрозумілі тільки представникам цієї соціальної групи. От приклад речення з мови українських лірників: Годі сухмаї кусморити„ хоч ставреників накурляю. — «Годі сухарі гризти, хоч вареників наварю».Професіоналізми — слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фахуУ будь-якій професії є своя вузька термінологія.(друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон — каструля. Особливості професійної лексикиНа відміну від термінів, професіоналізми не мають виразного наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це зазвичай абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідного фаху, для прикладу:
слова та словосполуки, притаманні мові моряків: кок (кухар), камбуз (кухня), кубрик (кімната відпочинку екіпажу), бак (носова частина корабля),
професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних галузей: зняти касу, підбити, прикинути назви фігур вищого пілотажу:
професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми), вінт — вінчестер (твердий диск накопичування інформації);
професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).Жаргон(фр."незрозуміла, пташина мова") - один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, часом особливостями вимови. Жаргонізмами (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі.Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону пара — «лекція»,
№ 39 Соціолінгвістика. Сусп. Природа мови. Соц.. природа мовл.. д-ті
Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.
Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.
Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.
Мовна ситуація— сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.
Мовна політика— свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.
Суспільна природа мови проявляється у її зв'язку з народом – її творцем та носієм. Це відображається в відношеннях мови і нації. Суспільна сутність мови найкраще пояснюється тим, що вона невідривно пов’язана із суспільством, є однією з істотних ознак суспільства. Поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може. У кожному суспільстві, у кожній країні мова виконує суспільну функцію. Мова є засобом спілкування людей. До розуміння мови як сусп. Явища вчені дійшли в сер. 19 ст. Одним із 1-ших був Я. Грімм.
Соціальною є не тільки мова як система взаємопов’язаних од-ць, що має чітку ієрарх. Ст.-ру, соціальним є і мовлення. Мовлення це передусім акт спілкування людей, тобто комунікативний акт соц.. за своєю суттю. Люди говорять не для того щоб відтворити мову й демонструвати свої мовленнєві здібності, а для того щоб передати позамовну ін.-цію чи вплинути на учасників комуні кат. Акту. Соц. Природа мовлення виявляється і в тому що мовці намаг. Дотримуватися наявних в сус-ві вимог щодо вимови, слововживання. Соц. Природа мовлення підтверджується тим, що воно є частиною соц.. д-ті людини і всього сус-ва.