Філософське осмислення історичного процесу.

Філософія історії – галузь філософського знання, яка намагається осмислити реальний історичний процес, історичний вимір буття людей.

• Філософському осмисленню може підлягати: Всесвітня історія в цілому, відрізок всесвітньо-історичного процесу, історія конкретного народу, цивілізації.

• Філософія історії займається проблемами смислу історії, її закономірностями, головним напрямком розвитку людства та історичним пізнанням.

• Філософія історія знаходиться на стику двох наук – філософія і історія. В центрі співвідношення – людина-світ як історія.

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини. Об’єктом – той чи інший сегмент історичного життя людини чи всесвітня історія загалом. Перший термін ввів Франсуа Вольтер. 1765 – «Філософія історії». Під ф.і. Вольтер розумів лише наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних, часто не лише неперевірених, а й загалом напівлегендарних та міфічних відомостей і переказів.

Сутність історичного процесу

Історичний процес – це послідовність явищ, які пов’язані між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Між цими явищами обов’язково існує об’єктивний зв’язок. Ідея єдності людства досить яскраво розкривається в християнстві.

У філософії історії склалися певні традиції пізнання історії: 1) стадійна(лінійна) – розглядає історію людства як єдиний процес, що розгортається в єдиному часі, постає як послідовна зміна фаз в стадії від низчих до вищих. 2)цивілізаційна – розглядає всесвітню історію в її просторовому прояві. В цілісності її системного буття, в формі культури та цивілізації.

Стадійна:

• Джан Батіст Віко вперше почав говорити про співвідношення і єдність історичного процесу. Історичний процес має об’єктивний характер. Засновує теорію історичного кругообігу: людство в своєму суспільному розвитку проходить абсолютно однакові етапи: епоху богів, епоху героїв, епоху людей. В божественну епоху авторитетом є бог, в героїчну – закони та сурове їх дотримання, в людську – довіра до людей розважливих, які чинили згідно з загальноприйнятими нормами і принципами, спільним законом розвитку всіх народів є циклічність.

• В епоху просвітництва з’являється ідея історичної закономірності. Гертер висунув ідею про єдність історичного процесу, що охоплює всі народи, які приходять до єдиного загальнолюдського майбутнього. Історія суспільства розглядається як продовження історії природи, а людина є її породженням і несе елементи органічного та неорганічного світу, звідси вона є вінцем природи. Визначає людську історію та прогрес – культура. Суспільство – це соціальна спільність, яка існує завдяки взаємозв’язку індивідів і спільнот людей між собою. Саме ці людські сили є головні рушії історії. А провідний закон її – це піднесення культури.

• Гегель. Історія є історією всесвітнього духу, що пересилається від народу до народу, оминаючи тих, до якого йому не забажалося прийти. Всесвітній дух дає імперичній історії окремих націй єдність, розвиток духу – план. Всесвітня історія спрямовується зі Сходу на Захід. Поєднує історію людства в єдине ціле – всесвітній дух. Всесвітня історія, поле та простір закономірного розвитку абсолютного духу, а випадковість належить світові людей. 1)Доісторичний час – час загальної несвободи, відсутності інститутів регуляції.2) Східний світ – панування давньосхідної деспотії. У цьому світі вільна лише одна особа – монарх. 3)Епоха античності – панування демократії та аристократії. 4)Епоха німецько-християнського світу – німецька нація є найяскравішим прикладом самореалізації свободи, культурно-історичного розвитку.

• Карл Маркс. Всесвітня історія – це лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміні суспільно-економічних формацій. Підставою єдності історії є діяльність людей, яка ідентифікується з поняттям матеріальне виробництво. Матеріально-виробнича діяльність є основою поступального розвитку історичного процесу. Історія – це зміну суспільно-економічних формацій від первісних форм до більш розвинених. Формація, яка має справу з логікою історії показує її єдність та одноманітність.

Друга традиція пізнання історії – цивілізаційна – кінець 19-поч. 20 ст.