1.3. Принципи побудови поетичних збірок Івана Малковича

Іван Малкович автор шістьох поетичних книг: «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч» (2010). К. Москалець пропонує цікавий підхід до оцінки творчості І. Малковича: він вважає, що збірки поета утворюють коло, вірші пов′язані між собою і поет повертається у пізніших збірках до попередніх варіантів як до витоків; кожна послідуюча збірка є синтезом уже набутої поетичної праці. «Білий камінь» (1984), дебютна книжка Івана Малковича, кличе читача із далечини минулого століття, з держави, якої більше не існує. Твори, опубліковані там, містять як характерні для середини 1980-х фігури умовчання та евфемізми і те нове, небувале, що в справжніх поетів проступає крізь усі шари захисних оболонок та зумовлених часом мовних форм. «Один з кількох відхилених варіантів назви моєї першої збірки – «Ангелик у я́ферах». Певна річ, тоді з такої назви тільки посміялися. Посміялися також з іншого мого янгола, якого було замінено на чугайстрика. «Бог» поміняли на «птах», а ще одного ангелика – на метелика», – згадує Малкович[4 ]. Переживання роз’єднання зі своєю істотною складовою, розлука з тим, що лучить тебе в ціле, затяте прагнення захистити від глуму «моє щонайясніше» – ось один з основних сюжетів «Білого каменя», що виявився доленосним для автора. «Білий камінь», супроводжуваний приязною передмовою Дмитра Павличка, не пройшов непоміченим, збірку напрочуд тепло зустріла тогочасна критика. Було ясно, що в українській літературі з’явився новий самобутній поет, як і те, що ця перша книга не розкриває вповні всіх його  творчих можливостей, будучи радше багатообіцяючою прелюдією з неминучими недоліками імпровізаційного вступу.

Вже перший вірш «Ключа» (1988) повертає нас до пошуків загубленої в часі первісної ідентичності. Малкович знову говорить про найістотніше для нього (і для кожної людини загалом), проте змінюється тон, яким він говорить. Якщо в першій збірці ми мали справу зі складним синкретичним переживанням, де передчуття втрати, страх перед нею і власне розлука, то в «Ключі» з’являється елегійна відстороненість і дорослий жаль, який уже навчився розуміти неспростовність сили доконаних фактів. Вся збірка побудована на місткому символі загубленого ключа, з дещо несподіваним, але вкрай слушним питанням на тлі: «я мав його чи ні?» Чимало віршів «Ключа» належать до жанру спроб – проби голосу, випробування письма циклами («Шукання безсмертника», «На сцені маку», «Вертепчик») або й поем («Напередовець»).

«Білий камінь» – теза, де ліричний суб’єкт перебуває в безпосередній єдності з собою і своїм середовищем (горами і ріками, родиною, домашніми улюбленцями, звичаями тощо); «Ключ» – антитеза, яка рефлексує над тим первісним буттям, відштовхується від нього, критикуючи і опонуючи»[8,3].

«Вірші» (1992). Схоже, що йти далі поетові не дозволяє новопостале розчарування в поетичному письмі. Тут ряд віршів з двох попередніх книг, чимало експериментів, насамперед із звукописом («Чаївник і чаєчник», «Щ», «Житіє оленяра»), маса слів, запозичених з чужих стильових і явно непоетичних сфер, які ні перед цим, ані по тому не трапляються у вишуканій лексиці Малковича («забімбали», «менти», «ніндзя», «анаша», «дак», «жуть» тощо). Видана в часи соціально-політичної кризи, викликаної зміною державного устрою, книга віддає недобрим духом ранніх 90-х, безосно́вним періодом межичасу, несмачним поєднанням застарілих стилізацій під Шевченка («Наслідування старовинних мотивів», «Вшанування першоджерел») з актуальними на ту пору публіцистичними та сатиричними інвективами («Щ», «Житіє Лабіринта П’ятикутного» та ін.). Саме в цій книзі уперше виразно проступає (щоб не зникнути вже ніколи) пристрасть Івана Малковича до нескінченного шліфування і відточування деталей мініатюрних гуцульських образків, дитяча завороженість відлуннями, що снують між краєм і раєм, горличкою та горлечком, кіткою і квіткою. Поет опритомнює за окуляром мікроскопа, за яким починається «друга природа» – Всесвіт мови, анітрохи не менший за розчахнутий у нас над головою.

Одну із найкращих книг Івана Малковича та й української поезії загалом «Із янголом на плечі» (1997), К. Москалець, згадуючи відповідники діалектичного розвитку,назвав книгою-поняттям[7,4]. Фактично, майже всі свої кращі вірші Малкович переписав начисто, змінюючи композицію, назви, додаючи нові строфи або з двох поезій роблячи одну (наприклад, «Човен» і «Ліс» із «Ключа» перетворились на «В осінні вечори, у вечори студені…»). Замість дев’ятої з’яви «Фінал» циклу «У сцені маку» з’явилось «Майбутнє відродження», самі з’яви помінялися місцями та, зрештою, і «з’яв» як таких не стало, як не стало й жанрового означення «оповідь о кількох з’явах». Поет безжально вичистив усі «совєтизми», розмовні й простацькі лексеми, старанно перебрав кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухавши й перевіривши не одне відлуння. «Із янголом на плечі» ясно показує, як саме можна позбутися пасивно й випадково набутої ідентичності, не втрачаючи при цьому дійсно вартісних її рис: ідентичність слід переписувати знову і знову, аж до тих пір, поки вона не стане твоєю, а ти – собою»,- зауважує К. Москалець[8 ,5].

У збірках вибраного «Вірші на зиму» (2006) та «Все поруч» (2010) варто звернути увагу на побудову змісту, яка є зримим образом плину часу навспак, до джерел. К.Москалець виділяє прикметну рису збірок І.Малковича: Малкович постійно тримає зв′язок із попередніми віршами, образами й темами; часто повертається до попередніх варіантів, щоб коло його поезій зімкнулося. «Починаючи з «Із янголом на плечі», Малкович неухильно дотримується саме цього принципу формування змісту, від найновіших віршів – до найдавніших» [8 ,6]. Те, що подавало себе одним з розділів «Білого каменя», стає окремою книгою «Все поруч». Зміни спрямовані на ущільнення поетичного тексту, прояснення невиразних місць, усунення манірних і невластивих способів вислову. Поет залишається по-дитячому довірливим і відкритим до читача.

В останнiй збiрцi "Все поруч" Iван Малкович додає фотороздiл "Фотоспалахи" i пояснює: "Вибираючи фотографiю для книжки (хотiв вiдiбрати якусь одну, найвиразнiшу), зрозумiв, що деякiз них для мене не менш важливi, анiж вiршi. Саме тому наважуюся оприлюднити й дещицю "поезiй фотографiчних…"

Наприкінці 80-х років ХХ ст., коли струмінь оновлення сколихнув суспільство, в українську літературу прийшли нові сили, заявила про себе нова поетична   генерація – вісімдесятники, – пов’язана не cтільки з часовими рамками, скільки з наявністю власної філософії мистецтва, індивідуального почерку та художньої естетики. Визначальною рисою модерної поетики вісімдесятників є суб’єктивізм у сприйнятті дійсності, творення суверенного світу, підвладного не раціональним законам, а законам поетичного мислення. Вісімдесятники виступили апологетами традиції, щоправда у її модернізованій іпостасі. Це дає підстави, на думку Н. Анісімової, твердити про останню фазу модернізму в українській поезії, яка впритул підійшла до постмодерністських тенденцій, що на рубежі тисячоліть визначили магістральні напрями розвитку усієї української літератури. З-поміж поетичного покоління 80-х ХХст поетами-модерністами дослідниця назває І.Римарука, І.Малковича, О.Забужко, П.Мідянку, О.Лишегу та ін. За Володимиром Єшкілєвим, вісімдесятники являються представниками неомодернізму, більш органічного щодо поточної літературної ситуації в Україні. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період [16].

Яскравим представником вісімдесятників являється Іван Малкович, який вважається одним із найкращих сучасних поетів, а його видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», створене у 1992 році, - найуспішнішим в Україні. За роки роботи видавництва вийшло майже 70 найменувань книжок загальним тиражем 2 мільйони. Малкович відданий ідеї «особливо якісної української книги», фактично завдяки його діяльності в Україні почали активно видавати книжки для дітей. « Роблю книжки, які б піднімали естетичний рівень, і через них намагаюся виявити своє ставлення до світу», - говорить Іван Малкович [1]. В той же час Іван Малкович, на думку Д. Павличка, за своєю майстерністю найвищий серед свого покоління поетів. Він володіє досконалою чистотою слова. Його поезії за формою – довершені, за філософською думкою – глибокі, за настроєм – трагічні, але ж часто просяяні сонцем людської радості. Іван Малкович – видатне явище української культури»[10]. Іван Малкович автор шістьох поетичних книг: «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч» (2010). К. Москалець пропонує цікавий підхід до оцінки творчості І. Малковича: він вважає, що збірки поета утворюють коло, вірші пов′язані між собою і поет повертається у пізніших збірках до попередніх варіантів як до витоків; кожна послідуюча збірка є синтезом уже набутої поетичної праці. «Починаючи з «Із янголом на плечі», Малкович неухильно дотримується саме цього принципу формування змісту, від найновіших віршів – до найдавніших» [8 ,6]. Отже, як митець і громадянин Іван Малкович реалізує себе багатогранно і щедро.

Джерела

1 Елена Горелова Быть Малковичем Ведомости, Москва 06.02.2006

2 Ирина Пролыгина «Мои книги привлекательнее, чем я» «Хорошие новости» 16 лютого 2009 р.

3 Ольга Унгурян «У нас дома хранились…» «Факты», 2004