1.4. Типологія політичної участі

Способи класифікації політичної поведінки і політичної участі. Конвенційна і неконвенційна участь, її форми. Типологія за Л. Мілбратсом, М. Каазе і А. Маршем. Позапарламентська політична діяльність або пряма дія. Демонстрація та мітинг, їх соціально-політичні функції. Християнська традиція проведення демонстрацій (східний та західний варіанти). Ритуали і ритуальна поведінка. Страйк. Бойкот. Громадянська непокора (ненасильницька діяльність): Г. Д. Торо, Мохандес К. Ганді, Мартін Лютер Кінг. Політичне насильство. Екстремізм та його форми. Тероризм. Організовані та стихійні форми участі. Натовп. Класифікація натовпу. Народ, маса, публіка (К. Тард, К. Ясперс, Х. Ортега-і-Гасет, Б. Барбер). Масові дії, колективна поведінка і колективні дії (П. Штомпка). Автономна та мобілізаційна участь. Політичне маніпулювання. Змагальна та авторитарна мобілізації. Політичний протест, його форми. Теорії відносної деривації і мобілізації ресурсів. Показники участі у США, Німеччині, Великій Британії, Франції, СРСР. Відхід. Абсентеїзм. Антиучасники та нігілісти. Спостерігачі. Емоційно-оцінний стан суспільної свідомості (В. Васютинський). Електоральна поведінка. Порівняння думки населення та експертів щодо демократичності виборів в Україні (Фонд «Демократичні ініціативи» та ін). Вибори і виборчі системи. Класифікація виборчих систем. Референдуми та плебісцити (Л. Ле Дюк, Х. Арендт).

Політична активність людей коливається у широкому діапазоні – від цілковитого занурення у політику, до повного відсторонення від неї. В «Роздумах про представницьке вряду­вання» Джон Стюарт Міль розрізняє активних та пасивних громадян і пояснює, що хоча володарі загалом полюбляють пасивних громадян, бо їх дуже легко можна перетворити на покірних і апатичних підданих, демократія потребує активних громадян. Звідси він робить висновок, що якщо пасивні грома­дяни переважатимуть, володарі радо перетворять своїх підданих в отару овець, зацікавлених в тому, щоб тільки пастися поряд одне з одним (і які, можна було б додати, не нарікатимуть, якщо трави буде обмаль) [цит. за 13, 114]. Таке зауваження класика демократії сьогодні актуальне як ніколи. Це пояснюється тим, що більшість усталених демократій опинилися перед ситуацією, коли політична апатія громадян набуває тенденції до збільшен­ня.

У політичній науці існують різні способи класифікації політичної поведінки і політичної участі. Досить часто характер і форми політичної поведінки та політичної участі вирізняють в залежності від екстенсивного (кількість учасників) та інтенсив­ного (ступінь активності індивідів) характерів. Іншим критерієм типологізації політичної участі може стати рівень інституціона­лізації (від поодиноких нетрадиційних акцій до участі в діяль­ності політичних організацій, наприклад, політичних партій). Крім того, конвенційний і неконвенційний характер діяльності також може виступати критерієм визначення типів політичної поведінки й участі.

Конвенційна політична участь визначається відповідністю нормам права або традиціям, які регулюють участь людей в політиці при даному режимі. Її визначення не викликає запере­чень. Щодо неконвенційної політичної участі, то її трактують по-різному. Часто доводиться зустрічати твердження, що кон­венційна і неконвенційна поведінка співвідносяться як законні та незаконні дії (Е. Клюєнко, М. Пірен). Нібито неконвенційна політична участь уособлює незаконні дії. З таким трактуванням не погоджується російський дослідник В. Софронов, який наго­лошує на тому, що неконвенційна політична участь порушує існуючі норми і «виражається у прямій колективній дії поза системою представництва інтересів, залишаючись однак в рамках закону (курсив.− В. Б.)» [104, 118].

Такі трактування вказаних форм активності не зовсім аде­кватно відбивають характер явища. Здається, що представлені позиції наукового дискурсу штучно звужують сферу розповсюд­ження неконвенційної політичної участі. На нашу думку, неконвенційна поведінка може здійснюватися як законними, так і незаконними методами.

Західні дослідники наступним чином трактують вказані форми участі. Традиційна (конвенційна) (conventional participa­tion) участь: достатньо рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є прийнятною для домінуючої полі­тичної системи. Нетрадиційна (неконвенційна) (inconventional participation) участь: відносно незвична політична поведінка, яка кидає виклик встановленим інститутам і домінуючим нормам або відкидає їх [45, 199−200].

Визнаний авторитет у галузі соціології польський вчений Петр Штомпка визначає конвенційну поведінку як таку, що встановлена спільно: «Сам я її не придумав, не виявив, а прийняв до відома як колективну думку і визнав правильною, долучився до неї» [130, 46].

Слід зауважити, що різні форми нетрадиційної участі характерні як прояви вимушених дій – за відсутності надійних каналів зворотного зв’язку між групою та владою, коли вона «не чує» або не хоче чути людей, або для отримання політичного зиску суб’єктів за відсутністю у них достатніх ресурсів. Сучасні демократичні режими прагнуть зробити політичну участь гро­мадян традиційною, щоб без зайвого ризику, звичними засобами впливати на політику, примусити прислуховуватися до прагнень людей, їх інтересів та потреб.

До конвенційних форм участі (за С. Вербою та Н. Наєм) відносять наступні: 1) регулярна участь у голосуванні на прези­дентських виборах; 2) постійна участь у місцевих виборах; 3) ак­тивна участь у діяльності однієї організації, що опікується проблемами спільноти; 4) активна діяльність у розв’язанні де­яких проблем громади; 5) спроби переконати інших у доціль­ності участі у голосуванні; 6) активна робота принаймні іноді на користь тих чи тих партій або кандидатів на виборах; 7) контак­тування із представниками місцевого керівництва з приводу конкретної проблеми; 8) присутність принаймні на одних полі­тичних зборах або з’їзді за останні три роки; 9) контактування із представниками керівництва штату або країни з приводу кон­кретного питання; 10) участь у створенні групи або організації для розв’язання певних проблем місцевого значення; 11) грошо­ва підтримка партії чи кандидата під час виборчої кампанії; 12) членство у політичному клубі чи організації [57, 56].

Неконвенційні форми участі, як вважають деякі автори, включають: 1) підписання петицій; 2) участь в недозволених демонстраціях; 3) участь в бойкотах; 4) відмова від сплати по­датків; 5) участь в захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках у їх стінах; 6) блокування дорожнього руху; 7) участь у стихійних страйках [74, 157].

Не всі вчені погоджуються із твердженням, що підписання петицій відноситься до неконвенційних дій. Здається правомір­ною думка Г. Алмонда та інших дослідників, які вважають, що значній частині населення сучасних країн приходилося підпису­вати петиції, і ця форма політичної дії «стала настільки звич­ною, що вже не може вважатися неконвенційною» [105, 127].

Форми політичної активності розподілені в суспільстві в основному за соціально-економічною ознакою: для різних соці­альних груп притаманні «власні» види політичної участі. В залежності від нахилів, наявності матеріальних, фізичних та інших ресурсів, наприклад часу, спеціальних знань, рівня освіти тощо, люди займаються тим чи іншим видом політичної діяль­ності. Одні можуть дозволити собі лише участь у голосуванні, інші – віддають перевагу таким формам участі, які хоча й потре­бують значних матеріальних витрат (наприклад, балотування в якості кандидата в депутати), але й обіцяють значний виграш у майбутньому.

Широкий спектр існуючих у західній політології концепцій та форм участі пропонують автори видання «Політичний процес: основні аспекти и способи аналізу» [92].

Типологія політичної участі – Л. Мілбратса базується переважно на одному критерії – активності суб’єкта. Вчений виділяє три групи форм активності, яким він дає метафоричні назви: «наглядова» (зрительская – рос.), «перехідна активність» і «гладіаторська активність». Кожна з цих трьох груп вміщує в себе декілька форм, що розташовуються в порядку зростання залучення індивіда до політики.

Так, «наглядова активність» вміщує наступні форми:

1. Виконання ролі об’єкта впливу політичних стимулів.

2. Голосування.

3. Ініціювання політичних дискусій.

4. Спроба вмовити інших голосувати відповідним чином.

«Перехідна активність» передбачає:

1. Спілкування з представниками влади або політичними лідерами.

2. Пожертвування для партії або кандидата.

3. Відвідування зборів чи мітингів.

«Гладіаторська активність» складається із наступних форм:

1. Участь у політичній кампанії.

2. Виконання ролі активіста політичної партії.

3. Виконання ролі члена ядра партії або участь у підготовці її стратегії.

4. Акумулювання грошових коштів.

5. Виконання ролі кандидата на будь-яку керівну посаду в політичній сфері.

6. Зайняття керівних посад в органах влади чи партії [цит. за 74, 157].

На основі визначення особливостей форм політичної участі виділяють групи індивідів, які беруть участь в політиці пере­важно тим чи іншим чином. Однією із «класичних» типологій є класифікація М. Каазе і А. Марша. Вона будується з урахуван­ням рівня активності, а також конвенційності і неконвенційності участі. Автори виділяють п’ять груп в залежності від перева­жаючих форм участі:

1. Неактивні. Більшість представників цієї категорії або зовсім не беруть участі в політиці, або, у крайньому випадку, читають газети і можуть підписати петицію, якщо їх про це попросять, деякі можуть брати участь у виборах.

2. Конформісти. Конформісти беруть більш активну участь в конвенційних формах. Деякі з них можуть навіть брати участь у політичних кампаніях. Однак загалом вони уникають безпосередньої політичної участі.

3. Реформісти. Так як і конформісти, беруть участь пере­важно в конвенційних формах, однак активніше. Крім того, вони можуть використовувати і законні форми політичного протесту, такі, як демонстрації або навіть бойкоти.

4. Активісти. Вони найбільш активно беруть участь у полі­тичному житті. Форми участі – переважно конвенційні, однак використовують інколи і неконвенційні.

5. Учасники акцій протесту. За рівнем активності вони походять на реформістів і активістів, однак відрізняються від них тим, що практично не беруть участі в політичному процесі в конвенційних формах [74, 157−158].

Однією з різновидів політичної участі може виступати поза­парламентська політична діяльність. Вона представлена діями громадян, які намагаються вплинути на процес прийняття полі­тичних рішень за допомогою широкого спектру прийомів, вклю­чаючи демонстрації, трудові конфлікти, акти громадянської непокори, заколоти і політичний тероризм. Подібні прийоми складають альтернативу тим формам політичної діяльності, які формують стандартну модель проявів політичної активності. Така діяльність надає можливість впливати на владу в періоди між виборами, дозволяє привернути увагу громадськості до зло­боденних проблем, захистити права меншин, збуджує суспільну свідомість. Вона може набувати як позитивного, так і негатив­ного характеру. Інколи її трактують як пряму дію.

В переломні та кризові періоди життя суспільства значного розмаху набувають таки масові форми політичної участі як мітинги, демонстрації, забастовки, бойкоти, акції громадянської непокори. Їх ефективність яскраво продемонстрували події кінця 80−90-х років ХХ ст. на всьому пострадянському просторі та країнах Центральної і Східної Європи, а також масові висту­пи під час Помаранчевої революції в Україні. Згадані прояви активності мають велике значення для привертання уваги громадськості до гострих проблем, стимулювання законодавців та уряду до їх вирішення. Вони бувають настільки потужними, що змушують владу вносити суттєві корективи у свою політику, а в окремих випадках не залишають правителям інших альтер­натив, окрім як відректися від влади. Причому вони можуть проходити як в рамках традиційної, так і нетрадиційної участі.

Демонстрація (від лат. demonstratio – показування, опис) – публічне висловлення вимог, побажань, суспільного настрою шляхом проведення ходи, мітингів та інших заходів в основному масового характеру [91, 334]. Демонстрації можуть набувати різних форм: маніфестацій, пікетів, бойкоту, захоп­лення громадських приміщень, блокад доріг та ін.

Мітинг (англ. мeeting – зустріч) – масова політична акція у формі публічного зібрання для обговорення актуальних політичних проблем, що цікавлять суспільну думку; масове зібрання з приводу злободенних проблем [91, 718].

Вказані види політичної активності людей є однією з форм масової прямої дії демонстративно-агітаційного типу. В залеж­ності від складу учасників, проблем, що спонукали людей прийти на зібрання, рівня організації, емоційного стану та ін., вони відіграють конструктивну або деструктивну роль у житті соціуму. Мітинги і демонстрації часто є каталізаторами демо­кратичних змін, а можуть стати й гальмом на шляху соціальних перетворень. Їх учасникам загрожує небезпека стати об’єк­том демагогічних маніпуляцій; вони можуть виявити якості деперсо­налізованої маси, натовпу, охлократії. Рівень мітингової актив­ності виявляє певну закономірність: чим гостріше протистояння різних політичних сил, тим вони частіше організовують масові політичні виступи з метою здійснення тиску на владу (опозицію, ідейних або політичних опонентів) і ті соціальні групи, які ще не зробили вибору, не мають стійких орієнтацій.

В основному подібні зібрання збирають однодумців, тому для них є більш притаманним монолог. Зрідка на мітинги запро­шуються представники влади або прибічники інших політичних сил, ставлення до яких не є ворожим. У противному випадку існує небезпека переростання діалогу у масову бійку.

Щодо українських реалій, то, за слушним зауваженням Володимира Горбатенка, мітингова демократія дісталась нам у спадок від періоду «перебудови», «забарвлена політичною нетерпимістю, розколами, груповим і територіальним егоїзмом та претензіями до влади різноманітних партій та угруповань». Означений конфлікт характеризується дефіцитом доброї волі сторін, невмінням та небажанням вести діалог і досягати ком­промісів. Стиль мітингової демократії з її запрограмованістю на конфлікт – «одна з характерних рис діяльності українського парламенту» [32, 112].

Демонстрації (включаючи мітинги та інші форми політичної активності) виконують певні соціальні та політичні функції, зміст яких зводиться до наступного. Вони виступають:

– засобом політичного тиску на представницькі і виконавчі органи з метою корегування політичного курсу, сприяють вису­ванню ініціатив і здійсненню соціального контролю;

– як специфічна форма висловлення суспільної думки. Від інших форм (опитування, референдум, збір підписів та пожертв) відрізняється більш активною моделлю поведінки і спрямо­ваністю на досягнення певного результату. Демонстрації здатні відображати імпульсивну реакцію на те, що відбувається. Вони мають ситуаційно-часовий характер і є ефективним засобом політичній соціалізації;

– засобом агітації. Вказана функція найбільш яскраво прояв­ляється в період передвиборних кампаній і становлення опози­ційних рухів;

– засобом висування і зміцнення позицій нових політичних суб’єктів – лідерів, партій, організацій, та їх легітимізації [109, 12−13].

Демонстрації дозволяють пережити певний колективний досвід, який консолідує групу, а ініціатори та лідери отримують відданих прибічників. Демонстрації також виступають в якості збудника суспільної свідомості, привертання уваги суспільної думки. Своєю незвичною поведінкою вони провокують владу та правоохоронні органи на протидію, завдяки чому демонстранти отримують симпатії нейтральних та безсторонніх спостерігачів. Тобто демонстрації також виконують функцію рекрутування прибічників.

Деякі форми активності в одних випадках можуть бути вия­вом участі, в інших – антиучасті. Так, збори, мітинги, маніфес­тації можуть стати формою акумулювання енергії руйнування. Вони є досить масовими й ефективними засобами в політичній боротьбі. В цілому ж вони дисфункціональні по відношенню до політичної системи, тому що можуть паралізу­вати механізм функціонування влади. Однак знайти оптимальне вирішення проблем з їх допомогою – доволі складно.

Проведення мітингів та демонстрацій має давню культурну історію. Деякі дослідники пов’язують їх із християнською тра­дицію проведення хресного ходу (В. В. Глебкін). Хресні ходи здійснювалися зазвичай у найбільш значимі для всієї православ­ної Церкви свята. Але найбільша кількість хресних ходів були пов’язані з певними історичними подіями – перемоги над ворогом, в пам’ять про позбавлення від епідемії чуми та ін. Процесію очолювало духовенство, представники якого несли хрест, ікони та хоругви, потім слідували миряни, що брали участь у процесії; склад кліру, кількість знамен та хоругв залежало від значимості події.

Російський дослідник звертає увагу на деякі відмінності проведення демонстрацій під час інтернаціонального свята трудящих Першого травня в Росії та на Заході, що свідчить про різні культурні витоки цієї традиції. Для західних маніфестацій є властивим наступне: наявність, поряд із прапорами, транс­парантів із гаслами, які були відсутні у дореволюційній Росії; значно більша кількість прапорів, як правило розміщених серед всього строю, а не в голові колони як у нас; безперервність процесу, без зупинок на мітинги. Вказані відмінності у зовніш­ніх атрибутах показують істотні відмінності в цілях демон­страції. Маніфестація у Західній Європі має яскравіше виражену практичну спрямованість (звідси транспаранти з гаслами). «В російській традиції ми бачимо прямо протилежну розстановку акцентів. Частіше за все практична спрямованість демонстрації тут другорядна, а усвідомлення своєї приналежності до деякої цілісності визначає семантику процесу»,− підкреслює вчений [28, 94−97]. Думається, що елемент сакральності, символічності, ідентифікації себе із певною спільнотою окремої особи є прита­манним більшості масових зібрань у сучасному політичному житті України.

За своїм функціональним призначенням демонстрації умов­но можна поділити на дві групи: підтримки і протесту. В тоталітарних суспільствах, де опозиційна діяльність заборонена, вони виконували ритуальну функцію демонстрації лояльності до існуючого режиму, засуджуючи або підтримуючи будь-кого і дещо (наприклад, «генеральну лінію партії») за вказівкою влади.

Однак було б глибокою помилкою вважати, що ритуали і ритуальна поведінка − це надбання лише тоталітарної системи. Ритуали взагалі та політичні ритуали зокрема відіграють важли­ву суспільно-політичну функцію. За характерними ознаками політичний ритуал може бути фактором розвитку політичної культури; може бути спрямованим на створення та нав’язування певного системного світосприйняття («політичної картини сві­ту»); виступати інструментом ідеологічного впливу; виконувати функції політичної соціалізації, політичної комунікації, політич­ної інтеграції, легітимації влади; виступати важливим інстру­ментом боротьби за владу та її утримання. Політичний ритуал може виступати також в якості джерела масової, групової та індивідуальної політичної поведінки [128, 13−14].

В умовах становлення нової української державності, полі­тичної культури, яка б відповідала реаліям мультинаціональної поліконфесійної держави, постає завдання формування моделей політичної поведінки, а значить і політичних ритуалів, які б сприяли консолідації нації та зміцненню держави. Здається, що політичні ритуали та символи, із якими політичні партії й сили перемагали на виборах, повинні бути скориговані і спрямовані в річище загальнонаціональної злагоди та консолідації суспіль­ства. На зміну стихійному та кон’юнктурному процесу створен­ня політичних ритуалів повинна прийти продумана довгостро­кова програма політичного виховання і політичної соціалізації, в основу якої був би покладений загальнонаціональний інтерес, ідеї демократії та соціального прогресу.

Страйк, як радикальна форма протистояння між працюючи­ми та роботодавцями і один з ефективних засобів досягнення економічних цілей, може набувати політичного забарвлення і бути могутньою зброєю у боротьбі трудящих за свої права. Достатньо згадати масові шахтарські та робітничі виступи кінця 80-х − початку 90-х років у колишньому Радянському Союзі. Як справедливо зауважують українські дослідниці Оксана Панько­ва і Катерина Іващенко, «очевидна специфіка розвитку страйко­вого руху в СРСР і пострадянських державах дає … достатньо підстав, щоб аналізувати страйки в контексті їхнього впливу на трансформацію суспільної системи загалом» [83, 237]. Ці вияви масових форм протесту стали каталізатором піднесення націо­нально-демократичних рухів у республіках, об’єктивно сприяли процесам дезінтеграції в СРСР і утворенню незалежних держав. У країнах із сильними анархо-синдикалістськими традиціями, наприклад, у Франції, Іспанії, Італії, всезагальний страйк засто­совується для повалення уряду або відставки міністрів.

Політична участь може здійснюватися у формі бойкоту, сут­ність якого зводиться до групової дії, спрямованої проти спів­робітництва з іншою групою або політичними чи громадськими інститутами з метою досягнення певних цілей. Класичним зразком ефективного використання тактики бойкоту можна привести факт бойкотування чорношкірим населенням міського транспорту у місті Монтгомері, штат Алабама у 1955 році на знак протесту проти расової сегрегації. Внаслідок акції, а також реакції суспільної думки, місцева влада була вимушена відміни­ти рішення про сегрегацію в міському транспорті. Так народив­ся рух за громадянські права чорношкірого населення, який очолив пастор Мартин Лютер Кінг. Бойкот – це такий метод, який межує із громадянською непокорою.

На зауваження українського соціолога Олександра Стегнія, бойкотування як реакція на рішення та дії (чи бездіяльність) органів державної влади і місцевого самоврядування, юридич­них та посадових осіб у сфері управління у випадку, коли вони порушують права та свободи громадян, у цілому є несанкціоно­ваним. Проте чинна в Україні нормативно-правова база дає підставу тлумачити бойкот як легітимний спосіб захисту прав і свобод людини й громадянина в разі порушення їх державними органами або іншими суб’єктами правовідносин у різних сферах діяльності. Зокрема, йдеться про роз’яснення, викладене в пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 року № 13 «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування» [106, 118].

Ідея громадянської непокори належить американцю Генрі Девіду Торо. Однак практикою політичної боротьби і участі широких народних мас вона стала завдяки Мохандесу Карам­чанду Ганді. Тактику громадянської непокори він використав спочатку у боротьбі за покращення життя індусів у Південній Африці, потім за права так званих «недоторканих» – найнижчої касти в Індії і, наприкінці, у боротьбі індійців за незалежність проти британського панування. В основі такої діяльності лежав принцип відмови від насилля, добровільного прийняття пока­рання та відмови від співробітництва зі злом. Його палкий послідовник Мартин Лютер Кінг ефективно використовував цю тактику у боротьбі чорношкірого населення за громадянські права.

Формою політичної участі слід вважати також інститут відкликання, що діє не лише в західних країнах, а й в Україні. Його метою є забезпечення відповідальності державних урядов­ців, парламентарів перед виборцями. За певної процедури громадяни самі вирішують, чи повинні ті чи інші обранці далі представляти інтереси виборців в органах влади.

Одним із крайніх форм політичної участі виступає політич­ний екстремізм, який відноситься до розряду політичного насильства. Екстремізм (лат. extremys – крайній) – означає при­хильність у політиці та ідеях до крайніх поглядів і дій. Політич­ний екстремізм виходить із постулату про доцільність та правомірність використання насильства як засобу досягнення політичної мети. Прояви екстремізму, як правило, виникають там, де відсутня гнучкість політичної системи (правлячої еліти) по відношенню до вимог, в тому числі й екстремальних.

Фахівці виокремлюють три види політичного екстремізму: державний, організаційно-груповий та індивідуальний.

Політичний екстремізм на державному рівні, як правило, властивий для країн з недемократичними режимами. В залеж­ності від об’єкту, він має внутрішню та зовнішню спрямова­ність. Діапазон впливу політичного екстремізму – від окремої особи як всередині країни, так і поза її межами – до втручання в політику іноземної держави із застосуванням сили або загрозою її застосування. Організаційно-груповий екстремізм пов’язаний з діяльністю політичних утворень, які використовують насиль­ство у боротьбі за владу. Його особливістю є відсутність зв’язку з державними структурами. Особливу небезпеку такі угрупо­вання складають у країнах з перехідною економікою, для яких є притаманним високий рівень корупції, слабкий соціальний за­хист, безробіття, низький рівень правової та політичної культу­ри, що в цілому є живильним середовищем для відтворення таких угруповань. Третій вид політичного екстремізму склада­ють дії екстремістів-одинаків. На шлях політичного екстре­мізму їх штовхають як матеріальні проблеми, так і ідейні переконання. Політичний екстремізм часто межує з релігійним фанатизмом, національною нетерпимістю, крайніми формами політичної та ідеологічної відданості.

Екстремізм часто асоціюється з тероризмом, хоча останній є лише одним із проявів першого; «тероризм народжується з крайнощів екстремізму»,− вважають вчені [34, 132]. Тобто теро­ризм слід розглядати як екстремальну форму політичної участі. Цікаве визначення тероризму дають західні дослідники: «Озбро­єна пропаганда»: використання насильства для того, щоб передати політичну інформацію масмедіа» [45, 200]. Політич­ний тероризм означає, що деякі учасники політичного процесу перестають визнавати існуючу політичну систему достатньо легітимною і з її опонентів перетворюються на непримиренних противників.

Політична участь може здійснюватися як в організованих, так і стихійних формах. Діяльність людини завжди організована в тому сенсі, що вона несе в собі певну логіку, впорядкованість; вона підкоряється функціональним вимогам, ставить перед собою певні цілі – тому в ній проявляється організація. У свою чергу, організація, її апарат пропонують або нав’язують цій діяльності чіткі межі та специфічні форми панування.

Діяльність таких інституалізованих структур, як політичні партії, рухи, інші суспільно-політичні утворення, відрізняються насамперед тим, що поведінка їх учасників підкоряється певним правилам, які записані в програмах і уставах. Але в тій частині, де правила гри не прописані, поведінка організованих суб’єктів значно відрізняється від стихійних виступів. Мова йде про наяв­ність у перших чіткої системи розподілу ролей між керівниками та рядовими членами, функціонального розподілу праці, існу­вання ієрархії. Ефективність політичного об’єднання базується на низці умов, серед яких найважливішою є ідентифікація індивіду зі своєю групою. Належність до згуртованої групи допомагає особі знизити тривожність, дає відчуття спільної участі у вирішенні соціально значущих справ, задовольняє інші нагальні потреби.

На відміну від організованих політичних груп, стихійні ви­ступи ставлять своїм учасникам інші психологічні вимоги. До стихійних форм поведінки відносяться як незаплановані дії, що здійснюють окремі люди, так і неорганізовані масові виступи, заколоти, повстання, мітинги протесту та ін. Масові форми учас­ті мають більшу політичну вагу і тут діють інші психологічні закони, ніж в індивідуальній поведінці. Саме психологічні фак­тори, такі, як наростання почуття невпевненості, страху, недо­віри до офіційних засобів масової інформації, ведуть до появи чуток, паніки, агресії. Емоції людей, які знаходяться в масі, розповсюджуються за власними законами: це «багатократне підсилення емоцій під впливом масового психозу, яке отримало назву циркулярної реакції» [30, 122].

Стихійна поведінка швидше за все є масовою реакцією лю­дей на економічні негаразди і брутальні порушення загально­прийнятих правил та норм суспільних відносин та ін. Для цієї реакції властива перевага ірраціональних, інстинктивних почут­тів над свідомими і прагматичними. Причини та безпосередні приводи до збудження незадоволення або ентузіазму натовпу можуть бути різними і необов’язково політичними: від поразки улюбленої футбольної команди до падіння курсу національної валюти.

Поведінка натовпу давно описана в психології. Починаючи з праць Г. Ле Бона, Г. Тарда, З. Фрейда, дослідники підкреслю­ють, що в натовпі людина почуває себе анонімною, а це підштовхує її до дій, які можна назвати ризикованими або безвідповідальними. Спрацьовує тут почуття стада, яке дозволяє окремим учасникам відключати свою волю, свідомість і діяти за законами натовпу. Амплітуда цих дій може бути надто широкою: від насильства до самопожертви. «Натовп,– писав Габріель Тард,– це купа неоднакових, незнайомих між собою елементів. Лише тільки іскра пристрасті, що промайне від одного до іншого, наелектризує цю неорганізовану масу, остан­ня отримує дещо на кшталт випадкової, спонтанно народжу­ваної організації. Розрізненість переходить у зв’язок, гомін перетворюється в дещо страхітливе, що наближається до власної мети із невтримним завзяттям. Більшість опинилася тут з-за простої цікавості; але лихоманка, що охопила декого, раптово захоплює серця усіх, і всі прагнуть до руйнування» [102, 31].

Однак визначити дії натовпу лише у негативному контексті − значить віддавати данину традиційним уявленням. Натовп в умовах суспільно-політичної кризи здатний здійснювати дії достатньо сильні, щоб припинити або переломити хід подій у бажаному для нього напрямі. Для цього він здатний народжу­вати стихійних лідерів та керманичів, організуватися у міру можливостей, знаходити природних спільників та опонентів, на­мічати певний план дій. Дії політизованого натовпу визнача­ються вченими як крайня міра в умовах, коли недоступні або недостатні санкціоновані суспільством засоби для висловлюван­ня політичних позицій, або коли ці засоби не дають бажаних результатів.

Залежно від конкретно-історичної або соціально-політичної ситуації склад та характер натовпу значно відрізняється. Класи­фікація натовпу може бути представлена наступним чином: оказиальний натовп – збирається випадково; експресивний, конвенційний натовп – висловлює відношення до якоїсь події; екстатичний натовп – збирається для участі в різних цере­моніях; діючий натовп – агресивний, революційний, політизо­ваний [94, 8].

Політична участь натовпу залежить не стільки від природи натовпу, скільки від типу політичної системи і характеру політичного процесу, рівня його демократичності, наявності стабілізуючих факторів, розстановки політичних сил, традицій, рівня культури та освіченості його учасників.

Стихійний характер участі завжди готові використати певні сили для отримання політичного капіталу. Найбільш характер­ними в цьому плані виступають різні екстремістські, соціально безвідповідальні угруповання, партії або рухи, для яких є притаманним вплив на позасвідому, ірраціональну мотивацію суб’єктів політичного процесу. Найбільш вразливими верствами населення є маргінальні групи: втративши свої економічні, соці­альні та духовні зв’язки, звичні соціальні орієнтири, традиційні цінності та норми, вони швидко стають надбанням простої маси.

Карл Ясперс наголошував на принциповій відмінності маси і народу. Різниця полягає в тому, що народ структурований, усвідомлює себе в своїх життєвих підвалинах, в своєму мислен­ні, традиціях. «Народ – це дещо субстанціональне і квалітативне (якісний вимір.− В. Б.) …Маса, навпаки, не структурована, не володіє самосвідомістю, однорідна і квантитативна (кількісний вимір.− В. Б.), вона позбавлена будь-яких відмітних якостей, традицій, ґрунту – вона порожня. Завдяки цим якостям маса є об’єктом пропаганди та впливу, не знає відповідальності і знаходиться на найнижчому рівні свідомості». К. Ясперс вважав, що масу слід відрізняти від публіки, яка складає першу стадію на шляху перетворення народу у масу. На думку мислителя, людина уособлює водночас народ і масу. Однак вона абсолютно по-різному відчуває себе в тому чи іншому стані. «Ситуація примушує її бути масою, людина ж докладає макси­мум зусиль, щоб зберегти зв’язок із народом» [133, 142−143].

Філософ не розглядав масу як дещо остаточне та незмінне. Вона, на його думку, являє собою «форму існування в стадії розпаду людського буття». Кожна людина залишається у ній людиною. І лише від самої людини, від того, наскільки дієвим будуть імпульси, що зберігаються у сфері індивідуально-інтимного, залежить здатність «призвести до відродження буття людини з надр масового буття» [133, 144].

Співзвучними з цього приводу є міркування видатного іспанського мислителя Хосе Ортегі-і-Гасета, який виокремлю­вав «масу» і «правдиву меншину», вважаючи, що людина і в однині може уособлювати масу. На його переконання, в істоті масу можна визначити як психологічний феномен, не чекаючи на те, щоб одиниці з’явилися у накопиченні. В присутності однієї особи ми можемо пізнати, чи вона належить до маси, чи ні. «Маса – це кожен, хто сам не дає собі обґрунтованої оцінки – доброї чи злої, а натомість почуває, що він «такий, як усі», проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими»,− підкреслював вчений [78, 18].

Однак у контексті політичної участі мова повинна йти не про «народ» або «маси», а про громадян, бо народ – це ще не громадяни, а маси – це тільки номінально вільні люди, які фак­тично не урядують над собою. На думку Бенджамена Барбера, ідея участі у політичному житті має, по суті, нормативний вимір,– вимір, визначений громадянством. «Маси галасують, громадяни міркують; маси поводяться, громадяни діють; маси стикаються і перетинаються, громадяни беруться до чогось, об’єднують зусилля і сприяють. Тієї миті, коли «маси» почи­нають міркувати, діяти, об’єднувати зусилля і сприяти, вони перестають бути масами і стають громадянами. Тільки тоді вони «беруть участь у політичному житті»,− наголошував американ­ський політичний теоретик [7, 261].

Для більш чіткого визначення сутності та якісних характе­ристик поведінки людей під час масових дій Петр Штомпка виділяє три види колективної активності: масові дії, колективна поведінка і колективні дії (найбільш яскраво останній вид про­являється у діяльності соціальних рухів). Головна відмінність між вказаними формами активності визначається вченим ступе­нем дійсної, реальної спільності у діях. Залежно від мети, складу спільноти, якісних характеристик її учасників, історичного та політичного контексту та багатьох інших чинників, існують різні можливості. По-перше, люди діють подібно один до одного, хоча і незалежно, поза особистими контактами, самі по собі. Яскравим прикладом подібної ситуації можуть бути вибори (масові дії). По-друге, вони опиняються у безпосередній близькості, знаходяться в тій же самій ситуації, але діють ще нібито один біля одного швидше паралельно, ніж разом. Такі дії спостерігаються у діях натовпу, аудиторії, публіки (колективна поведінка). По-третє, люди дійсно діють разом, вони пов’язані один з одним, їх дії скоординовані і спрямовані на здійснення загальних цілей (колективні дії) [130, 154].

Деякі політики у своєму нестримному бажанні досягнути влади намагаються звести певні соціальні групи до становища маси. Для цього здійснюється цілеспрямований вплив на свідо­мість людей за допомогою ідеологій, ідейно-політичних док­трин, ідеологізованих міфів, а також політичного маніпулюван­ня з використанням новітніх технологій, розпалюється релігійна та національна ворожнеча, в хід йде брехня та соціальна демагогія і, як крайня форма такої політики – масовий терор. Коли їм це вдається, наступає реальна загроза демократії. Аналізуючи природу і принципову відмінність тоталітаризму від інших форм політичного гноблення, зокрема, деспотизму, тиранії або диктатури, Ханна Арендт звертає увагу на таку закономірність: «тоталітарне правління завжди трансформувало класи у маси, замінювала партійну систему не однопартійною диктатурою, а масових рухом…» [2, 513]. Однак у більшості випадків народ залишається мудрішим від «провідників», зберігаючи свою ідентичність.

Карл Манхейм у праці «Діагноз нашого часу» (1943) звертав увагу на цю проблему. Він наголошував на тому, що ми повинні відійти від упередження, що групова взаємодія може виробляти лише масовий психоз, що групи і маси не можуть бути освічені, що вони приречені бути жертвою ідеологій. Вчений висловив переконання, що демократія «повинна навчитися використову­вати ці сили групової взаємодії у позитивному руслі» [70, 484]. К. Манхейм вбачав альтернативу фашистської експлуатації гру­пових емоцій у традиціях грецьких трагедій, де був розроблений метод групового катарсису (грец. katharsis – очищення).

Політична участь відрізняється в залежності від тієї ролі, яку відіграє в цьому процесі власне індивідуальний суб’єкт. За таким критерієм виділяється автономна і мобілізаційна участь. Автономна – така участь, коли індивід діє, приймаючи рішення самостійно. Автономна участь заснована на можливості вибору і властива для розвинутого громадянського суспільства, в якому існує можливість справжньої конкуренції у суб’єктів суспільно-політичних відносин. Представники політичних сил борються за голоси виборців і шукають підтримки серед них. Електорат реально впливає на результати виборів й, відповідно, на форму­вання владних структур.

Мобілізаційна участь здійснюється під тиском інших суб’єктів політики або під їхнім впливом, що призводить до викривлення власних пріоритетів суб’єкта політичних відносин. Вплив рядових учасників політичного життя в багатьох випад­ках перетворюється в ілюзію завдяки мистецтву маніпулювати масами, яке демонструють спеціалісти PR-технологій. Однак, як стверджують вчені, оскільки ми стикаємося з індивідуальною або груповою активністю, що впливає на характер і зміст політичної системи в даному суспільстві, її слід сприймати саме як політичну участь. Мобілізована участь набуває істинного демократичного характеру настільки, «наскільки мобілізаційний заклик перетворюється у вільно реалізуючі програми індивіду­альної чи групової поведінки» [31, 12].

Якщо в авторитарному суспільстві певні категорії населення повністю або частково відсторонюються від участі в політиці, то тоталітарне намагається впровадити мобілізаційну участь у формі ритуальної дії підтримки режиму максимальної частки населення. Слід підкреслити, що ці дві форми участі в «чистому» вигляді зустрічаються рідко. В дійсності, в окремих індивідів помітним є змішаний тип участі. Це пояснюється тим, що різниця між автономною й мобілізаційною участю відносна. Автономна участь часто межує із мобілізаційною, тому що є результатом маніпуляції.

Політичне маніпулювання є специфічним видом діяльності, спрямоване на «викривлення процесу пізнання і оцінки дійс­ності з метою прихованого управління політичною свідоміс­тю й поведінкою людей, всупереч їх інтересам, а часто і волі» [119, 13]. Функціями маніпулювання є ініціювання і регулюван­ня політичного мислення та поведінки заданого (запрограмова­ного) типу, викривлення політичних оцінок, політична мобілі­зація мас, виробництво стереотипів, символів, міфів та ін. Виді­ляють три основні способи маніпулювання: 1) інформаційний − при цьому способі здійснюється вплив на розум людей за допо­могою маніпулювання інформацією; 2) чуттєво-емоційний − в цьому випадку впливають на емоції й почуття людей; 3) органі­заційний − тут маніпулювання здійснюється за допомогою специфічної організації практичного досвіду людей (організація «самообману») [119, 14].

Прикладом того, що мобілізація у прихованому вигляді присутня і в момент здійснення, нібито, автономної участі, є організація та проведення виборів за пропорційною системою. Так, під час голосування за партійними списками присутня не лише автономність, а й мобілізація. Ми всі свідки того, як «роз­кручують» у ЗМІ першу п’ятірку партійного списку. Виборці голосують за ту чи іншу партію або блок, знаючи лише лідерів, а не тих, котрі залучені до списків кандидатів. Виходить, що на вибори за пропонований список людей мобілізують. Виборець, як правило, не знає всіх, хто разом із лідером опиниться у парламенті. І, навпаки, мобілізаційна участь навіть в умовах недемократичого режиму приховує елемент автономної участі. Одностайне голосування досягається не лише страхом, або пропагандистськими та організаційними зусиллями влади напередодні виборів, (наприклад, зниженням цін на деякі товари, підвищенням рівнів заробітної плати або соціальних виплат, організацією буфетної торгівлі на виборчих дільницях з випивкою та дефіцитними продуктами), а й традиційною звичкою голосувати. Більшість радянських громадян не були дисидентами і не були вороже налаштовані до існуючого ладу. Вони ставилися до виборів скоріше як до певного ритуалу, що засвідчував лояльність до влади.

Як справедливо підкреслюють фахівці, не варто думати, що участь під впливом мобілізації – явище лише негативне, що воно завжди пов’язане з маніпуляцією свідомістю і схожими явищами. По-перше, мобілізація – об’єктивний наслідок інтегра­ції будь-якої групи, що задіяна в політиці, створення і функціо­нування будь-якого інституту, організації і т. п. Тут механізм мобілізації виступає транслятором і наслідком політичної іден­тифікації. По-друге, мобілізація може виступати ефективним способом залучення маси населення до політичного процесу [74, 159].

Виділяють два типи політичної мобілізації: змагальну і авторитарну. Змагальна мобілізація переважає в країнах з відносно високою політичною культурою, диференційованими і автономними політичними інститутами. Її метою є підтримка загальнонаціональної політики і персонального складу правля­чої еліти окремими групами населення. Авторитарна мобілізація переважає в суспільствах з недиференційованими інститутами і ролями. Метою такої мобілізації є забезпечення лояльності населення на основі пропаганди. Розмірковуючи над долею людини в умовах масового суспільства, Карл Ясперс писав, що «окрема людина …в якості члена маси, що складається з «ми», нібито отримує волю. Однак ця воля не може виникнути всередині анонімної маси. Її пробуджує і спрямовує пропаганда. Масам потрібні вистави та гасла. Їм варто сказати, чого вони хочуть» [133, 142].

Двома важливими формами політичної участі є опір та про­тест, які, за західним вченим Чарльзом Тиллі, уособлюють «ре­активні» та «проактивні» форми колективної дії [цит. за 112, 535]. «Реактивна» діяльність спрямована на утвердження status qvo в ситуації, коли хтось намагається її змінити. Діяльність «про­активна», навпаки, відбиває потяг до нового укладу відносин. Через опір та протест як окремі особи, так і організації, групи в цілому намагаються висловлювати і захищати широкий спектр своїх специфічних інтересів. Опір, як правило, повністю здій­снюється в умовах політичного тиску, у демократичних систе­мах домінуючою формою є протест.

До основних форм протесту відносять участь у демонстра­ціях, бойкоти, пікетування, захоплення приміщень, відмова виконувати розпорядження влади, блокади, неофіційні страйки та ін. Під протестною поведінкою частіше за все розуміється поведінка у формі неконвенційної дії. Так, на думку російського дослідника В. В. Софронова, політичний протест відрізняється від неконвенційної поведінки тим, що «це акції поза законом, але й не передбачають насильства» [104, 118].

Як вважають інші дослідники, в рамках даного підходу не враховується (або враховується недостатньо) ряд обставин соціальної практики протесту. По-перше, досвід проведення подібних акцій в країнах Західної Європи та США показує, що протестні акції можуть мати конвенційний характер, відповіда­ючи юридичним нормам і традиціям національної політичної культури. По-друге, прибічники визначення протестної поведін­ки як неконвенційної невиправдано звужують сферу протестної активності, виключаючи з неї, наприклад, дії, які не носять відкритого публічного характеру. Це так звані форми «тихого» протесту, наприклад абсентеїзм або голосування «проти всіх» [6, 22].

В якості однієї з форм політичного протесту може розгля­датися електоральний абсентеїзм, точніше абсентеїзм, пов’яза­ний з певною протестною мотивацією неучасті у виборах (недовіра або незадоволеність правилами гри, зневіра у мож­ливість впливати на процес прийняття політичних рішень, недовіра до основних політичних сил). Іншою формою протест­ної поведінки на виборах є голосування за опозиційні політичні сили або голосування «проти всіх». Таке голосування може бути висловленням недовіри не лише до політичного курсу, але і до всього політичного режиму загалом. Окремим проявом таких настроїв є відмова у підтримці проурядових політичних партій і блоків. У практиці українських виборів у такій ролі певним чином виступали Народно-демократична партія, виборчий блок «За єдину Україну!», СДПУ(о).

Багато громадян, які беруть участь у політиці, не висловлю­ють ніякого протесту. Не всі громадяни задоволені правилами гри, панівними нормами, курсом, що проводиться, та ін. Однак далеко не всі незадоволені висловлюють намір брати участь в акціях протесту й ще менше громадян беруть участь в політиці, здійснюючи певні кроки проти влади.

Найбільш розповсюдженою теорією, яка пояснює форму­вання протестного потенціалу, є теорія відносної депривації. Її представники виходять з того, що в основі формування протест­ного потенціалу лежить депривація, тобто «суб’єктивне почут­тя незадоволення по відношенню до власного сьогодення» [6, 25]. Відносна депривація пов’язана не лише з володінням матеріальними і соціальними благами. Вона також може бути пов’язана із потребами в свободі, в самовираженні.

В 1970-ті роки на зміну дериваційним концепціям приходять американська теорія мобілізації ресурсів, в якій основна увага переноситься на організаційні аспекти суспільних рухів і раціональний вибір як основу мотивації участі, та європейська концепція «нових суспільних рухів» з акцентом на вивчення ма­кроструктурних і культурних змін в розвинутому індустріаль­ному суспільстві. Ці підходи, у свою чергу, змінюються у 1980-ті роки теоріями політичного процесу, в яких основними понят­тями стають «структура політичних можливостей», «сектор су­спільних рухів», «цикли протесту» [104, 121].

Дві взаємопов’язані гілки досліджень – вивчення суспільних рухів у західних демократіях і порівняльний аналіз політичного процесу й насильства – пережили схожу теоретичну еволюцію. В сучасних підходах визнається, що:

1) конвенційні і протестні форми участі в політиці не виклю­чають один одного;

2) організація відіграє важливу роль у процесах мобілізації участі і в тих, і в інших формах;

3) мобілізація участі обумовлена не стільки незадоволенням, скільки структурою політичних можливостей;

4) політична поведінка скоріше раціональна, ніж афективна;

5) політична культура і ціннісні зміни, пов’язані з еволю­цією індустріального суспільства, а не депривація, визначають політичну участь;

6) важливе значення мають відносини між агентами політич­ного процесу – державою, системою представництва інтересів і суспільними рухами, а також між групами і організаціями як в середині кожного з цих агентів, так і в глобальному міжнарод­ному контексті [104, 121].

У різних країнах, залежно від характеру існуючої політичної системи, традицій, особливостей політичної культури та інших факторів, спостерігаються відмінності у якісних та кількісних характеристиках участі громадян у суспільно-політичному житті. Джерелом, яке сьогодні стимулює виникнення саме таких форм політичної діяльності, живить їхню активність, є насам­перед нерозв’язаність багатьох соціально-економічних проблем. Неспроможність органів державної влади і місцевого самовря­дування розв’язати ці проблеми, а іноді й просто бездіяльність або навіть відверте нехтування потребами громадян спричиня­ють загострення політичної ситуації як в окремих регіонах, містах, так і в країні в цілому.

Наочне уявлення про зміст політичної участі та її якісні характеристики дають дані табл. 1. У ній наводяться приклади різних видів політичної участі в п’ятьох країнах – у США, Великій Британії, Німеччині, Франції і колишньому Радян­ському Союзі, які свідчать про структуру участі у провідних країнах світу.

Таблиця 1

Рівень політичної участі громадян у п’ятьох країнах (%)

Тип участі	США	Німеч­чина	Велика Британія	Франція	СРСР
Явка виборців на останні за­гально-націо­нальні вибори*	49	82	72	68	64**
Спроби вплинути на електо-ральний вибір інших людей	32	25	17	39	31
Сприяння партії або кандидату	27	9	8	−	9
Співробіт-ництво з іншими для вирішення проблеми	34	12	14	−	−
Контакти з місцевими чиновниками	24	−	21	−	27
Підписання петицій	70	55	75	51	27
Участь у мирних демонстраціях протесту	15	25	13	21	4

* Дані на кінець 1999 року.

** Дані по Радянському Союзу, підготовлені Р. М. Дачем і Дж. Л. Гібсоном, на підставі опитування, проведеного ними у 1990 р. спільно з Інститутом соціології АН СРСР.

Джерело: [105, 125].

Між західними і посткомуністичними суспільствами існу­ють певні відмінності, які обумовлені особливостями їх соці­ально-політичного розвитку. Однак за структурою участі вони не настільки суттєві, як могло б здаватися на перший погляд.

Як це не парадоксально звучить, але однією із форм політич­ної участі є відмова від участі – відхід (неучасть). Деякі індивіди можуть не виявляти ніякої активності в політиці. Для визна­чення такого типу політичної поведінки існує поняття абсенте­їзм (від лат. absentia – відсутність).

За визначенням соціологів, відхід – це «неприйняття і заперечення індивідом або соціальною групою пануючих у суспільстві (соціальній системі) ідеалів та цінностей, а також засобів їх досягнення, неприйняття й заперечення загальноприйнятих норм і правил поведінки, способів та засобів соціального контролю, що створює між ними ситу­ацію пасивного взаємонепорозуміння, взаємонесприйняття та взаємозаперечення, в якій вони намагаються звести до мінімуму, обмежити будь-які контакти і спілкування одне з одним». Власне відхід – це заперечення і максимальне звуження контактів між соціальними акторами через неприйняття цін­ностей іншого в ситуації їх об’єктивного взаємоіснування в одній соціальній системі без застосування одне проти одного активного і цілеспрямованого насильства [51, 405−406].

Слід зауважити, що для деяких розвинутих країн Західної Європи та США – це поширене явище. Наприклад, у США найвища явка на президентські вибори у ХХ ст. становила 63 % громадян, які мали право голосу, і це сталося у 1960 році. А деякі держави забезпечують високу явку виборців, змушуючи своїх громадян (у юридичному розумінні) голосувати. Так чинять Італія, Бельгія та Австралія, чинили Нідерланди від 1917 до 1970 року, і явка в цих країнах наближається до 90 %, а й то й перевищує їх [43, 318].

Серед тих, хто не бере участі в політиці, є дві підгрупи: непохитно аполітичні та ті, хто тимчасово за різних причин відключився від участі, тобто, залежно від ситуації, або бере участь, або не бере.

Основну масу тих, хто постійно не бере участі, складають аполітичні громадяни. Для них характерна повна байдужість до політики у всіх її проявах. Аполітизм малої частини суспільства – звичайне явище стабільного, демократичного суспільства, яке поясненюється соціальними, психологічними факторами. Однак слід мати на увазі, що неучасть не завжди означає аполітичність. Така поведінка може бути проявом відстоювання принципової політичної позиції, відповідною формою протесту і невдово­леності можливостями вибору. В країні, де виконуються права та свободи людини і спостерігається економічна стабільність, працюють інститути громадянського суспільства, абсентеїзм частини суспільства неминучий.

Абсентеїзм може бути супутником або наслідком політич­ного і соціального достатку, вдоволеності ситуацією, в якій перебувають держава й суспільство. Отже, як зауважують деякі вчені, відмова від участі у виборах означає тільки те, що чимало громадян не вважають за необхідність йти на виборчі дільниці та обстоювати свої інтереси чи сприяти їм. Низька виборча активність – не хвороба, яку треба вилікувати, «її, можливо, слід вважати за ознаку міцного здоров’я держави» [43, 305]. Повсяк­час неучасть може розглядатися як ознака стабільності суспіль­ства.

Абсентеїзм – супутник не лише добробуту та дії принципу свободи, але також і втрати довіри до політиків, інтересу до їх діяльності. Перетворюючись у масове явище, він може загрожувати легітимності представницьких органів, авторитету обраних. Тому абсентеїзм − «це привід для критичної оцінки політичної практики, свідчення постійного відтворювання від­чуження влади від суспільства, розчарування виборців, їх недо­віри до програм та обіцянок. Зростання показників абсентеїзму може розглядатися і як ознака політичної кризи»,− вважає росій­ський вчений Геннадій Бєлов [10, 240]. Водночас факт абсенте­їзму є ознакою свободи людини в суспільстві. Люди реалізують свої якості саме у свободі. Громадяни мають право демонстру­вати своє відношення до влади в різних формах.

У суспільстві, що переживає гострі соціальні кризи, є активісти зі знаком мінус − антиучасники та нігілісти. Вони не адаптуються до існуючих цінностей, не беруть участі у здій­снені влади, але вносять безладдя, руйнування, послаблюють владу. Результатом активності антиучасників є погроми та вуличні неподобства, заколоти і революції, терор та руйнування державного апарату. Із точки зору політичного порядку − це люди девіантної поведінки.

В суспільстві є соціальні групи, відношення яких до влади не можна визначити ані участю, ані антиучастю. Це – спостерігачі. На відміну від звичайих неучасників, спостерігачі цікавляться політикою, відрізняються розвинутими потребами із політичної інформованості. За соціальним статусом − це частіше за все інтелігенція або групи, що наближаються до неї. Кількість тих, хто бере участь, та тих, хто не бере участі − рухома. Частина вчорашніх неучасників може стати тими, хто бере участь завдяки появі інтересу. Так само рухомою кількістю є і спостерігачі.

Досвід вивчення масової політичної свідо­мості українських громадян дає підстави Вадиму Васютинському для виділення декількох найбільш типових соціальних груп за змістом і спря­мованістю емоційно-оцінних ставлень громадян до політичних та ідеологічних проблем:

• «заангажовані», які активно цікавляться політико-ідео­логічними процесами, намагаються брати участь у відпо­відних заходах і видах діяльності та впливати на погляди й настрої інших людей. До цієї групи належать свідомі прихильники лівих і правих ідеологій;

• «амбівалентні», які намагаються займати якусь політико-ідеологічну позицію, але вона буває нестійкою, визна­чається різними випадковими впливами і, залежно від обставин, коливається то вліво, то вправо;

• «невизначені», які інтуїтивно відчувають потребу прилу­чення до громадсько-політичного життя, але з різних при­чин (найчастіше через нерозуміння або побоювання) нездатні посісти певну чітку позицію. Такі громадяни порівняно частіше тяжіють до центристських ідеологій;

• «незадоволені», позиції яких насамперед визначаються негативною оцінкою становища, наявністю більш або менш виражених претензій до «можновладців» та до по­літиків узагалі, схильністю до протестних форм поведін­ки за відносної байдужості до власне ідеологічних мотивів;

• «аполітичні». У цій групі виділяють три підгрупи, апо­літичність яких має свої особливі причини. По-перше, це «прин­ципово аполітичні», які свою політико-ідеологічну незаангажованість зводять у певну «непорушну» засаду (за дотриманням якої часто-густо криються ті чи ті індивідуальні комплекси). По-друге, це «байдужі», яких справді ніяк не цікавлять і не турбують політико-ідеологічні питання, а простір для самореалізації вони шукають винятково у вельми віддалених від політики сферах. По-третє, це «розчаровані», які певного часу захопилися політичними проблемами, але згодом, переживши розчарування й знеохочення, відійшли від них і всіляко намагаються їх уникати (нерідко в такий спосіб виявляючи невротичні реакції) [17, 37−38].

Важливим аспектом проблеми політичної участі є визначен­ня його оптимальних меж як з точки зору стабільності системи, так і ступеня її демократизму. На думку вчених, штучна активі­зація політичної участі може надати шкоди суспільству, тому що: «…чимало людей не дуже твердо віддані громадянським свободам і процедурним правам, є всі причини непокоїтися, що значне зростання виборчої активності може загрожувати життєздатності самої демократії» [43, 306].

Різновидом політичної участі і однією з найпоширеніших її форм є електоральна поведінка. Як слушно зауважує Б. А. Гаєв­ський, основних форм участі громадян у політичному житті дві: безпосередня й опосередкована. До безпосередніх, за Конститу­цією України, належать референдуми і вибори; до опосередко­ваних – участь громадян у різних партіях, спілках тощо [24, 57].

Вибори залишаються важливим інституційним каналом політичної участі. Саме вибори у сучасних суспільствах висту­пають рушієм соціальних змін, індикатором рівня демокра­тичності політичної системи. На думку вчених, вони виконують наступні важливі соціальні функції.

• Вибори соціалізують політичну активність. Надання по­літичною системою можливості добиватися змін через голосування стимулює традиційні форми участі, запобі­гає від несанкціонованих демонстрацій та інших форм неконвенційної участі. В цілому, все це сприяє стабіль­ності політичного життя, формуванню відповідного типу політичної культури.

• Вибори інституалізують доступ до політичної влади. Вони стають надійним, легітимним, часто ефективним механізмом зміни владних структур. Прості люди можуть не лише балотуватися і, за певних умов, перемагати, а й грати важливу роль у відборі та просуванні окремих кандидатів на посади. Під час виборів громадяни мають можливість не лише підтримувати певні політичні сили, а й ставити на повістку денну насущні проблеми життя соціуму, які закладаються у передвиборні програми кандидатів та партій.

• Вибори укріплюють владу та авторитет держави. Можливість періодично брати участь у виборах і здійснювати вплив на їх результати надає громадянам впевненості в тому, що держава діє в інтересах народу, не байдужа до його побажань і прагнень, що надає їй легітимності в очах громадськості [45, 228−229].

На думку авторитетних західних вчених, в електоральному процесі демократичних країн, зокрема Італії, протікають проце­си, які не можуть не викликати занепокоєність. Йдеться про зменшення електоральної активності, а також про те, що використання виборчого права як способу висловлення власної думки зменшується, хоча збільшується використання цього пра­ва як засобу обміну. «Отже, … право голосу стає зорієнтованим на результати; або, коли висловитись гостріше …голос виборця «купують», і формується різновид сlientelismo, відносин патрона і клієнтів, заснованих на чисто ілюзорному принципі do ut des (політичної підтримки в обмін на прихильність )» [13, 115].

Аналогічні процеси простежуються і в Україні, де в умовах вкрай поляризованого розшарування суспільства соціальне благополуччя громадян часто залежить від вдалого вибору політичної сили, за якою стоїть фігура патрона (олігарха). Тому участь у виборах стає не лише свідченням демократичності по­літичного ладу і проявом волевиявлення, а вимушеною мірою, способом забезпечення власного благополуччя і навіть самови­живання, а тому зовсім не відбиває справжніх політичних упо­добань виборців. Не випадково, що означена політична практи­ка, разом із уявою про можливість фальшування, підриває довіру до виборів як інституту демократії, про що свідчать результати соціологічних досліджень^ (табл. 2).

Серед чинників, що заважають виборам стати механізмом демократичного впливу громадян на владу, експерти вирізняють насамперед невиконання обранцями своїх виборчих обіцянок, відсутність постійного громадського контролю за діяльністю влади, невимогливість громадян до своїх обранців, пасивність. Для населення головним чинником недостатньої дієвості вибо­рів як демократичного механізму є здебільшого невиконання обранцями своїх обіцянок.

Таблиця 2