Порівняння думки населення та експертів щодо демократичності виборів в Україні, (%)

З яким судженням згодні?	Опитування експертів, листопад−грудень 2006 р.	Опитування населення, жовтень 2006 р.
Проведення виборів − це прояв демократич­ності політичної системи України	70	35
Проведення виборів в Україні покликане лише створити видимість демократії, якої насправді у нас немає	23	48
Важко сказати	7	17

Джерело: [113].

Як свідчить світовий досвід, ефективна політична участь громадян у виборах залежить не лише від демократичності виборчого законодавства, а й від типу виборчої системи, використання якої може суттєво вплинути на результати воле­виявлення. Практика організації виборів знає дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади і місце­вого самоврядування: мажоритарну та пропорційну виборчі си­стеми з їхніми чисельними варіаціями. Не зупиняючись доклад­но на їх аналізі, зауважимо, що пропорційні виборчі системи розповсюджені у сучасному світі більш широко, ніж мажори­тарні.

Як показала практика проведення виборів в Україні за про­порційною системою, поряд з підвищенням ролі політичних партій у політичному процесі, вона виявила низку суттєвих негативних моментів. Це, насамперед, стосується формування партійних списків, які значною мірою складаються не з провід­них політичних діячів, які уособлюють певний програмний або ідеологічний напрям, а з людей, здатних забезпечити необхід­ність фінансової, адміністративної або іншої підтримки діяль­ності партії та організації виборчої кампанії. Також до списків партії потрапляють представники особистих клієнтел політич­них лідерів. Часто сюди входять ті, які «не в злагоді» із законом. Тим більше, процедура складання партійних списків часто не­прозора і відбувається без широкого обговорення у колах партійної громади.

На думку провідних українських фахівців, подальше запро­вадження пропорційного виборчого законодавства, яке визнача­ється об’єктивними потребами перетворення політичних партій на ключовий суб’єкт політичної системи, вимагає одночасного застосування ефективних важелів для запобігання означеним негативним явищам. Серед запобіжних заходів пропонується можливість виборців голосувати не лише за закритий партійний список, а й за конкретну особистість, а також сприяти укорінен­ню в українських політичних партіях традицій і норм внутріш­ньопартійної демократії. Доцільно шукати й «більш гнучкий варіант пропорційної системи, який сприяв би органічному поєднанню інтересів партійно-ідеологічного та регіонального представництва, принципів вибору як між партіями, так і між особистостями» [81, 74].

Ефективним каналом політичної участі, за належної органі­зації та правового забезпечення, є референдуми та плебісцити. Вони проводяться, як правило, з найважливіших питань держав­ного життя або з підписання міжнародних угод. Відрізняють законодавчі (у випадках, коли на всенародне обговорення вино­сяться проекти законів), конституційні (коли на всенародне об­говорення виносяться проекти конституції або поправок до неї) і консультативні (просте опитування громадянської думки) рефе­рендуми [90, 546]. Останні частіше називають плебісцитами.

Референдуми також класифікують на обов’язкові, добро­вільні, референдуми-петиції, референдуми-протести, прямі ре­ферендуми, поштові референдуми. Обов’язкові референдуми (mandatory referendum) здебільшого відбуваються з питань ухва­лення місцевих статутів або внесення поправок до них, а також зміни муніципальних кордонів і надання певного адміністратив­ного статусу. Добровільний або непрямий референдум (voluntary or indirect referendum) ініціює законодавчий орган, вирішивши дозволити виборцям визначити політику у певному питанні, часто внаслідок його суперечливості. Референдуми-петиції, які називають ще референдумами-протестами або прямими рефе­рендумами (protest or referendum), забезпечують вето з боку громадян, даючи виборцям змогу з допомогою петицій зупини­ти запровадження певного закону, аж поки референдум не ви­значить, чи слід скасовувати той закон. Поштовий референдум – це участь виборців у референдумі цілком поштовим способом [120, 285−288].

Автор монографії «Учасницька демократія: референдуми в теорії та на практиці» (2002) Лоуренц Ле Дюк, розкриваючи суть цього поняття, пише: «термін «референдум» застосовується тоді, коли голосування ініціюється урядовим органом, таким, наприклад, як законодавчий, причому результат цього голосу­вання має бути юридично обов’язковим для органу, що його ініціював. Однак у багатьох випадках… результати такого голосування не є обов’язковими для законодавчого органу, що його організував, і їх можна по-старому назвати «плебісцита-ми»» [63, 23]. Наприклад, голосування 1994 року у Фінляндії, Норвегії та Швеції про членство в Європейському Союзі не було юридично обов’язковим для урядів, що їх ініціювали, а от голосування з такого самого приводу 1972 року в Ірландії та Данії були обов’язковими. Як відомо, в Україні результати референдуму мають бути затверджені Верховною Радою.

В цілому у світі спостерігається тенденція до відродження та поширення цієї старовинної форми демократії. Так, якщо у 1901−1920 роках було проведено 47 національних референду­мів, у наступні двадцять років, з 1921 по 1940 рік – 98, у 1941−1960 роках – 111, у 1961−1980 – 254, то у 1981−2000 роках вже 335 [63, 15].

Однак практика їх проведення доводить, що цій формі демократичної участі населення притаманні суттєві недоліки. Так, проблемою проблем залишається прагнення недобросовіс­них політиків, організаторів та виконавців фальшувати як під­писи, так і в цілому результати волевиявлення громадян. Крім цього, окремі групи можуть запровадити проведення референду­му у власних інтересах, з використанням маніпулювання свідо­мості громадськості внаслідок її недостатньої обізнаності з пев­ного кола питань. Дуже переконливо небезпеку використання плебісцитів у корисливих цілях довела Ханна Арендт у другому виданні класичної праці «Джерела тоталітаризму» (1966). «Юрба – це, насамперед, група, у якій репрезентовано дещицю кожного класу. Тому так легко переплутати юрбу з народом, який також включає всі верстви суспільства. Тоді як народ у всіх великих революціях бореться за справжнє представництво, юрба завжди обстоюватиме «сильну особистість», «великого керманича»,– бо юрба ненавидить суспільство, з якого її виклю­чено, разом із парламентом, де її не представлено. Тому плебісцити, за допомогою яких сучасні лідери юрби домагалися таких чудових результатів, є давньою ідеєю політиків, які спираються на юрбу»,− наголошувала дослідниця [2, 145].

Прийняття рішень на референдумах за принципом більшості позбавляє цю форму демократії гнучкості в плані задоволення певних інтересів меншості; відкривається простір для звинува­чень щодо «диктатури більшості». Знімається із «повістки ден­ної» й проблема індивідуальної відповідальності за неправильно прийняте або погане рішення – цей важливий регулятор якості і зваженості дій у політичному процесі. Таким чином, визнача­ючи референдуми та плебісцити як демократичну форму народного волевиявлення слід дуже обережно відноситися до практики їх запровадження.

Отже, існує велике розмаїття підходів та критеріїв типоло­гізації політичної участі, що свідчить про багатогранність цього явища. Численними є і форми реалізації політичної поведінки. Як показує аналіз існуючих типів і форм прояву політичної активності, не всі з них можуть адекватно відбивати волю громади, здійснювати вирішальний вплив на владні суб’єкти. Велике значення у виборі ефективних форм громадської участі мають як історичні традиції, рівень політичної культури, так і зрілість інституційної структури участі. Тому для вибору правильних форм політичної участі необхідно враховувати всю сукупність чинників, які обумовлюють її ефективне засто­сування.