1.4. Сакральне та профанне мандрування

Для мисливських народів шлях кочових мандрів репрезентує простір пересувань під час полювання. Культурний герой у відповідних міфах чинить свої подвиги, немов би на шляху своїх мандрів, уявлення про простір тут динамізовані. Народам землеробським та міської культури притаманні уявлення про статичний радіальний простір як серію концентричних кіл, що розбігаються від сакрального центру й затухають ближче до кордонів невідомого.

Внутрішня форма слов'янського "pro-stor" апелює до таких смислів, як "вище", "уперед", "ушир", "назовні", "відкритість", "воля". "Pro-stor" – то свобідне поле для людського самовияву. Поступово воно стає "вимірним". Об'єктна структура людського шляху строго відповідає всім граням переходу між "своїм" та "чужим" простором. Міфопоетична свідомість особливо чутлива до начал та кінців, з одного боку, і переходів – меж просторових (поріг, двері, вікно, сходи, міст) або часових миттєвостей, від яких залежить безпека і доля людини. Тому архаїчна модель світу надає особливої уваги "поганому" просторові (болото, ліс, ущелина, перехрестя). Нерідко особливі об'єкти вказують на перехід до цих несприятливих місць або ж нейтралізують їх (Топоров В. Пространство // Мифьі народов мира. – М., 1982. – С. 341). Відповідно міфологія націлює людину на максимальну спостережливість під час будь-яких мандрів.

Адже шлях для неї – передусім те, що пов'язує всі речі (=істоти), які є конститутивними елементами космізованого простору – із просторовим центром, себто його вищою сакральною цінністю. Відповідно, подорожування "доцентровим" шляхом уможливлює прилучення подорожнього до сакральних цінностей. Подорожування ж "відцентрове" наражає подорожнього на різні небезпеки. Але, позаяк відцентровий шлях заводить міфологічного чи казкового героя "на край" ойкумени, на порубіжжя між "своїм" та "чужим" (а тому поганим і хаотичним), герой змушений протистояти всьому цьому, і, в разі перемоги, він залучає різновияви порубіжного хаосу до космізованого культурного порядку.

Відтак будь-яке мандрування символізує самоздійснення людини як культурної істоти.

У релігійній свідомості феномен шляху також зберігає універсально-доленосну значущість. Для буддизму то є шлях уникнення страждань, у християнстві – шлях очищення стражданнями, зрештою – шлях навернення до абсолютної трансцендентності. Католицький екзистенціаліст Габріель Марсель, мовлячи у зв'язку з цим про людину як "мандрівну істоту", пов'язує цю посутню властивість з антропологемою "надії". Можливо, стабільний земний порядок, якого так прагне сучасна людина, здійснимий лише в тому випадку, коли людина "збереже виразну свідомість того, що ми могли б назвати мандрівними умовами її існування", – наполягає він у лекції, читаній 1943 р. в Ліоні. Тоб-

15

то – якщо вона постійно пам'ятатиме про те, що "повинна прокладати собі непевну дорогу поміж безладно навалених руїн обваленого всесвіту", прямуючи у інший світ (Марсель Г. Homo viator. – С. 175).

У вступному слові до "Людини-подорожнього" французький філософ зауважує, що антропологема "надії"' має особливий статус у людському світо – й самоспрямуванні. Вона має місце лише в разі, коли душа знаходить спосіб вивільнитися від категорій, у яких замикається свідомість, "в момент, коли вона чітко розмежовує те, що вона констатує – із одного боку – і те, чого вона хоче або їй хотілося б – із другого". В основі надії, мабуть, лежить акт, яким стирається або заперечується це розмежування.

Надія для душі – те саме, що дихання для живого організму. Водночас саме наша душа – "одвічна таємниця, саме про душу і тільки про неї буде найвищою правдою сказати, що бути – це бути в дорозі". Саме мандрівну особливість душі так гостро відчував спіритуалізм усіх часів, але безкровна схоластика затьмарила, осліпила цю інтуїцію. її треба знову вивільнити сьогодні (Там само. – С. 14-15). З цією метою Г. Марсель звертається до досвіду художньо-антропологічної рефлексії.

Він наводить, зокрема, "незрівнянний текст" із Прустової "Полонянки":

"Можна сказати, що все відбувається в нашому житті так, ніби ми прийшли в нього, обтяжені безліччю обов'язків, накладених на нас у житті попередньому; не існує жодної причини, щоб за тих умов, у яких ми живемо на цій землі, ми почували себе зобов'язаними творити добро, бути делікатними, ба навіть чемними, а з якої причини митець відчуває, що мусить двадцять разів перемальовувати той або той клапоть картини, хоча захват, який вона викличе, мало важитиме для його розкладеного й обгризеного тіла... Усі ці обов'язки, непояснені з погляду життя сьогоднішнього – так воно принаймні здається – належить якомусь іншому світові, заснованому на добрі, на совісності, на жертовності, світові абсолютно несхожому на той, у якому живемо ми, світові, з якого ми прийшли, щоб народитися на цій землі, а згодом, можливо, повернутися туди й ожити в царстві отих незнаних законів, яким ми тут підкорялися, бо нас колись було їх навчено, і ми носили це знання в собі, не пам'ятаючи звідки воно до нас прийшло, хто вклав його в наші душі..." (Там само. – С. 11-12).

Не випадково незадовго до наведених розмірковувань М. Пруста один з його героїв (Бергот) посилається на Анаксагорове висловлювання про те, що "Життя – то подорожування".

Мовлячи про взаємозв'язок антропологем шляху та надії з трансценденцією, Г. Марсель визнає, що тут ми наражаємося на небезпеку "міража просторової уяви", що часто й легко обманює людську думку. Проте, на його думку, ми повинні не так цуратися подібної уяви, як, визнавши її неминучість, використовувати останню як привід для всілякого культивування надії – цієї ряту-вальниці людської душі.

16

Річ у тім, що у будь-яких своїх спробах осмислити власне життя ми не можемо вийти за межі просторових або квазіпросторових уявлень. Годі перенестися подумки в минуле без того, щоб не окинути поглядом певну відстань, яка являє собою мовби пройдений шлях, щоб не воскресити в пам'яті тих, хто нас супроводжував, тобто людей, які відбули з нами ту чи ту частину нашої подорожі. Ідея подорожі, якій звичайно не надають суто філософського значення, "має, проте, одну неоціненну перевагу: вона побудована на означеннях, які включають у себе і час, і простір, і було б варто докласти зусиль, щоби дослідити, в якій спосіб здійснюється у ній подібний синтез" (Марсель Г. Цит. пр.-С. 13).

Відтак Г. Марсель вважає цілком можливою екстраполяцію антропологем шляху та надії за межі, "де можуть здійснюватися спостереження". Водночас, така екстраполяція не повинна означати нехтування всім тим у драмі людського життя, що годі усунути – "адже наше життя розвивається за законами драми" (Там само). Екстраполяція, що про неї йдеться, заснована на визнанні профетичної властивості надії як знання потойбіч незнання, знання, що виключає будь-яку самовпевненість, позаяк є дароване.

Справді, кожна наша повсякденна мандрівка завжди ієрархізована. Горизонтально – на центр та периферію. Вертикально – на верхній світ (фізичні, духовні та душевні злети), нижній світ (знову-таки, душевні, духовні та тілесні падіння, особливо – хвороби). І хіба, мандруючи отак світом, ми не опиняємося в різних ситуаціях, завдячуючи яким щоразу вияскравлюються ті або інші наші посутні ознаки?