15.7. Підпільна "протоісторія" без компенсації та її квазисублімація в "апофеозі зла" Жана Жане

Герой цієї оповіді відрізняється від попередніх не просто підвладністю досвідові своєї ущербної "протоісторії" – а згодом і історії – але активним прагненням самоствердитися у цій ущербності, надавши їй позитивного статусу. "Моральність навиворіт " – так видається мені можливим прокваліфікувати подібне світоглядове настановлення.

В одному з (нечастих) інтерв'ю (для журналу "Плейбой") на запитання "Куди спрямовуєте власне життя?" він відповів "У забуття. Більшість наших

296

дій мають невиразний, отупілий вигляд клошара. Дуже рідко ми робимо зусилля, щоб піднятися над цим станом отупіння. Я підіймаюся завдяки письменству" (Інтерв'ю Жана Жане для журналу "Плейбой" // Всесвіт. – 1996. – № l.-C.88).

Згідно з даними, котрі наводить Жорж Батай, Жан Жане нродився у Парижі в 1910 році. Батько невідомий. Кинутий матір'ю, хлопчик опиняється у сирітському притулку, звідкіль його бере на виховання селянська сім'я. У десятирічному віці він обкрадає своїх названих батьків і потрапляє в дитячу колонію. На початку 1930-х років вербується у наймані війська і подорожує Іспанією, Марокко, Італією, Югославією, Німечииною, то торгуючи собою (у сексуальному розумінні), то потрапляючи в тюрму. В 1942 пише перший літературний твір, згодом кілька п'єс, опиняється в полі зору Ж.-П. Сартра, який клопочеться про його подальшу долю перед владою, домагаючись його визволення з тюрми й допомагаючи йому в публікації творів, у постановці п'єс, які викликають періодичні скандали. Згодом про нього клопочеться міністр культури, письменник Андре Мальро. За три роки до смерті Ж. Жане нагороджений французькою Державною премією в галузі літератури (1983 p.). Як бачимо, тут упродовж всього життєвого шляху відбувалася парадоксальна трансформація ущербності "протоісторії" індивіда у почасти легітимну "історію".

Позбавлена у своєму реальному існуванні будь-якого "спокійного усвідомлення" власної цінності (Сартр про Флобера), дитина вимушена розпочинати свою життєву мандрівку зі світоглядового пошуку такої ієрархії цінностей, яка була б альтернативною тій реальності, яка не тільки залишилася байдужою щодо її з'яви у світ, але фактично не прийняла, відторгла її як окремішню неповторну істоту. Відторгнута суспільством, не сприйнявши його ціннісних настановлень, які внаджуються у підсвідомість з перших кроків соціалізації через чуттєвісно-соматичну сферу, така істота натомість "відторгує" переважаючий довкіл неї святопорядок, шукаючи альтернативну йому ціннісну ієрархію.

Для порівнння. У сучасній вітчизняній дитячій психопатології підкреслюється, що у ранньому віці дитини сприймає ставлення до неї дорослого як оцінку себе в цілому. Стійка неможливість задоволення її потреби в позитивній оцінці з боку дорослого породжує тяжкий емоційний стан незадоволеності й неблагополуччя. За відсутності педагогічної корекції зняття таких негативних переживань обертається "непроникністю " дитини для будь-яких негативних (як слушних, так і неслушних) оцінок дорослих. Це стає рятівним засобом уникнення дитиною хворобливих сумнівів щодо самооцінки.

За спостереженнями одного з педагогів-новаторів 60-90-х років Василя Сухомлинського, дитина, яка пережила в ранньому віці образу, несправедливість, стає хворобливо сприйнятливою до найменших проявів несправедливості, байдужості. Кожне нове зіткнення з образою, кривдою знов і знов ятрить Дитяче серце, і дитина бачить зло навіть там, де його немає. Вона дедалі біль-

297

ше замикається в собі, протиставляючи існуючому та уявному злу те, що вона здатна протиставити – непослух, упертість, різність та брутальність, свавілля, бажання роботи все всупереч вимогам дорослих, щоб нагадати про себе, заявити людям по своє право на увагу (Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л., Піскун В.М. Основи дитячої патопсихології. – К., 1996. – С 141-142). Психологічний захист ціною самоомани обертається спотвореними формами соціалізації.

Жан Жане уособлює тип "мандрівника", котрий, не маючи жодної певності щодо свого місця в світі, стає переважно "урко-волоцюгою", але, згідно із закономірностями психологічного "заміщення", він виявляється репрезентантом небаченої сили такої ціннісної компенсації. "Загнана" у підпілля така "пропаща сила" виривається час від часу назовні або й усталюється тут назав-жли з потугою, співмірною космічним стихіям. Тим паче, що йдеться про особистість, інтелектуально й емоційно обдаровану.

Колись давньогрецький філософ Емпедокл зображав космогенезу як таку, що чиниться через протиборство двох стихій – любові та ненависті, добра та зла. Розокремлені спочатку фрагменти світу, у тім числі й розірвані шматки людського тіла, безупинно ширяють у хаосі, "скріплюючись" у певні цілісності тільки завдячуючи епізодичному переважанню Добра.

Жене одчайдушно намагається знайти цей "космізуючий" потенціал у переважанні Зла, як ми вже відзначали у попередніх главах, зло починає тут заступати Добро, наділяючись ореолом святості. Він не сприймає навіть злодійських "кодексів честі", згоджуючися на зраду своїх приятелів. Він звеличує будь-яку людську ницість: лицемірство, жорстокість, глупоту, злість, жорстокість, запопадливість, зневагу до немічних і старих тощо. Зазіхання на "жахливу святість" співпадає в такому разі з претензією на самовладність. Тюрму, в якій він перебуває, Жане порівнює з царським палацом. Того, хто перебуває тут, він наділяє королівською гідністю.

Ж.-П. Сартр зауважує, що тим самим Ж. Жене ставить себе якщо не вище, то принаймні поза тими, хто читає його твори. Він наводить красномовну формулу "моральності навиворіть", сповідуваної Жене: "у злодюг, зрадників, убивць, лицемірів є справжня краса – краса глибокої ями, якої немає у вас" (Батай Ж. Литература и зло. – С. 133). "Пекельне задоволення", отримуване в дитячій колонії, він уподібнює "райському", тюремних наглядачів зображає як підліших од злочинців, як "карикатуру" на найкрасивіших із них.

Він знаходить у Злі справжню свободу, позаяк свобода завжди відкрита до повстання, бунту, Добро ж скуте "закритістю правил".

Ж. Жене доводить цей бунт до "межових виявів", виправдовуючи будь-які форми девіантної поведінки. "Якщо Ви хочете хоч трохи зрозуміти що-небудь у цьому світі, треба позбутися злопам'ятності". Наслідком стає світо-глядова позиція "...Я ані проти, ані за Вас, я існую одночасно з вами" (Інтерв'ю Жана Жене для журналу "Плейбой". – С. 91). Що це, світоглядова бай-

298

дужість? – Радше, навпаки. Приміром, гомосексуальность, твердить Ж. Жене і саме вона штовхнула його на письменницький шлях, допомогла зрозуміти людські істоти. "Можливо, якби я не спав з алжирцями, то не підтримував би фронт національного визволення Алжира", сказав він кореспондентові "Плейбоя"· "...Може, саме гомосексуальність дозволила мені зрозуміти, що алжирці такі самі люди, як і інші" (Там само. – С 94).

Все, про що мовилося вище, пов'язане з освяченням поведінки, котра традиційно кваліфікувалася суспільним загалом як девіантна – на противагу нормативній. Проте парадоксальність становища сучасної людини, на думку потмодерністів, – у тому, що "девіація" все частіш постає як "норма".

Ж. Батай робить висновок, що у "Щоденникові злодія" Ж. Жене вияскра-влене якраз "становище сучасної людини", котра все заперечує бунтує, перебуває поза собою" (Батай Ж. Литература и зло. – С. 120). Філософсько-антропологічне витлумачення даної світоглядової позиції є не чим іншим, як спробою відвернутися від можливого й байдуже відкритися неможливому. Experimentum crisis, внаджений у людинознавство ще Ф. Достоєвським, виявився засобом, який дозволяє вповні використати "величезну потугу ударної сили й вихорний потік", параметри котрого співмірні космічним процесам.

За бажанням Ж. Жене поховано його у Марокко, на кручі, яка врізається в море, наче сягає у вічність, а з двох боків кладовища притулились два символи земного життя – в'язниця і "будинок побачень". Красномовний фінал, чи не так?

Відтак ми бачимо, що посутні характеристики Homo закорінено у всю його "протоісторію". Мандруючи шляхами життя, ми частково корегуємо їх, у разі інтенсивної сублімації – змінюємо до невпізнаваності, але ніколи не позбуваємося жодного з них уповні.

Ось чому такою важливою є розглянута у четвертій главі даної книги ан-тропологема письменника Юрія Андруховича "пам'ять-плюс-надія"...

Непідмінну сутнісну значущість дитячої екзистенції визнає і один з провідних екзистенціалістів XX ст. Ж.-П. Сартр: спеціальному її аналізові присвячено праці "Ідіот у родині" (про Г. Флобера) та "Святий Жане". Редукціоніст-ська налаштованість світу дорослих супроти дитячого світу обернулася на схилі століття виразною антропологемою "умовно придатні" одноіменному роману датського письменника Пітера Хьога. Тут вражаюче живописуються труднощі входження дитини у "світ дорослих", які виявляються вже у "будинку дитини", потім – у дитячому будинку для підлітків, а затим – у різного роду "розподільних центрах" та спецшколах.

"У школі завжди багато молилися та співали. І все ж ми ніколи не намагалися звертатися до самого Бога. Для цього він був надто близький до Біля (власника школи – В.Т.) або ректора виховного будинка, або управителя ін-терната Хіммелб'єргхуса. Надто близьким, аби ми могли йому молитися.

299

Молитися – то означає зізнатися в чомусь, зізнатися, що тобі потрібна допомога. Ми боялися, що будь-яке зізнання, у тому числі зізнання Богові, може ускладнити наше становище і бути використане проти нас" (Хег Π Условно пригодные. – СПб., 2003. – С. 49).

Натомість вони молилися та зізнавалися Всесвітові, який у їхній уяві був більший від усього сущого.

Такою "тотальною закинутістю" у світ обертається нерідко дитяча екзистенція сьогодні...

300