Реалії етнополітики (замість вступу)

З відновленням незалежності в Україні розпочався бурхливий процес розвитку національної свідомості, культури та освіти етносів, які мешкають в ній здавна.

Українська держава намагається цивілізовано регулювати цей складний процес, що відбилася у національному законодавстві: Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.), законах "Про громадянство" (8 жовтня 1991 р.), "Про національні меншини в Україні" (25 липня 1992 р.), "Про біженців" (23 грудня 1993 р.) і особливо в Конституції України (28 червня 1996 р.). Реалізація положень цих документів сприяла і сприяє збереженню міжетнічного миру у сучасному посттоталітарному українському суспільстві.

Репресивна комуністична система залишила глибокий слід у психології багатьох народів і негативні диспропорції в етнополітичній структурі суспільства. Зокрема, це домінування російськомовної культури над іншими, зневага до задоволення культурно-освітніх потреб національних меншин, а також особливі форми екстремізму та інші небажані прояви у міжетнічних відносинах. Водночас зі зростанням національної свідомості, формуванням почуття національної гідності дають про себе знати наслідки терору, депортації окремих громадян і цілих народів. Благодатним грунтом для різних проявів націоналізму, ксенофобії, міжетнічної нетерпимості є конфліктні ситуації у різні кризові періоди історії України, коли у ролі кривдників і жертв виступали представники тих чи інших етнічних груп, національностей, що нині населяють Україну (поляки, татари, росіяни, румуни, євреї, угорці, самі українці та ін.).

Ці негативні явища посилюються глибокою кризою, в умовах якої з розрізнених національно-культурних громад утворюються загальнодержавні організації національних меншин, які імітують владні державні структури. Вони не задовольняються культурно-освітньою діяльністю, а стають активними суб'єктами політичного життя в Україні.

Як приклад таких процесів - утворена у середовищі тюркомовних національних меншин України Мусульманська партія з претензійною політичною та релігійною орієнтацією.

Серед російської національної меншини особливо інтенсивно діє партія "Громадянський конгрес", відома своїми крайніми реваншистськими проімперськими позиціями та ін. Аналогічні ситуації протистояння можуть перерости у тривалі етнополітичні конфлікти. Така перспектива турбує владні структури і наукову громадськість України, які прагнуть спрямувати розвиток українського народу в мирне й гуманізоване русло прогресу світової цивілізації.

Еволюція концепції безпеки і світовий досвід розвитку суспільств

Загрози і небезпеки життю і діяльності людини існували завжди. Змінювалися лише їхні зміст, характер, обсяги, рівні, джерела тощо. Для того щоб їх знешкодити, відвернути чи зменшити людина повинна була вчасно це помічати, знаходити адекватні відповіді, вживати ефективні запобіжні заходи. Через нездатність, неспроможність чи небажання щось робити вона зазнавала величезних моральних і матеріальних збитків чи просто гинула.

Сьогодні людство зустрілося з новими масштабними викликами, загрозами і небезпеками, які виникли внаслідок переходу людства до інформаційного суспільства та величезних змін, що відбулися в останній чверті ХХ ст. Це вимагає не просто оновлення та вдосконалення старих, а й розробки нових концепцій і теорій безпеки, докорінної зміни її стратегій і тактик, створення нових систем і механізмів протидії. Саме над цим працюють з початку 90-х років експерти ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій, вчені численних західних спеціалізованих дослідницьких центрів. Таким проблемам присвячено десятки резолюцій, сотні наукових монографій та безліч журнальних статей, зокрема спеціальні видання Europen Security, International Security, Journal of Conflict Resolution та ін.

Наявність викликів, загроз і небезпек та потреби пошуку адекватних запобіжних заходів примусили людину розробляти концепцію безпеки, а зміни цих небезпек - постійно вдосконалювати й оновлювати останню. На думку авторів, концепція безпеки зароджувалася ще у Давній Греції та Римі. У роботах Платона, Арістотеля, Страбона, Геродота, Сенеки, Сократа та інших мислителів було окреслено окремі її риси. Показово, що суб'єктами й об'єктами безпеки тоді вважалися: людина (не раб і не варвар), етнічна спільнота (часто, проте не завжди), суспільство (передусім його аристократична частина), держава (етнічна чи поліетнічна, унітарна чи федеративна). Пізніше, за часів тисячолітнього панування імперій, ця концепція мала завдання забезпечення безпеки монарха, панівних верств (класів) та самої імперії. В епоху Відродження та Просвітництва об'єктами безпеки стають (принаймні теоретично): людина (громадянин), суспільство (політична нація), держава. Остання виступала як суб'єкт. Єдиною сферою безпеки вважалася воєнна. Безпека була частиною державної "високої політики" (high politics) і зорієнтована виключно на зміцнення армії і накопичення зброї, на вдосконалення стратегії і тактики ліквідації зовнішньої агресії. Такий підхід і розуміння безпеки, що в західній науці отримали назву "реалістичної теорії безпеки" (realistic theory of security), збереглися й до наших днів.

Закінчення "холодної війни", перехід людства до інформаційного суспільства, величезні епохальні й глобальні зміни у світі, поява нових викликів, загроз і небезпек поставили під сумнів коректність й ефективність зазначеної теорії. На думку професора Флоридського університету Г. Айвелоу, необхідне створення нового мислення та підходів до безпеки, які мають стати методологічними засадами "нової теорії безпеки".

Нині така теорія (точніше, деякі її основні положення) зароджується під назвою "постреалістична теорія безпеки" (postrealistic theory of security). Нечисленні її прихильники (постреалісти) не заперечують повністю постулати реалістичної теорії. Вони погоджуються, що держава лишається основним політичним чинником і суб'єктом безпеки, а війни (міждержавні) все ще становлять значну загрозу як для окремих країн, так і для міжнародних (міждержавних) відносин. "Постреалісти" слушно, на думку авторів, підкреслюють що, по-перше, на внутрішній та міжнародній арені з'явилися нові недержавні політичні чинники та суб'єкти безпеки. По-друге, сучасні виклики і загрози безпеці походять не тільки і не стільки ззовні, скільки зсередини країни. По-третє, виникли нові, раніше невідомі виклики і загрози. Вчетверте, жодна країна неспроможна самостійно впоратися з ними. Вп'яте, існуючі концепції, державні й міжнародні стратегії, системи і механізми безпеки не відповідають вимогам часу, потребують оновлення і докорінних змін.

Нове мислення і нові підходи до безпеки дозволили західним вченим і експертам розподілити її на сфери, зокрема, воєнну, політичну, економічну, гуманітарну, соціальну, екологічну, інформаційну, енергетичну тощо. Кожна з цих сфер стала окремим, спеціальним об'єктом досліджень, що призвело до появи нових самостійних концепцій безпеки. Вітчизняні вчені й аналітики також розробили нову Концепцію національної безпеки України, концепції економічної, екологічної, соціальної, енергетичної та деяких інших видів безпек.

Проте і західні, і вітчизняні новітні коцепції безпеки, на думку авторів, мають певні вади і тому потребують подальшого вдосконалення.