Культурологія та історія культури України

Культурологія вивчає відношення культури до природи, суспільства й людини; дослідження багатомірної будови культури, обумовленої її функціями у житті й розвитку людства, взаємини культури й цивілізації тощо.

До проблем, які потрібно вирішити у межах історії культури, можна віднести такі: визначення місця конкретного культурного феномена у структурі загального історичного процесу; прояв сутності культури в її існуванні, тобто в історичному різноманітті конкретних культур, які є у соціальному просторі й соціальному часі, філогенезі (розвиток миру в цілому) та онтогенезі (індивідуальний розвиток організму); опис культурних феноменів; утвердження неповторності й унікальності культурних світів. Неповторність шляхів розвитку культурного процесу обумовлює проблематизацію теоретичного поля історії культури певної нації.

Особливий інтерес представляє історичний процес формування філософського осмислення культури в України. Він почався пізніше, ніж на Заході - на початку XIX ст., з полеміки західників і слов'янофілів про шляхи розвитку вітчизняної культури, необхідність теоретичного осмислення даної проблеми проявляється у гаслі М. Драгоманова: "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм" лише в середині століття. Однак це гасло не було оцінене сучасниками - не прийшов ще в історії країни час культурологічного погляду на життя й розвиток суспільства, адже поняття "культура" відрізняється незвичайною складністю, тому що позначає цілісність, органічну єдність багатьох аспектів людської діяльності; проблеми культури у власному змісті виникають уже тоді, коли організовані: побут, мистецтво, наука, особистість і суспільство.

Розвиток численних культурних зв'язків і вихід національних культур за свої межі, потужний наступ досить уніфікованої масової культури довели необхідність вироблення єдиних підходів до вивчення культури, зокрема й для того, щоб допомогти національним культурам зберегти свою неповторну індивідуальність.

У цьому контексті обґрунтовується необхідність існування національно орієнтованої історії культури. Історія культури України покликана виявити закономірності розвитку даного варіанту національної культури, виявити її місце у системі розвитку всесвітнього культурного процесу, обґрунтувати її національну самобутність та визначити шляхи її подальшого збереження.

У межах навчальної дисципліни досить складно всебічно проаналізувати світову культуру. Проте ми не обмежилися лише описом культурно-історичних явищ, а спробували осмислити всесвітню історію культури як закономірний процес, що має власну логіку розвитку.

Історія та історія культури

Поряд з дією на природу, культура впливає на хід історії людства, де вона взаємодіє із суспільством, із соціумом. Історія людства - більш широка реальність, ніж культура. Культура є продуктом творчої діяльності людини. Але в історію людства входить і руйнівна діяльність людини, наприклад, війни, які завжди супроводжуються руйнуванням культури. Історія містить всі види життєдіяльності людини - конструктивні й деструктивні, прогресивні й регресивні. Тому не може бути повної тотожності між розвитком культури й історією суспільства. Однак правильним є й те, що культура виявляється в історії суспільства й поза ним вона незбагненна й неможлива. Значення і зміст культури не можна зрозуміти, якщо розглядати її явища поза конкретними історичними межами, тобто абстрактно. Сутність історичного процесу, конкретної стадії у розвитку суспільства є контекстом, стосовно якого виявляється конкретний зміст і значення артефактів культури.

Оскільки відрізняється зміст історії і культури як соціальних феноменів, остільки можна диференціювати проблемні поля історії та історії культури як наукових дисциплін.

Багато дослідників вважають, що культура виникла насамперед під впливом суспільних запитів і потреб. Насамперед суспільство потребувало закріплення й передавання духовних цінностей, які поза суспільними формами життєдіяльності людини могли б зникнути разом з автором цих цінностей. Суспільство у такий спосіб надало процесу творення цінностей стійкий і спадкоємний характер. У суспільстві стало можливим нагромадження цінностей, культура стала набувати кумулятивного характеру розвитку. Крім того, суспільство надало можливість для публічного створення й використання цінностей, що обумовило їх більш швидке розуміння й апробування іншими членами суспільства.

Отже, суспільство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру й конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби у тиражуванні й репродукуванні артефактів, що, у свою чергу, перетворюється в процеси відтворення культури. Зрозуміло, що поза суспільними формами життя ці особливості розвитку культури були б неможливі. Культура своїми нормами й цінностями взаємодіє з іншими системами саморегуляції у суспільстві, зокрема такими, як політика, право тощо, але на відміну від них регулятиви культури амбівалентні й можуть використовуватися на принципах вільного вибору.

Розвиток інтересів і потреб особистості може стимулювати зміну цінностей культури, і тоді вони реформуються або навіть замінюються. Суспільство у цій ситуації може відігравати роль як заохочувального, так і гальмівного фактора. У цілому тут можливі три типові ситуації: перша, коли суспільство менш динамічне й менш відкрите, ніж культура. Культура буде пропонувати цінності, опозиційні за змістом, а суспільство буде прагнути відмовлятися від них. Стримується прогресивний розвиток культури, суспільство догматизує наявні цінності й загалом створюються несприятливі умови для розвитку особистості. Можлива й інша ситуація, коли суспільство через політичні або соціальні потрясіння змінюється, а культура не встигає відновлювати норми і цінності. Для особистісного розвитку знову немає оптимальних умов. І, нарешті, можлива гармонічна, збалансована зміна суспільства й культури. У цих умовах можливий конструктивний, несуперечливий і гармонічний розвиток особистості.

У розвиненому суспільстві людина прагне діяти на основі єдності, цілісності й тотожності свого "Я". Європейська культура і в її контексті українська культура завжди надавали перевагу особистісному началу якості безумовності, незалежності від інших регулятивів суспільства, стійкості й цілісності особистого світу людину. Лише за таких умов особистість здатна знаходити в самій собі регулятиви й цінності, які дають змогу вистояти перед викликом обставин, і надати цьому виклику зміст, спираючись на власне "Я", тільки за таких умов можливе почуття відповідальності щодо реалізації своїх цілей, індивідуалізм як установка на самостійне значення людини. Ці ідеали й цінності особистісної поведінки у суспільстві культивуються вже з античності в перших ідеях раціонального й мудрого способу життя. Потім у християнстві, в ідеях й ідеалах індивідуального порятунку. Далі, в епоху Відродження - ідеали цивільного й природного права, освіти й науковості, раціоналізму у моральних і правових ідеалах, і, нарешті, в ідеалах демократії, відкритого суспільства й відкритої культури, характерних для XX століття.

Культурне багатство особистості залежить від залучення цінностей до особистої діяльності і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, наскільки воно йому сприяє. Цінності культури перетворюються в особистості у поведінку, культура живе в особистісній поведінці людини. Суспільство створює умови для цього, а вони можуть по-різному як відповідати, так і не відповідати перетворенню цінностей культури в акти поведінки особистості. Суспільство розвивається у режимі пошуку все більш сприятливих умов для формування особистості як активного суб'єкта культури, як творця й носія цінностей культури.