Тема 9. Німецька класична філософія
Лекція
План
1.Особливості німецької класичної філософіі.
2. Філософські ідеї І.Канта
3.Філософія Г.Гегеля.
4. "Антропологічний принцип" філософії Л.Фейєрбаха.
Основні поняття і терміни:
«німецька класична філософія», «категоричний імператив Канта», «апріорні категорії розуму», «антиномії», «абсолютний дух», «абсолютна ідея», «протиріччя», «антропологічний принцип Фейєрбаха»
Навчальна література:
1. Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Кур лекцій. Навчальний посібник. – Львів. «Новий Світ-2000». – С. 75-85
Вступ
Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії, Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.
Особливості німецької класичної філософії
Німецька класична філософія була завершальним етапом розвитку філософії Нового часу та останньою формою класичної європейської філософії. Після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До того ж вона збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести важливі наукові принципи:
Принцип активності або діяльності - в основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.
Принцип системності знання - будь-яке знання набуває свого обгрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.
Принцип розвитку - у світі все пов'язане з усім; цей загальний зв 'язок резюмується єдиним результатом – розвитком.
Принцип рефлексії - розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідомленого повніше та ін.
.Зазначені принципи широко використовує сучасна наука. Ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
2. Філософські ідеї і.Канта та їх розвиток у його послідовників
Початок німецької класичної філософії пов' язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724— 1804). Кант народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.
У філософській творчості .Канта виділяють три періоди:
1. Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця Цього періоду «Усезагальна природна історія і теорія неба», в якій Кант вважав своїм завданням пояснити «походження виникнення небесних тіл та причини їх руху», з'ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища.
2. Критичний (70,80-ті роки ХУШ ст.) - дослідження «здібності» розуму взагалі. тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути. Основні праці цього періоду - «Критика чистою розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження», у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії; «Що я зможу знати? Що я повинен робити ? На що я мопсу сподіватись?».
3. Антропологічний (90-ті роки XVIII ст,): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця «Антропологія з прагматичного погляду», де основним постало питання «Що таке людина?»
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — «критика», що значить - дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого «коперниканського перевороту» у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції. Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіт}), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. Значення цього перевороту полягає у тому, що:
* По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
* По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обгрунтовав з необхідністю.
По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалужені її будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання.
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий .зміст для своїх побудов? І.Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал неоформлений і невпорядкований. Самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоби отримати знання. Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Форми думки категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають яц «апріорні» — переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Вони належать самому розсудку, а тому постають не частковими (як речі), а необхідними та зрозумілими розсудкові.
За Кантом ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття. Дія зовнішніх речей на органи чуття не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, пізнавальному плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом. Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, вій дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Як учить Кант, на запитання: якими є речі самі собою? - не існує однозначної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що вже є результатом інтелектуального синтезу. Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома.
Отже, І.Кант вибудовує таку пізнавальну систему:
1. Розсудок оперує апріорними формами – категоріями.
2. Розум оперує ідеями..
3. Сфера досвіду – це синтез апріорних форм розсудку і даних чуття, на нього вчиняють вплив ідеї розуму та «річ у собі».
Отже, досвід—це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). Результат досвіду—предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту —розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, що є світ, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї виходять далеко за межі досвіду, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На певних ідейних позиціях ми зупиняємось, за Кантом, лише спираючись на віру. Звідси випливає знаменита теза І.Канта: «Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри».
Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше «згори», а не «знизу», що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І. Канта.
До надбань філософії І, Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого.
У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, тобто пов'язані з оцінкою.
Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.