12. Вчення Піфагорійців про числа та душу

Вчення про числа відзначають, як важливий елемент філософської системи Піфагора. Число для нього було істотною і діяльною властивістю одиниці-Бога, причини світової гармонії. Піфагор вказував, що первообрази і першооснови не піддаються ясному визначенню на словах, тому що їх важко висловити і важко зрозуміти. Для ясності краще звернутись до чисел. Так, поняття єдності, тотожності, рівності, причину одностайності, єдності відчуття, універсальної цілісності, все те, що сприяє всім речам залишатися самими собою, піфагорійці назвали одиницею. Одиниця присутня в усьому, що складається з частин, вона поєднує частини і надає їм єдності. Розрізнене, нерівне, усе, що подільне, змінюване і буває то одним, то іншим, вони назвали двоїцею. Така природа двійки в усьому, що складається з частин. Щоправда, інші філософи також визнавали наявність сили об'єднуючої і сили, що роз’єднує ціле. Трійкою піфагорійці називали усе, що в природі речей має початок, середину, кінець. Усе, у природі чого є середина, вони вважають троїстим і все, що довершене також. Бажаючи піднести нас до поняття досконалості, піфагорійці спрямовують наш розум через цей образ. Те ж саме відноситься і до інших чисел. Десятка обіймає собою всі числа, вона – обіймальниця. Десятка – число довершене. У ній зосереджені всілякі розходження між числами, всілякі відношення чисел і їх подібність.  Піфагорійці вважали, що наука чисел лежить в основі всього. Фізика цілком побудована на числових відносинах: вкорочування струни по відомому закону дає відповідні звуки; співвідношення одних поєднуваних кольорів дозволяють отримати інші бажані; якщо поєднати певні речовини у певних пропорціях, то отримаємо інші очікувані. Геометрія – це математика числових відносин ліній, площин і фігур. Астрономія – це математика, застосована до рухів небесних тіл.

Душа. Вчення про душу, яка підноситься вгору через послідовний ряд земних існувань належить багатьом окультним школам, але в античності її пов'язують з ім'ям Піфагора. Він знав, що людська душа є часткою Світової Душі, безсмертною монадою. Щоб досягти свого нинішнього стану, душі належало пройти через усі царства природи, розвиваючись у кожному черговому своєму існуванні. Над еволюцією світу працює сила Духу. Вона сліпа і неясна в мінералі, індивідуалізована в рослині, поляризована в чуттєвості та в інстинкті тварин. Те, що складає сутність людини, повинно було розвиватися багато мільйонів років протягом планетного циклу, зберігаючи індивідуальне. Для Піфагора душа – це ефірний двійник тіла, який заключає в собі безсмертний дух. Дух сам для себе будує в людському тілі своєю діяльністю своє духовне тіло. Це – “тонка колісниця душі”, тому що після смерті їй належить винести дух за межі праху земного. Духовне тіло набагато тонше і досконаліше земного тіла, але і воно не безсмертне, хоча потенцію таку має. Тут важливо, наскільки багато і цілеспрямовано працювала людину над формуванням свого духовного тіла.  Коли тіло закінчую строк свого земного існування, душа звичайно відчуває свою швидку розлуку з тілом. Душа в якийсь момент це розуміє і бореться, щоб пробитися у вищі області, звільнитися від земного тяжіння. Очистившись від земної скверни, душа повертається у свою обитель. Вона мчиться в глибини простору, в оточенні променистих образів чоловіків і жінок. Тут уже немає масок і душі мають своє істинне обличчя. Звикаючи до цінностей занебесної сфери, душа пізнає доступну їй частину симфонії всесвіту, бачить божественну ієрархію. Небесне життя душі може тривати сотні і тисячі років, що залежить від ступеня її розвитку і сили. Тільки довершені душі, які подолали коло народжень, залишаться там довічно. Іншим доведеться повернутись на землю. Невідворотна сила потягне душу вниз, до земної боротьби і страждань. Там вже для неї готове відповідне тіло, для земного життя.