46. Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Ці аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

Говорячи про практику як основу пізнання і критерій істинності знань варто враховувати її абсолютність і відносність. Абсолютність практики полягає в тому, що в конкретному підсумку саме вона підтверджує або спростовує істинність наших знань. Відносність практики полягає в тому, що її можливості завжди обмежені рівнем розвитку самої людини, її пізнавальних можливостей і здібностей, рівнем розвитку пізнавальних засобів, масштабністю цілей, які людина ставить перед собою на кожному конкретному етапі історії, рівнем людської свободи. Однак ця відносність переборюється поступовим розвитком суспільства, розширенням і поглибленням пізнання навколишньої дійсності, появою якісно нових засобів практичного освоєння світу.

Практика — реальний процес життєдіяльності, у якому і завдяки якому людина, у відповідності зі своїми потребами, інтересами, освоює і творить світ. Оскільки практична діяльність, як за своїм змістом, так і за способом здійснення, носить суспільний характер, вона є не тільки матеріальною діяльністю, але діяльністю суспільно-матеріальною, або ж матеріальною діяльністю суспільних індивідів.

Суспільні ж індивіди є носіями свідомості. Зважаючи на це, можна стверджувати, що вони задовольняють свої потреби завдяки діяльності, необхідною складовою частиною якої є свідомість. Отже, матеріальна діяльність суспільних індивідів є також свідомою діяльністю, тобто містить розумову діяльність як свій необхідний момент.

Володіння свідомістю означає, що люди мають здатність ставити собі певні цілі. Процес досягнення цілі вимагає певних засобів і способів діяльності, його спрямованість визначається змістом мети. Таким змістом є предмети і явища, яких у дійсності ще немає (вони існують тільки в бажаній і уявній формі) і, які потрібно створити шляхом зміни дійсності відповідно до бажаної форми. Іншими словами, ціль, як передбачення деякого майбутнього стану, можна здійснити тільки шляхом перетворення деякої частини існуючого буття, вступаючи в такий спосіб з ним у протиріччя. Діяльність, що долає це протиріччя, є діяльність, спрямована на досягнення певної цілі. Отже, матеріальна свідома діяльність суспільних індивідів є, разом з тим, діяльністю здійснення цілей, доцільна діяльність. Свідома доцільна діяльність по перетворенню предметного світу, що дозволяє переступати за існуючі межі цього світу, саме і складає родовий характер людського буття.

Якщо для тварини фізичне відношення до світу є єдиним і адекватним її сутності, то для людини воно є лише одним з аспектів різноманітного спектру відносин. Фізичне відношення здійснюється більш-менш спонтанно, у той час як родове тільки через свідому і доцільну діяльність. У цьому діяльному відношенні до світу людина виробляє, з одного боку, предмети своїх потреб, а з другого, - специфічний предметний світ як свою власну предметну реалізацію. Людина здійснює саму себе як у формі предметів, які безпосередньо в природі не існують, так і у формі своїх людських почуттів.

Практична діяльність людини відрізняється не тільки усвідомленням того факту, що сьогодення змінюється майбутнім, так само як минуле змінилось сьогоденням, а насамперед усвідомленням того, що перетворення сьогодення опосередковується майбутнім. Природні події розгортаються в одному напрямку — від сьогодення, як результату минулого, до майбутнього. У людській практиці в сьогоденні міститься не тільки минуле, але і майбутнє, представлене у формі цілі. Майбутнє виявляється не тим, чого немає в дійсності в якій-небудь формі, а однією з можливостей, що міститься в сьогоденні і яка, будучи вихоплена людським розумом, виражається у формі вимоги і формулюється у вигляді цілі.

Іншими словами, так зване судження про майбутнє виявляється не знанням про Ніщо, а відображенням можливості, що криється не тільки в "природному субстраті", але й у діяльності людини. Через форму цілі ця можливість здійснюється за допомогою діяльності людини і переходить з ідеальної сфери майбутнього в реальну сферу сьогодення, що поєднує в собі минуле і майбутнє. Сьогодення, що включає в себе рух до майбутнього, і є практика в її філософському розумінні.

Опосередкованість цілі є однією з найбільш істотних особливостей практичної діяльності людини, особливістю, завдяки якій ця діяльність носить трансцендентний характер (тобто дозволяє виходити за межі даного, наявного буття), а отже, відповідна мисленню, яке відкриває перспективи нового, об'єктивно можливого і необхідного. Виходячи з цього можна сказати, що практика є специфічний людський спосіб перетворення деякого предмета з можливості в дійсність. Але головним, що надає практиці власне людського характеру, є насамперед створення людиною в процесі своєї життєдіяльності нових, "не передбачених природою", можливостей. Пізнавальна діяльність містить у собі можливість продуктів людської праці, виділяючи їх із природного середовища, реалізуючи їхню потенційну можливість і створюючи в такий спосіб особливу реальність.

Переробляючи світ речей, люди постійно перетворюють своє власне суспільне життя. І тому людина - це істота історична. Це слід розуміти насамперед як те, що вона повинна у знятому вигляді увібрати в себе досвід всієї історії людства. Сутність людини нерозривна з реальними умовами її існування, які являють собою не що інше, як її "неорганічне тіло", її опредметнені сутнісні сили. У процесі розпредметнення результатів минулого індивід прилучається до історично розвинених сутнісних сил людського роду, роблячи їх змістом своєї власної сутності.

Внутрішні протиріччя людської діяльності, будучи її джерелом, вирішуються самою діяльністю, відновлюючись на якісно нових рівнях. Цей процес призводить до наростання людського в людині, розвитку об'єктивних і суб'єктивних можливостей зміни дійсності відповідно з людськими цілями та намірами.

У процесі опосередкування життєдіяльності людини матеріальним виробництвом в силу зростаючої кількості людських потреб виникає необхідність пізнавального відношення до дійсності. Людська діяльність здійснюється в "заданих" об'єктивних умовах, отже, для успішної доцільної роботи з реально існуючими предметами необхідне знання їхніх властивостей і закономірних зв'язків. Необхідно враховувати також і соціальні умови діяльності. Таким чином, практика обумовлює необхідність пізнання як цілеспрямованого, активно'творчого усвідомлення закономірностей навколишньої дійсності.

Взаємодія (взаємоперехід, взаємодетермінація) практики і пізнання здійснюється за допомогою загального визначення цілей і використання засобів їхнього досягнення. Проблеми, що виникають у процесі практики, трансформуються в пізнавальні цілі, реалізація яких стає засобом переходу до безпосередньої діяльності. Практика і пізнання взаємозамінюються. Процес пізнання, як правило, завершується виробленням ідеї, що містить у собі не тільки знання про предмет, але і ціль його практичного перетворення відповідно до потреб і інтересів суб'єкта. Будучи первинним джерелом нагромадження емпіричного досвіду, основою формування пізнавальних форм мислення, практика стає пізнанням. У практиці ж пізнання знаходить і своє продовження, або знаходячи підтвердження своєї істинності, або наштовхуючись на неможливість реалізації цілей, виявляє хибність в пізнанні, що приводить до постановки нових пізнавальних проблем.

Сутність практики як передумови пізнання полягає саме в тому, що об'єктом пізнання завжди є практично перетворена і пере* утворювана природа, а не просто природа як така. Як істота соціальна (а не біологічна) людина сприймає об'єкти природи відповідно до тих значень, що вони набувають у його практиці в силу Його матеріальної взаємодії з ними.

Таким чином, будь-яка форма людського пізнання є осягненням природи, практично перетворюваної людством наданому етапі його розвитку, воно оперує, як вихідними, тими значеннями речей, єдиним засібом встановлення яких є практична, чуттєво-перетворювальна взаємодія з ними людини як соціальної істоти. Маючи справу з предметами зовнішнього світу в ході безпосередньої практичної взаємодії з ними, пізнання виявляє також об'єктивні зв'язки між ними, розкриває закони зміни залучених у практику об'єктів природи. І виходячи з цього, воно виводить нові значення, а також установлює потенційну можливість існування таких предметів, з якими людство практично ще не взаємодіяло.

У процесі практичної діяльності людині дано пізнати закони розвитку лише цілком визначеного, кінцевого фрагмента дійсності. Але власна природа пізнання дозволяє йому виділяти з цих законів можливість більш складних взаємозв'язків, можливість існування таких матеріальних утворень, що ще не були залучені в процес практичної діяльності. Світ, освоюваний людством з метою задоволення своїх потреб, стає тим фундаментом, на основі якого людина включає в сферу практичного освоєння набагато ширший світ.

Практика як реальний процес життєдіяльності людини, як процес матеріального перетворення світу складає основу універсальної сутності людини як істоти, здатної зробити предметом своєї свідомості і волі закони будь-яких речей і процесів. Людина освоює дійсність не тільки на рівні її безпосередньо сприйманих властивостей, але і на рівні її закономірних і загальних зв'язків. Вихід на цей сутнісний рівень, перехід межі наявного буття, зумовлені самим характером практичного відношення, що виступає завжди запереченням природної і суспільної даності. І тут варто підкреслити, що практика розуміється не просто як чуттєво-предметна діяльність, а як особливий суспільний процес, який хоча і складається з дій окремих індивідів, проте, узятий загалом, має відносну самостійність стосовно них. Він (процес) розвивається за законами, що не залежать від волі і свідомості людей і не можуть бути зведені до динаміки одиничної практичної дії.

На відміну від окремих актів людської життєдіяльності практика являє собою сукупну діяльність усіх людей у їхньому історичному розвитку. Категорія практики відбиває інтегральний характер людської діяльності, що співпадає з поняттям життєдіяльності, де предметно-чуттєве перетворення світу, перетворення суспільних відносин і самоперетворення, тобто зміна самої людини, утворюють єдиний соціальний процес.

У найзагальнішому плані природу практики можна виразити в такий спосіб: практика являє собою специфічну форму суспільного буття людей. Вона визначає специфічний характер способу життєдіяльності людини (як людини). Практика як матеріально-предметна діяльність містить у собі такі моменти: ціль, предмет діяльності, засоби, саму цілеспрямовану діяльність. Через мету і реалізацію мети практика зв'язується з пізнавальним процесом.

У процесі взаємодії між суб'єктом і об'єктом у свідомості людини відбувається формування цілі і визначення засобів її реалізації, що, у свою чергу, породжує суперечності між ідеальною ціллю і відсутністю наявності її змісту в дійсності. Тому людина через практичну діяльність прагне до реалізації даної цілі. Процес визначення цілей, таким чином, становить єдність двох моментів — ціле-формування (ідеального визначення цілі) і цілереалізації (реального втілення цілі в об'єктивну дійсність). Завершення процесу формування цілей полягає у втіленні суб'єктивного ідеального в об'єктивному матеріальному — можливість переходить у дійсність.

Доцільно звернути увагу ще на один важливий момент цілепокладаючої практичної діяльності. В якості засобів пізнання часто сприймаються абстрактні певні властивості, які відповідають цілі і природі предмета.

Найголовніші аспект и критеріїв істини.

Під критерієм істини розуміється роздільна процедура, що дозволяє оцінювати знання або як істинне, або як помилкове. Якщо намагатися шукати таку процедуру виключно всередині самого знання, то виникає парадокс, схоплений у свій час ще Секстом Емпіриком: для знаходження такого критерію потрібен, у свою чергу, критерій, і так до нескінченності.

Практика як критерій істини. Безумовною заслугою марксизму є те, що він в ясній і недвозначною формі постарався знайти критерій істини не всередині системи знання, а поза нею - в суспільно-історичній практиці людини. «У практиці, - писав К. Маркс, - повинен довести людина істинність, тобто дійсність і міць, поцейбічний свого мислення ».

Справді, найбільш дієва перевірка об'єктивної вкоріненості наших ідей і теоретичних моделей у структурах світового буття можлива в тому випадку, якщо щось практично (тілесно) створене на їх ідеальній основі проходить випробування на свою функціональну придатність в рамках цього світового цілого.

Успішна об'єктивація (або, грубо кажучи, матеріалізація) наших знань у технічних пристроях, господарської та соціальної діяльності - серйозне свідчення на користь того, що ми нічого суб'єктивно не вигадали, а пізнали щось об'єктивно суще і значуще. Так, якщо ракета не падає, а злітає у небо - це практичне свідоцтво істинності наших фізичних уявлень про закони гравітації; якщо пральний порошок відпирає бруд, - значить, наші відомості про протікання хімічних реакцій у природі правильні; якщо ми ведемо успішну соціальну політику, уникаючи конфронтації в суспільстві і сприяючи зростанню його духовних запитів, значить, наші соціологічні уявлення вірні.

Емпіричні критерії істини. Формою наукового прояви критерію практики є експеримент, тобто строго описана і бажано технічна відтворювана процедура перевірки досвідчених (емпіричних) наслідків, виведених з якої-небудь теорії.

Одним з таких емпіричних критеріїв (дозвільних процедур) служить верифіковані теорії, тобто висновок про її істинності на підставі практичного підтвердження що вийшли з неї досвідчених наслідків. Процедура верифікації була детально методологічно осмислена в неопозитивистской традиції і навіть кваліфікувалася як універсальний критерій науковості знання. Однак з часів Д. Юма відомо, що будь-який індуктивний висновок носить імовірнісний характер (за винятком випадків повної індукції), а тому ні яка верифіковані не може вважатися надійним. Один-єдиний негативний результат експерименту поставить під сумнів істинність цілої теорії.

Це і дало підставу К. Поппера сформулювати протилежний емпіричний Критерії фальсифікації, націлений не на підтвердження, а, навпаки, на спростування теоретичної моделі через спростування (фальсифікацію) виводяться з неї емпіричних наслідків. Обидві ці процедури успішно використовуються в науці.

Проте критерій практики і в її суспільно-історичному, і в науково-експериментальному прояві не може вважатися достатнім. В науках, особливо дедуктивних, існує маса теоретичних ідей і гіпотез, які не можна перевірити не тільки ні в якій практичній діяльності, але навіть в експерименті. Більш того, абсолютизація критерію практики може бути смертельно небезпечною для існування науки. В історії вже були випадки, коли вимога негайних практичних та експериментальних результатів служило виправданням ідеологічного тиску на науку. Так, під гаслом відсутності реальних практичних додатків в 40-50-х рр.. XX ст. у нас труїли генетику, пізніше - кібернетику. Все це змушує шукати критерії істини вже не поза, а всередині самої науки, що дозволяє їй існувати як відносно автономної і самоцінною сфери духовної творчості людини.

Логічні критерії. Найважливішим з них є логічна несуперечність, тобто заборона на одночасне наявність суджень А і не-А всередині наукової гіпотези чи теорії. Формально-логічна суперечливість означає, що теорія абсолютно не інформативна, бо з протиріччя слід все, що завгодно, - нескінченний універсум суджень.

Інший важливий логічний критерій істини - критерій незалежності аксіом, тобто невитравне одних початково прийнятих допущень (аксіом, постулатів) теорії з інших. Виявлення факту порушення цього принципу - серйозне свідчення на користь помилковості даної теорії.

Крім цього виділяють ще критерій повноти теорії. Семантична повнота означає, що всі судження всередині даної теоретичної моделі є доведеними, а не довільно введеними. Критерій синтаксичної повноти свідчить, що теорія є істинною (або, точніше, коректною), якщо приєднання до неї довільного судження (формули) робить її суперечливою. Логічні критерії істини, по-перше, носять досить формальний і негативний характер (тобто свідчать не стільки про істину, скільки про помилковість яких-небудь теоретичних уявлень) і, по-друге, за винятком універсального критерію несуперечності мають актуальне значення в основному для аксіоматично побудованих теорій в логіці й математиці.

Специфіковані теоретичні критерії, У природних і суспільствознавчих, а почасти й гуманітарних, науках використовується цілий спектр власне теоретичних критеріїв істини.

Одним з них є критерій внутрішньої і зовнішньої когерентності знання, тобто вимога системної упорядкованості і взаємоузгодження положень всередині самої теорії (гіпотези), а також бажаність її узгодження з фундаментальним і непроблематізіруемим знанням в науці. Так, якщо якась теоретична гіпотеза у фізиці суперечить закону збереження енергії, то це - вагома підстава для констатації її хибність.

Іншим важливим теоретичним критерієм істини є принцип простоти теорії. Він означає, зокрема, що з двох конкуруючих в науці гіпотез, швидше за все, буде обрана та, яка вирішує проблему найбільш економним і раціональним способом: використовує меншу кількість вихідних аксіом при тому ж пояснювальному і предсказательной потенціалі; спирається на більш простий математичний апарат; не приваблює складної термінології і т.д.

Наприклад, в історії квантової механіки при описі поведінки елементарної частинки конкурували підходи В. Гейзенберга і Е. Шредінгера. Перемогу здобули ідеї Шредінгера саме за критерієм простоти: його математичне рівняння хвильової функції було набагато простіше найскладнішого математичного апарату, залученого Гейзенбергом.

Краса як критерій істини. Нарешті, в науці використовується і цей критерій, мабуть, найменш прозорий і раціональний, але часто опиняється вирішальним у ситуації вибору.

Цей критерій, незважаючи на гадану його віддаленість від науки і взагалі раціонального пізнання, насправді притаманний будь-якого виду діяльності людей і носить фундаментальний характер. Це було глибоко зрозуміле вже в античності. Антична культура не тільки в мистецтві, але також у науці іфілософії була орієнтована на незацікавлене естетичну насолоду. Естетична насолода - це особливого роду чутливість до краси, прекрасного, спочатку закладена в кожній людині. Ця чутливість, на думку древнього грека, поширюється на всі форми людського буття і творчості. Звідси стає зрозумілим іназва грандіозного задуму Лосевских «Історії античної естетики», яка являє собою не просто історико-емпіричний аналіз усього різноманіття естетичних концепцій античності, а історико-теоретичне осмислення античної філософії і культури в цілому, взятої у її самому істотному аспекті.

Краса для стародавнього грека - це універсальна характеристика взаємовідносин між людиною і світом. Людина не тільки шукає своє місце у структурі буття, чим займається онтологія. Він не тільки пізнає світ, чим займається гносеологія. Він цим світом і здобутим знанням про нього здатний щиро радіти та насолоджуватися. Буття і знання спочатку естетичні, а отже, і істина, і сам її пошук повинні бути прекрасними. Про це чітко говорив вже Платон. Закон, що відкривається математикою чи філософією, - це один із проявів світової гармонії, а тому і пізнання цих законів є дійство естетичне. Для людини античної культури немає нічого особливого в виразах типу «ця теорія прекрасне» або «я насолоджувався його аргументацією».

47. Наука - особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на отримання, уточнення і поширення об'єктивних, системно-організованих і обгрунтованих знань про природі, суспільстві і мисленні. Основою цієї діяльності є збір наукових фактів, їх постійне оновлення і систематизація, критичний аналіз і, на цій базі, синтез нових наукових знань або узагальнень, які не тільки описують спостережувані природні або суспільні явища, але і дозволяють побудувати причинно-наслідкові зв'язки і, як наслідок, - прогнозувати. Ті природничонаукові теорії і гіпотези, які підтверджуються фактами або дослідами, формулюються у вигляді законів природи чи суспільства.

Наука в широкому розумінні включає в себе всі умови і компоненти наукової діяльності:

• поділ і кооперацію наукової праці;

• наукові установи, експериментальне і лабораторне обладнання;

• методи науково-дослідницької роботи;

• понятійний і категоріальний апарат;

• систему наукової інформації;

• а також всю суму накопичених раніше наукових знань.

З розвитком писемності, в країнах древніх цивілізацій накопичувалися і осмислювалися емпіричні знання про природу, людину і суспільство, виникали зачатки математики, логіки, геометрії, астрономії, медицини. Попередниками сучасних вчених були філософи Стародавньої Греції та Риму, для яких роздуми і пошук істини стають основним заняттям. В Стародавній Греції з'являються варіанти класифікації знань.

Наука в сучасному розумінні почала складатися з XVI - XVII століть. В ході історичного розвитку її вплив вийшло за рамки розвитку техніки і технології. Наука перетворилася в найважливіший соціальний, гуманітарний інститут, який надає значний вплив на всі сфери суспільства і культуру. Обсяг наукової діяльності з XVII століття подвоюється приблизно кожні 10-15 років (зростання відкриттів, наукової інформації, числа науковців). [1]

У розвитку науки чергуються екстенсивні й революційні періоди - наукові революції, що призводять до зміни її структури, принципів пізнання, категорій і методів, а також форм її організації. Для науки характерно діалектичне поєднання процесів її диференціації й інтеграції, розвитку фундаментальних та прикладних досліджень.

Предметний і об'єктивний спосіб розгляду світу відрізняє науку від інших способів пізнання, таких як буденне, художнє, релігійне, міфологічне, філософське осягнення світу. Наприклад, в мистецтві відображення дійсності відбувається як сума суб'єктивного і об'єктивного, коли будь-яке відтворення реальності передбачає емоційну оцінку або реакцію.

У структуру сучасного наукового методу, тобто способу побудови нових знань, входять:

1. Спостереження фактів і вимір, кількісне або якісне опис спостережень. У таких описах з необхідністю використовуються різні абстракції.

2. Аналіз результатів спостереження - їх систематизація, виокремлення значущого і другорядного.

3. Узагальнення (синтез) і формулювання гіпотез, теорій.

4. Прогноз: формулювання наслідків із запропонованої гіпотези або прийнятої теорії з допомогою дедукції, індукції або інших логічних методів.

5. Перевірка прогнозованих наслідків за допомогою експерименту (за термінологією Карла Поппера - критичного експерименту).

На кожному етапі принципове значення має критичне ставлення як до даних, так і до отриманих результатів будь-якого рівня. Необхідність все доводити, обгрунтовувати перевіряються даними, підтверджувати теоретичні висновки результатами експериментів відрізняє науку від інших форм пізнання, у тому числі від релігії, яка грунтується на вірі в ті чи інші основні догмати.

Уявлення про науку і науковому методі - методологія науки, з часом змінювалися.