- •2. Поняття та види джерел римського приватного права.
- •3. Кодифікація Юстініана. Corpus iuris civilis.
- •4. Правове положення римських громадян.
- •5. Поняття правоздатності та дієздатності римських громадян.
- •8. Правове положення рабів.
- •9. Юридичні особи у римському приватному праві.
- •10. Загальна характеристика сім’ї у Стародавньому Римі.
- •11. Загальне вчення про римський шлюб. Правове положення подружжя.
- •12. Правовідносини батьків і дітей.
- •13. Узаконення та усиновлення.
- •14. Характеристика та види позовів у римському приватному праві.
- •15. Загальна характеристика легісакційного, формулярного та екстраордінарного процесів.
- •17. Позовна давність.
- •20. Поняття та підстави володіння.
- •21. Види володіння. Держання.
- •22. Поняття та зміст права власності.
- •25. Види права власності.
- •26. Спільна власність.
- •27. Віндикаційний позов.
- •28. Негаторний позов.
- •29. Поняття та види прав на чужі речі.
- •30. Земельні сервітути.
- •31. Особисті сервітути.
- •34. Суперфіцій.
- •35. Застава. Види застави.
- •36. Поняття зобов’язання.
- •37. Підстави виникнення зобов’язань.
- •38. Суб’єкти в зобов’язанні.
- •39. Виконання зобов’язань.
- •40. Місце та строк виконання зобов’язань.
- •41. Способи забезпечення зобов’язань.
- •42. Заміна осіб у зобов’язаннях.
- •43. Наслідки невиконання зобов’язань.
- •44. Припинення зобов’язань.
- •45. Поняття та класифікація юридичних фактів.
- •46. Поняття та види римських договорів.
- •47. Укладення договору.
- •48. Зміст договору
- •49. Умови та строки в договорах.
- •50. Пороки згоди сторін при укладенні договорів (обман, погроза, насильство).
- •51. Вербальні контракти.
- •52. Літеральні контракти.
- •53. Реальні контракти.
- •54. Консенсуальні контракти.
- •57. Пакти.
- •59. Квазіделікти.
- •60. Основні поняття спадкового права.
- •61. Спадкування універсальне та сингулярне. Етапи розвитку римського спадкового права.
- •62. Спадкування за законом.
- •63. Спадкування за заповітом.
- •64. Поняття обов’язкової частки у спадщині.
- •65. Прийняття спадщини.
- •66. Заповідальний відказ (легат). Фідеїкоміси.
. Предмет римського приватного права.
предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала суспільні відносини між приватними особами, а саме:
-сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди майнового характеру;
питання правового захисту приватних прав;
-шлюбно-сімейні відносини;
-відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі;
-зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав:
договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень;
коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.
2. Поняття та види джерел римського приватного права.
Джерела римського приватного права поділяються на усні й письмові. До усних належать звичаї, а до письмових — закони, едикти ма¬гістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.
Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, поширені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і до¬кумент, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай набуває усталеності.
Вважається, що Закони ХII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum — звичаї предків), які діяли до того як юридично обов’язкові правила
У республіканський період до законів писаного права на¬лежали постанови народних зборів; у епоху принципату — постано¬ви сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії — імператорські конституції.
Народ¬ні збори (populus) Давнього Риму — найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законо¬давчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріат¬ні — об’єднання патриціїв; центуріатні — об’єднання патриціїв і плебеїв (після IV ст. до н. е.) та трибутні — об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеїв, а згодом і патриціїв.
Постанови епохи принципату отримали назву сенатусконсуль¬ти (senatus consulta) і вважалися основною формою законодавства, хоча нерідко, як вказують романісти, містили лише загальні поло¬ження, а претор в едикті вказував заходи щодо їх практичного вті¬лення. У таких випадках сенатусконсульти розглядалися як неофор¬млені закони
Зміцнення імператорської влади при¬вело до того, що з’явилась нова форма законодавства — імператорські постанови (конституції) (constitutions principum), чотирьох видів: едик¬ти, рескрипти, мандати, декрети. Причому в період домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.
Едикти (edictа) імператорів являли розпорядження, як правило, з питань публічного права, що були обов’язковими для тих осіб, яким вони адресувалися. Едикти зберігали свою чинність на весь час прав¬ління імператора і діяли після його смерті, доки їх не відміняв наступ¬ний імператор.
Рескрипти (rescriptum) — письмові висновки імператора, що да¬валися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї зі сторін спору або на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і відображав юридичні погляди імператора, але вже з II ст. н. е. набував сили закону з конкретної справи.
Мандати (mandatum) — інструкції, що давалися імператором по¬садовим особам з адміністративних та судових справ. У період домі¬нату цей вид конституції втратив своє призначення.
Декрети (decretum) — особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як у першій інстанції (в особливих випадках імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від них, якщо вважав це справедливим.
До джерел римського приватного права належать едикти преторів, які послужили підставою для створення преторського права