10. Загальна характеристика сім’ї у Стародавньому Римі.

Римське сімейне право починає свою історію з моногамної сім’ї. Вона будувалася на абсолютній владі — главі родини (pater familias) та підпорядкуванні всіх членів сім’ї його волі. До складу сім’ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їх нащадки, дружини синів, інші родичі, кабальні, раби. Усі члени сім’ї, що безпосередньо були підвладні главі, називалися sui — «свої», тоді як сам pater familias — sui juris — «сам собі господар», «повноправний»

Таким чином, у римській сім’ї існувало дві категорії осіб: особа свого права — pater familias (persona sui juris) — з повною правоздатністю та особи чужого права — підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами. Від влади домовладики не визволяло синів та онуків навіть їх поважне соціальне становище — посада ма¬гістрата. Юридичне становище підвладних змінювалося за умов однієї з двох підстав — смерті pater familias або за його волею при визволенні з-під своєї влади сина, виданні заміж дочки, звільненні на волю раба. Таким чином, римська сім’я на перших етапах свого розвитку була об’єднанням осіб не за ознакою кровного споріднення, а за ознакою загальної юридичної підлеглості всіх членів сім’ї pater familias. Такий сімейний устрій називався агнатським, а особи, які проживали разом в сім’ї, — агнатами (це означало «родич по батькові»). Юридичним спорідненням вважався не кровний зв’язок, а зв’язок, заснований на владі та підпорядкуванні

Споріднення агнатів розрізнялося за лініями та ступенями. Агнати одного спільного предка вважалися родичами за побічною лінією, а народжувані послідовно один від одного — родичами за прямою лінією.

Особливістю римської сім’ї того часу було те, що поняттям «familia» охоплювалися не тільки агнати, але і все, що перебувало в домі pater familias: раби, худоба та неживі речі, тобто сукупність певних майнових цінностей.

Формується новий устрій римської сім’ї, основу якого становлять зв’язки між кровними родичами. Родичі по матері називалися когнатами (cognati) — кровними родичами, а кровне споріднення, яке їх пов’язувало між собою, — когнатським споріднен¬ням (cognatio). До когнатів належали особи, пов’язані кровними зв’язками. Когнатське споріднення також визначається за лініями (пряма і побічна) та ступенями. Визначення ліній і ступенів споріднення впливало на ви¬никнення важливих юридичних фактів, у першу чергу, — встановлення прав на спадщину, оскільки ближчий ступінь споріднення усував від спадщини родичів дальшого ступеня.

Родичі дружини, з одного боку, та родичі чоловіка — з іншого, вважа¬ються свояками. Брати та сестри, які мають спільних батька та матір, є повнорідними. Брати та сестри, які походять від спільної матері, але мають різних батьків, — є єдиноутробними. Якщо діти мають спільного батька, але різних матерів — вони єдинокровні. Ті та другі вважаються непов-норідними братами та сестрами. Якщо діти мають різних батьків і різних матерів, вони не є кровними родичами і називаються зведеними.

11. Загальне вчення про римський шлюб. Правове положення подружжя.

В історії римського сімейного права виділяють два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium іustum) та шлюб між перегринами й іншими вільними (matrimonium iuris gentium), які не мали права укладати римський законний шлюб. Законний римський шлюб укладався тільки між римськими громадянами, які мали на це право. Перегрини укладали шлюб поміж себе відповідно до норм права на¬родів, свого національного права. Але ці шлюби не породжували таких правових наслідків, як римський законний шлюб.

У свою чергу, римський законний шлюб поділявся на шлюб із чо¬ловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постій¬не (не випадкове) спільне проживання чоловіка та жінки з наміром ут¬ворення сім’ї, яке називалося конкубінатом (concubinatus). Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти

Існували такі умови укладення шлюбу: 1) досягнення нареченими шлюбного віку (для чоловіків — 14 років, для жінок — 12 років); 2) вільне виявлення згоди наречених на укладення шлюбу (у стародавні часи згода надавалася тільки pater familias); 3) наявність у наречених права укладати римський шлюб (jus conubii); 4) відсутність близького споріднення (перешкодою до шлюбу було як агнатське, так і когнатсь¬ке споріднення: за прямою лінією без обмеження ступенів, за бокови¬ми лініями — до шостого ступеня); 5) відсутність нерозірваного шлюбу в будь-кого з наречених на момент укладення шлюбу.

У римському праві існувало три форми шлюбних церемоній, або три способи встановлення чоловічої влади над дружиною, його «руки» (manus), сили: а) здійснення релігійного обряду; б) шляхом манципації; в) унаслідок набувальної давності.

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони суттєво відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).

У шлюбі cum manu дружина перебувала повністю під владою чо¬ловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності та була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця перебування в такий спосіб, як і річ (віндикація), нарешті, не існувало перешкод для покарання дружини, аж до страти. Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.

У майновій сфері дружина також була повністю безправною. Її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати жодних цивільно-правових правочинів. Навіть у разі припинення шлюбу майно, принесене дружиною, їй не поверталося. Безправне становище дружини пом’якшувалося лише тим, що як агнатка свого чоловіка вона вважалася його спадкоємицею та поділяла суспільне становище свого чоловіка.

У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поши¬рювалася. Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та сво¬боду, тому вона могла з будь-яких підстав з ним розлучитися.

Майно подружжя також залишалося роздільним. Майно, яке нале¬жало дружині до шлюбу, було її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування1. Навіть управлін¬ня майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дру¬жина сама передавала йому майно. У цьому разі відносини між подружжям визначалися на підставі договору доручення. Все що набува¬лося дружиною, також переходило до її майна. Якщо між подружжям виникав спір щодо права власності на певні речі, то застосовувалася презумпція, що кожна річ належить чоловікові, поки дружина не до¬веде своє право власності на цю річ2.

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випад¬ках, коли один із них неналежно опікувався майном другого. Забороня¬лися позови подружжя один до одного, які безчестили одного з них. Порушення подружньої вірності робило можливим розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого.