20. Поняття та підстави володіння.

Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи над річчю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елемен¬ти — суб’єктивний (animus possidendi) та об’єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто намір володіти річчю для себе, то другий — реальне володарю-вання над предметом, можливість у будь-який момент здійснити певний потрібний суб’єкту вплив на річ.

Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов’язувався з волею володіти річчю. У разі якщо володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шля¬хом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попе¬реднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлюва¬лося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio).

21. Види володіння. Держання.

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володіль¬ницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву нату¬ральних володільців, або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio).

Противагою натуральному в римському праві було цивільне, або інтердиктне, посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений із невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння.

Цивільне і натуральне володіння ще отримало назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (іusta causa possessionis). Титуль¬не володіння характеризувалося наявністю правової підстави — пев¬ного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття володіння.

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб’єкта не було наміру набувати речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння1. До безтитульного володіння належать:

– володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

– володіння в порядку секвестру — володіння річчю, яку передано особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві.

Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист;

– володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового до¬говору оренди землі;

– прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення предмета в тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника.

У римському праві розрізнялося також неправомірне і правомірне володіння. Неправомірним вважали володіння, встановлене за допо¬могою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уник¬нення реституції.

Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема договору. Правомірний володілець, на обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді, коли його набувач у момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі недоліки, що не може бути підставою для передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець із набуттям речі був обізнаний чи мав бути обізнаний щодо причини, унаслідок якої в нього не виникне право власності.