Розділ 10 Західна Україна в складі Австро-Угорщини (кінець XVIII — XIX століття)

10.1 Розвиток західноукраїнських земель у кінці XVIII- першій половині XIX ст.

Як відомо, наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивую­чи це тим, що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з решіею українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Адміністративний поділ

Отже, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закар­патті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духов­ного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністратив­ному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входи­ли Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівсь­кий, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбір-ський округи та частина Сяноцького і Перемишльського. На чолі Галичи­ни був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849р., а псом була перетворена в окрему прові­нцію. Згідно з переписом 1843 р., в Галичині і на Буковині налічувалося 4 980 208чол., у т. ч. 2300 тис. українців, 2 146 640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебу­ваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленованіна три частини.

Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськи­ми провінціями, їх промисловість залишалася па мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На 'західно­українських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металооброб­на, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна ру­да, кам'яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як еко­номічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострюва­ли суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало се-янське господарство в панському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних, загородників (володіли маленькими ділянками землі, так звазагородами), городників {найчастіше мали тільки земельний наділдибою), халупників (були безземельними, володіли лише хатами (ха­лупами) та іноді невеликими садибами), тяглових (мали робочу худобу (коней, волів) так зване тягло - і відбували тяглову панщину, оброб­ляючи поміщицьку землю своєю худобою і сільськогосподарським інвента­рем), піших.

Вони змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тяга­рем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки - будівництво та ремонт шляхів, мостів, гребель, панських будинків тощо), право проганації (примуиіування брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянсь­ких господарств. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Реформи «освіченого абсолютизму» Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїн­ських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та ар­мії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що авст­рійська імператриця Марія-Тереза (1740— 1780) та її син Йосиф П (1780—1790) проводили « модну » тоді серед європейських монархів по­літику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Л.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жи­телів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало слу­жити гарантією могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформа­торської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому Йосиф II проголосив своїми патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; передання права здійснення суду над селянами від пана до спеці альн призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщиць­кі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) обмежеі панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не мії перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільсь­ким господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент вхо­дження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька цер­ква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія тракту­вала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запро­вадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали:

1. зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо;

2) підпорядкування церкви державі та надання священникам статусу

державних службовців з відповідною платнею;

2. заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншо­го, передбачала:

1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінуван­ня у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809р. діяв Руський інститут — ЗШсІішп гиіепшп, де на філософському і богословському факультетах на­вчалися русини - українці);

2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження систе­ми початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та ЙбсифаП була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з лікві­дні єю найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у ідній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в дноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості бурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопо-льдом II (1790- 1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Антифеодальна боротьба У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, Втечі, підпа­ли, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень ад­міністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийський, Стані славський, Стрийський округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Оприш­ки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815—1826 рр. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколі-вщини (1824—1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селян­ства ряду округів переселитися на Буковину. Най- масовішим стало заво­рушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Ві­дкрита відмова селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш орга­нізовано і рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу ста­ло повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна Кобилиці в 1843— 1844рр.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східнога-лицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно і селянами Західної Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямити Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішальних думов скасування панщини не лише в Галичині, айв усій Австрії.

Перші паростки національного відродження Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та еко­номічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і куль­турних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке на­лежало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левицького згур­тувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до віт­чизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зро­били для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала пі­сля призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського.

До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817— 1821 рр. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильпицький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці» (в той час, як вже зазначалося в розділі 2, західні українці продовоісували назива­ти себе «русинами», а свою мову — «руською»). У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову і аргументовано визначив йо­го як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мо­вою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду га­лицького» Вацлава Залеського(1833), «Руське весілля» Йосипа Лозинсько-го(1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрян­ської У країни, перші рукописні копії «Енеїди» І.Котляревського.

«Руська трійця»

Та справжнє українське національне відродження в Галичині поча­лося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського ві-)дженяя, які поширювалися через чехів та поляків, творів нової україн-ої літератури в Російській імперії, українських етнографічних й істори-виданнь. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» -1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній ла­ві вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка « Руська трійця» входили також Г.Ількович, М.Кульчицький, М.Устиянович таін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкова­ного слова та літературної творчості рідною мовою « підняти дух народ­ний, просвітити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідниць­кою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо. Так, у 1836 р., саме на свято Покрови, 25-річний священик М. Шаш­кевич уперше привселюдно виголосив проповідь руською народною, тобто українською, мовою. Сталося це у Львові, у соборі святого Юра. Намагався він пробудити збайдужіле до батьківської мови суспільство і своїми поети­чними рядками, що не втратили своєї актуальності й нині:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй не мила?

Чом ся не в встидати маєм,

Чом чужую полюбляєм? Власне, саме М. Шашкевич був душею «трійці». Про нього І.Франко писав: «Поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного наро­ду і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і житті». Він народи­вся 6 листопада 1811 р. у с. Підлисся нинішнього Золочівського району на Львівщині, вчився у Бережанській гімназії. У 1833 р. М.Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською народною мовою, а два роки по тому опублікував широко знану оду «Голос галичан» та уклав пе­рший шкільний підручник для дітей рідною мовою «Читанка», виданий 1850 р. Одночасно М.Шашкевич підготував до друку збірку «Зоря», до яке входили народні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідані життя священиків. Однак цензура заборонила її публікацію.

Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було видання наприкіні 1836 р. у Будапешті альманаху «Русалка Дністрова», який складався фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Украї­ною. Однак з тисячного накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано владою, щоб не допустити в краї поширення на­ціональної ідеї. Після заборони австрійськими властями «Русалки Дніст­рової» і виходу МЛІашкевича, ІВагшіевича і Я Головацького з Львівсь­кої семінарії, «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була дарем­ною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Про­гресивні ідеї «Руської трійці» все більше оволодівали умами галичан.