РОЗДІЛ 4 Українські землі під владою Литви та Польщі

Занепад Києва і зміщення центру суспільно - політичного життя укра­їнців у Галицько - Волинську державу потягли за собою значне посилення західних впливів. У XIII - початку XIV століття Галицько-Волинськс кня­зівство в своєму розвитку прямувало до створення однонаціональної об'єднаної держави, енергійно приєдналося до європейського політичного процесу і, здавалося, посіло міцні позиції серед Країн Центральної Європи. Однако подальший розвиток подій завдав сильного удару українській дер­жавності, що обумовило втрату можливості створення уже в ті часи незале­жної держави - Україна.

Фатальною для нашої держави виявилось позицій галицького боярства, фактично ворожого власній державності. Боярська олігархія, традиційно прийнята власними інтересами, прагнула не обмеження влади князя, чого вимагала аристократія в багатьох західноєвропейських країнах, а хотіла будь-що забезпечити своє панівне становище навіть ціною суверенітету держави. Оскільки князівська влада була головною силою, що могла протидіяти боярству, воно не зупинилося перед її повною ліквідацією.

У боротьбі проти численних іноземних нападників за збереження своєї самообутності українська народність виявила високі зразки стійкості мужності, наполегливості, витривалості, піднесла на високий рівень свою наці ональну самосвідомість, героїчно відстоювала свою незалежність. Із втратою династії Романовичів в Галицько-Волинській державі утворюється по­літичний вакуум.

З цього часу починається тривала боротьба між її сильними сусідами Польщею, Угорщиною, Литвою, Росією, і іншими державами за українські землі. Таким чином, історія вчить нас, щоб збудувати сильну Українську державу необхідна консолідація не тільки політичної еліти, а й всього суспільства. На жаль, сьогодні ми бачимо, як важко ці процеси відбуваються в нашій державі.

А тепер повернемося в XIV ст. і побачимо, які процеси відбувалися у

наших сусідів.

На початку XIV ст. у Польщі відбувається швидке подолання розд­робленості.

За часів Владислава Локетка і особливо за його сина Казимира III (1333 - 1370) пошвидчилось об'єднання Польщі, яка прагнула захопити Галицько - Волинські землі.

Ще більше зміцніло в цей період Угорське королівство, особливо з утвердженням у ньому Анжуйської династії. За Карла - Роберта Анжуй-ського (1308 - 1342) і його сина Людовика (1342 - 1382) Угорщина воло­діла Болгарією, Хорватією, Валахією, Закарпаттям. В середині XIV ст. Бу­ковиною заволоділо щойно утворене Молдавське князівство.

На Русі економічний розвиток і необхідність захисту країни від іно­земних нападників зумовили об'єднання навколо Москви російських зе­мель і створення в другій половині XV ст. Російської централізованої держави.

Ослабленням Русі - України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недося­жне для монголо - татарських орд. У запеклій боротьбі з Тевтонським ор­деном розрізнені язичницькі литовські племена об'єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга (1230 - 1263).

Близько 1240 р. завершується заключний етап утворення нової дер­жави - Великого князівства Литовського. До його складу увійшли Аукш тайтія, Жемайтїя, частина Ятвягії та Західної Русі. За його наступника диміна (1316 - 1361) почалося включення до складу Литовського кня: тва українських земель.

4.1 Українські землі у складі Литви

Які причини обумовили швидке зростання Литовської держави? Ко­ли і як були приєднані українські землі до складу Литви? Відповіді на ці та інші питання знаходимо в діяльності великих литовських князів. Для зміцнення і розширення своєї держави, литовські князі в процесі боротьби з хрестоносцями й мечоносцями зуміли піднести на високий рівень війсь­кову справу. В литовській державі було незаперечним правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто не виконує цю війсь­кову повинність, той позбавляється землі. Це правило поширювалося на всі верстви литовського суспільства: від великого князя до селянина. Ось чому Литва на той час мала велике, добре озброєне і організоване військо.

Другою причиною зростання Литовської держави було послаблення Золотої Орди після смерті хана Джанібека 1357р. В Орді загострилася збройна боротьба між претендентами за владу. Протягом 1359 - 1361 рр. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а в 1362р. Орда розпа­дається на дві частини з кордоном по річці Волга. Частина військової сили Монгольської держави відтягло на себе міцніюче Московське князівство.

Третьою причиною буле те, що українська знать і місцеве населення знемагали від монголо - татарського іга. Вони мріяли якомога швидше звільнитися від азіатських форм залежності України, від золотої Орди і тому підгримували всіх хто допомагав у цій боротьбі.

Процес входження українських земель до складу Литви умовно мо­жна розділити на 4 періоди.

І період (1316 - 1362)

Як уже зазначалося раніше, засновником Литовської держави був князь Міндовг. Для боротьби з німецькими рицарями він у 1255р. уклав союз з володарем Галицько - Волинської держави Данилом Галицьким, скріпивши його одруженням своєї доньки з молодшим сином Данила ІІІварном. Спираючись на цей союз, Міндовг зумів розбити лицарів Тев­тонського і Лівонського орденів поблизу о. Дурбе (1260 р). Політика згур­тування і консолідації сил, яку проводив Міндовг, схиляла на бік Литви населення Київщини, Чернігівщини іі інших давньоруських князівств, що іеребували в умовах постійної ординської загрози. Саме ця обставина до­зволяла в майбутньому литовським князям майже без опору встановлюва­ти свою владу в Білорусії та Україні. Особливо швидко зростає Литва за Гедимша (1316 - 1341), який*завершив розпочате Міндовгом приєднання білоруських земель, а також захопив кілька північних українських кня­зівств. Після смерті князя його син Ольгерд (1345 - 1377), який посів ба­тьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна на­лежати литовцям». Скориставшись сприятливою ситуацією ( Орда пере­живала період феодальних міжусобиць), Ольгерд у 1355 - 1356 рр. поши­рив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362р. захопив Київ і всю Київську землю.

Слід зазначити, що литовці здобули Київське князівство, головним чином, майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічало нову владу. Литовські завойовники викликали до себе симпатії перед усім тим, що вели боротьбу з монголо-татарами і були могутніми спільниками українців у боротьбі з Золотою Ордою. Литва, володіючи значними військовими силами, відкривала перед Україною можливість визволення від Орди, а це було головним завданням українського народу.

У вирішальній битві між литовцями і ординцями, яка відбулась в 1362 р. на Синіх Водах (р. Синюха - притока Південного Бугу) брали участь також загони українських селян і міщан. Спільними зусиллями ли­товців і українців, за 18 років до відомої нам Куликовської битви 1380 р., було вщент розгромлено сильне золотоординське військо трьох ханів -братів Хачибея, Котлобуга, Дмитра. Внаслідок цієї битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди. Велике князівс­тво Литовське стало найбільшим у Європі.

У істориків склалися різні погляди на характер литовського вхо­дження в українські землі. Радянські і російські історики розглядають ли­товську присутність на українських землях як прояв «Колоніального зага­рбання» та «національного поневолення». Але значна більшість українсь­ких істориків трактує литовців як визволителів колишніх українських кня­зівств з - під Золотої Орди, що набагато скоріше, порівняно з Московсь­ким князівством скоротило монголо - татарське іго у наших землях.

II період £ 1362 ~ 1385). Автономія України у складі Литви В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічник* проявилии неабияку політичну мудрість. «Ми старовини не рушаємо вини не вводимо», - постійно наголошували литовські правителі. Перебу­ваючи на значно нижньому рівні суспільно - політичного і культурного ро­звитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності.

Провідну роль у Литовській державі поступово починає відігравати й староруська мова. Навіть у Жмуді, яка вирізнялася серед корінних ли­товських земель особливим консерватизмом, документи писалися русь­кою мовою. В основі Литовських статутів (1529, 1566, 1588 рр.) - кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує іс-торико - правова наука, лежали звичаєві і писані норми українського пра­ва, тобто «Руської правда». Православна церква у Литовській держави та­кож зберегла міцні позиції, зокрема великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними.

Українські землі перебували у становищі удільних князівств, очолю­ваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Українсь­ка знать зберігала свої володіння, отримувала право обіймати найвищі ад­міністративні посади і тому відчувала себе спів - господарем у Литовській державі. Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Ве­ликий князь Литовський і Руський» - тому й державу ряд істориків визна­чають як Литовську - Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90% із українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кінця XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівзалежних земель рі­вноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігово - Сіверщи-на, Волинь та Поділля.

Правда, руська династія Рюриковичів поступилася Гедиміновичам: київським і чернігово - сіверським удільними князями стали сини Ольгер-да Володимир і Дмитро - Корибут, на Волині княжив молодший брат ве­ликого князя Любарт, а після нього син Любарта — Федір: на Поділлі пра­вили племінники Ольгерда - князі Коріатовичи. Проте за одне - два поко­ління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадува­ли своїх попередників - Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того як його запозичила Москва - міцніючий суперник литов­ців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М. Гру шевський дово­див, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Але литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойов­ників не завершився.

Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів Ягайло. Проти нього виступали його брати й інші роди­чі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський ор­ден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими ри­царями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укла­дення унії між Литвою і Польщею, якою вони намагалися відкрігги собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Ли­товського князівства, рр

III період (1385 - 1480) Поступове обмеження прав українського

населення, боротьба за збереження залишків автономії

Початок цього періоду історики пов'язують з умовами' Кревсійсої

Унії.

14 серпня 1385 р. у замку Крево, неподалік Вільно, литовський князь Ягайло й польські посли підписали акт про унію яка передбачала:

1. Об'єднання Литви і Польщі в єдину державу внаслідок шлюбу ли­товського короля Ягайла і польської королеви Ядвіги;

2. Обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владне ла­ва II та одночасно залишався великим князем литовським;

3. Перехід у католицтво язичницького населення Литви;

4. Віддати казну Польщі;

5. Заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові австрійському за відмо­ву від Ядвіги.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовніш­ньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишало­ся ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать - надто впе­внена у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реаліза­ція умов унії, спроби ліквідувати суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі - України на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу не ви­кликала сильну протидію.

Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревські унії зберігалися державна незалежність Литви та Польщі, які незважа на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними ор­ганізаціями.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртува­лася навколо талановитого й честолюбною двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392 - 1430). внаслідок опору литовських феодалів, підт­римуваних населенням Ягайло змушений був у 1392 р підписати з Вітов-том Островську угоду за якою Литовське князівство зберігалися і його до­вічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний Вітовт. Вітовт рішуче проводив курс на централізацію Лит­ви, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392 - 1394 рр. він силою зброї змістив князів, що перестали йому коритися, і ліквідував на території України Волинське, Новгород -- Сіверське, Київсь­ке та Подільське удільні князівства, перетворив їх на провінції Литви. Ві­товт постійно розбудовував систему укріплень у Барі, Брацлаві, Званиго-роді, Жванці, Черкасах та інших містах. Однако, позбавлення удільних князів управлінських прав завдало відчутного удару боєздатності литовсь­ким військам. Вітовт мав на меті оволодіти всією Руссю й усім Московсь­ким князівством. Але ці плани залишилися нездійсненними.

12 серпня 1399 р. добре озброєна, але не згуртована спільною метою українсько - литовська армія в гирлі р. Ворскли зазнала нищівної поразки від 100 тисячної армії хана Тимур - Кутлука. У битві загинули 18 князів і тисячі простих воїнів. Переслідуючи відступаючих, ординці спалили й спустошили Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Все це разом узяте і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на да­льше зближення з Польщею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литов­ські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігом ординців, Вітовту знову вдалося поширити свій вплив на південь до бере­гів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністра.

У цей час із заходу й півночі Польщі, Литви, руським і всім слов'янським землям, загрожували німецькі рицарі, що намагалися роз­ширити межі своїх володінь за рахунок загарбання чужих земель.

Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. у Прусії поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг. Крім польських і литовських загонів, незначної кількості татар у армії Вітовта були львівські полки - під блакитним із жовтим левом знаменами, псремишлінскі - під блакитним з жовтим дво­ровим орлом, Холмське - під зеленим з білим ведмедем між трьома сос--іами, три подільські - під білими з сонячними ликами, галицькі - під бі­лим з чорною галкою всередині знаменами.

У битві під Грюнвальдом хрестоносці зазнали нищівної поразки. Сам великий магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген був убитий в бою. Ук­ладений у 1411 р. в Труні мир повернув Вітовтові жмудські землі, до Польщі відійшла Доброжинська земля; Орден мав сплатити контрибуцію. Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного володаря Великого князівства Литовського знову зміцнилось. Політичну незалеж­ність Литви закріпила Городельська унія 1413р. Вона чітко визнала литов­ську державу на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберегти і після смерті Вітовта. Ця унія значно зміцнила міжнародне ста­новище Литви. При підтримці Вітовта до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, після чого князю було не важко закріпитися на Пів­дні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром. Вітовт укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса 14І5) Караул на Середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському ли­мані, Дашів ( нині Очаків, 30р. XV ст), св. Івана і мцтницго поблизу о. Та-вані в пониззі Дніпра та ін.. Разом з тим Городельська унія засвідчила зро­стання дискримінації православного населення. Католики могли брати участь у великокняжій раді, а участь православних у державному управ­лінні обмежувалась. Така нерівноправність вела до розколу між правосла­вними і католиками в українських землях.

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став мо­лодший брат Ягайла - Свидригайло, підтриманий частиною литовських магнатів та українським боярством. Почалася запекла сутичка між прихи­льниками литовсько - польської унії та її противниками. Однак орієнтація Свидригайла на українську знать викликала занепокоєння й протест окре­мих литовських князів і бояр, які боялися втратити українські землі. Тому вони організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сігізмуда (1432 - 1440). У 1432 р. була відновлена польсько - литовська унія. Однак майже всі російські, українські і білору­ські землі не визнали влади Сігізмунда. Почалася шестирічна війна в якій населення чинило опір литовським військам. Лише в 1438 р. Сігізмундові вдалося знову підкорити російські, українські і білоруські землі. Подаль­ше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з тагальським наростає антилитовський рух, що вилився в народні вис 1440 р. на Волині та Київщини.

У 1440 р. у результаті змови Сігізмунда було вбито, і литовськ князем став син Ягайла - Казимир (1440 - 1492). Щоб заручитись під мкою феодалів Литви Казимир видав у 1447 р. привілей який розширював права всіх феодалів. Ці поступки послабили незадоволених російських, українських, і білоруських феодалів пануванням Литви.

За часів правління Казимира на деякий час було поновлено удільні князівства Київське та Волинське, а у 1458 р. було створено незалежну Київську митрополію. Але згодом у 1452 р. було ліквідоване Волинське, а в 1471 р. Київське князівства. Отже, в кінці XV ст. в українських землях, що входили до складу Литви було повністю ліквідовано удільно - князів­ський лад і вони стали звичайними провінціями Литви.

IV період (1480 - 1569) загострення московсько - литовського про­тистояння за українські землі

Попри те, що Київське удільне князівство було ліквідовано у свідо­мості людей Київ назавжди залишився «столицею славетного колись кня­зівства Київського, першим зпоміж усіх інших міст». Ось чому це місто завжди викликало заздрість сусідів і ненависть ворогів.

Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно -східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці XV - початку XVI ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявила про себе як про центр «збирання земель Русі». На початку 70-х років XV ст. у Східній Європі оформився московсько - кримський союз, спрямований проти Польщі, Литви і Великої орди (Заволзької).

Київ стояв на заваді московським устремлінням. Ось чому ще навес­ні 1482 р. Московський князь Іван Ш вимагав від хана Менглі - Гірея на­пасти на Поділля або на Київщину. Татари не заставили себе довго чекати. 1 вересня 1482р., у Семенів день напали на Київ. Воєвода Іван Ходкевич надто пізно одержав звістку про наближення ворога і не зумів належним чином організувати оборону міста. Воно було повністю спалено. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану ІП золоті прикраси із спаленої татарами Святої Софії. Московські князі ставили перед собою мету воз'єднати в межах Російської держави всі землі, які входили колись до складу Київської Русі вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею свозю отчиною. У 1489 р. московський князь Іван Ш заявив великому князеві литовському і королеві польському Ка-: «Наши городьі, и волости, и земли, и водьі король за собой дер-Цілком зрозуміло, що керівники Російської держави підгримували ереселення простих людей так і перехід від Литви з землями під владу Москви удільних князів. З прикордонних, зокрема Чернігово - Сіверсь-ких, їх прагнення відірватися від Литви і приєднатися до держави Росій­ської. Часто це мотивувалося захистом православної віри, що зазнавала утисків у Литві.

У війнах московського князівства з Литвою в 1486 1492 роках (прикордонні війні) 1500 - 1503 рр. головними питаннями були територіа­льні та конфлікти між українськими князями. Хоча Іван Ш у себе цілесп­рямовано нищив удільно - феодальну систему, але на території Литовсь­кого князівства він її, навпаки, всіляко підтримував.

У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям, після поразки литовського вій­ська, вся Чернігова - Сіверська земля з 319 містами і 70 волостями була закріплена за Російською державою. У 1508 р. білоруські і українські фео­дали на чолі з князем Михайлом Глинським підняли повстання в Білорусі й на Київщині спрямоване на відокремлення руських земель від Литовсь­кого князівства, але українська і білоруська шляхта їх не підтримала. Кримський хан зрадив, а допомога російських військ була недостатньою і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський утік до Москви. Швидким темпам об'єднання земель під владою московського князя відповідала іде­ологічна теорія, яка ставила московських князів як спадкоємців великої Візантійської імперії.

Хронологічно зростання могутності Московської держави збігалося з занепадом Візантійської імперії під навалою турків у 1453. На цьому грунті постає теорія трьох Римів: перший Рим упав, другий Рим - Конста­нтинополь - теж упав, третій Рим - Москва - стоятиме вічно. Серед мос­ковських князів, духовенства, провідної еліти зміцнювалося переконання в тому, що Москва - спадкоємиця Києва, а московські князі - нащадки Мономаха. Цю теорію ширили всіма заходами, нехтуючи фактами, що Юрій Довгорукий молодший син В. Мономаха - мусів поступитися пра­вами старшому братові, Мстиславові, князеві Київському та його нащад­кам. Забуваючи про розквіт Галицько-Волинської держави часів Мстис­лава, Романа та Данила, якого коронували ще в 1253 році, Московські по­літики твердили про спадкові права московських князів на Візантію і на Київ. Цей мотив - боротьба Москви за свої землі, червоною ниткою про ходить через усі події починаючи з XV ст. Навіть сьогодні деякі полії дозволяють собі говорити про особливі права щодо України, Білорз інших держав. Отже, зробимо деякі висновки: сторони, які бажали ти землями колишньої Київської Русі, мали риси що привертали українців та білорусів. З одного боку Литва вабила толерантним відно шенням до населення українських земель в початковий період і відверну лося від проблем цього населення в XV - XVI ст. І навпаки, Московія приваблювала православною вірою і терпимістю до удільних князів, яких у себе не терпіла.

Польща з одного боку проявила жорстокість до українського насе­лення, шо проявилось в ополяченні та окатоличенні, а з іншого - несла за­хідну культуру й нові технології в державі та освіті. Але біда України поля­гала в тому, що вона не мала своєї держави, а політична еліта як тоді так і сьогодні не спрямована визначатися в напрямку свого розвитку.