- •Правове регулювання часу відпочинку: поняття та види.
- •54 Дисциплінарна відповідальність. Дисциплінарні стягнення, порядок їх накладання
- •Поняття, підстави, умови, види матеріальної відповідальності.
- •Трудові спори: поняття, класифікація, органи, що розглядають, порядок розгляду
- •Поняття державного управління (здійснення виконавчої влади)
- •Поняття, підстави і умови правомірності адміністративного примусу.
- •Поняття кримінальної відповідальності і складу злочину.
Поняття, підстави, умови, види матеріальної відповідальності.
. Матеріальна відповідальність у трудовому праві визначається як обов'язок кожної зі сторін трудових правовідносин відшкодувати шкоду, заподіяну іншій стороні внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі та порядку.
Як це вбачається із положень ст. 153 КЗпП, в основу матеріальної відповідальності покладений обов'язок працівника дбайливо ставитися до майна роботодавця та вживати заходів до запобігання шкоди, а також обов'язок самого роботодавця створити умови, необхідні для нормальної роботи, забезпечити здорові та безпечні умови праці, а також упроваджувати сучасні засоби техніки безпеки та санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виробничому травматизму та виникненню професійних захворювань працівників.
Невиконання чи неналежне виконання перелічених обов'язків, якщо внаслідок цього заподіяна матеріальна шкода, являє собою правопорушення і є підставою для матеріальної відповідальності.
Суб'єктами матеріальної відповідальності у трудовому праві є і працівник, і роботодавець (власник чи уповноважений ним орган або фізична особа), які перебувають у трудових правовідносинах
між собою. Тому матеріальна відповідальність у трудовому праві є двосторонньою, взаємною. Працівник, який заподіяв шкоду майну власника внаслідок невиконання або неналежного виконання обов'язків за трудовим договором, зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду незалежно від того, чи був він притягнутий до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності за діяння, що ними спричинено шкоду. Роботодавець несе матеріальну відповідальність перед працівником за шкоду, заподіяну внаслідок невиконання або неналежного виконання обов'язків (статті 131,153 КЗпП) щодо створення нормальних, безпечних і нешкідливих умов праці, забезпечення повного збереження дорученого працівникові майна.
Як зазначалося, підставою для застосування матеріальної відповідальності є трудове майнове правопорушення, тобто наявність матеріальної шкоди. Таким чином, елементами (ознаками, умовами) трудового майнового правопорушення є:
а) наявність прямої дійсної вини. До прямої дійсної вини належать, наприклад, нестача, ушкодження цінностей, витрати на ремонт зіпсованого майна, штрафні санкції за невиконання господарських зобов'язань. Не підлягають відшкодуванню (ст. 130 КЗпП) неотриманні доходи (упущена вигода) та збитки, що виникли внаслідок факторів, які не залежать від працівника. Щодо прямої дійсної шкоди, заподіяної працівникові незаконними діями (бездіяльністю) власника чи уповноваженого ним органу, то під нею розуміють: втрачений працівником заробіток за час вимушеного прогулу при незаконному звільненні; витрати, пов'язані з ушкодженням здоров'я, що призвели до трудового каліцтва чи професійної хвороби; вартість особистих речей працівника, які зіпсовані чи знищені (викрадені) внаслідок незабезпечення їх збереження власником;
б) протиправність дій або бездіяльність однієї зі сторін трудового договору (невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків);
в) причинний зв'язок між протиправними діями та за подяною майновою шкодою, яка настала. Тобто результат неминуче зумовлений вчиненим особою діянням;
г) вина працівника, власника чи уповноваженого ним органу.Така вина відбиває ставлення суб'єктів трудових правовідносин До заподіяної шкоди у формі умислу чи необережності.
Трудовим законодавством передбачено два види матеріальної відповідальності — обмежену і повну.
Обмежена матеріальна відповідальність полягає в обов'язку працівника, з вини якого заподіяно шкоду, відшкодувати власнику чи уповноваженому ним органу пряму дійсну шкоду, але не більше його середньомісячного заробітку (ст. 132 КЗпП).
Повна матеріальна відповідальність, передбачена ст. 134 КЗпП, застосовується за заподіяну шкоду без будь-яких обмежень. Зазначимо, що перелік підстав притягнення до повної матеріальної відповідальності, який міститься в цій статті, є вичерпним.
До таких підстав віднесені:
а) за наявності між працівником (який досягнув 18-річного віку) і підприємством, установою, організацією письмового договору про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності;
б) якщо майно та інші цінності були одержані працівником (за наявності його згоди) під звіт за разовою довіреністю або за іншим разовим документом;
в) якщо шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки злочину;
г) якщо шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані (що підтверджено актом медичного обстеження);
д) якщо шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
є) якщо на працівника законодавством покладено повну матеріальну відповідальність;
є) у разі завдання шкоди не при виконанні трудових обов'язків;
ж) якщо службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.
Матеріальна відповідальність застосовується:
а) за розпорядженням власника підприємства, установи, організації;
б) в судовому порядку.
На відміну від дисциплінарної матеріальна відповідальність сторін трудового договору має взаємний характер. Переважна більшість працівників сумлінно та свідомо виконують трудові обов'язки, вимоги правових норм. Але трудовий процес — явище багатогранне, і його порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника, так і власника підприємства.
Саме це випливає із закону, де записано, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом із тим, і другу сторону трудового договору — власника підприємства — закон зобов'язує створювати працівникові умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).
Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випливає висновок, що матеріальна відповідальність — це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки вказує на суб'єкти матеріальної відповідальності — працівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода й лише через наявність вини працівника, протиправність його поведінки, що зумовлює її суттєву відмінність від майнової відповідальності за нормами цивільного права, адміністративної та кримінальної.
Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє: поновленню цілісності майна; вихованню у працівників дбайливого ставлення до майна; зміцненню гарантій збереження заробітної плати. Як самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна відповідальність
включає:
своєрідний суб'єкт (лише працівників, які заподіяли шкоду майну підприємства);
певні підстави та умови (підстави — порушення працівником трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови — вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок);
— певні види та межі відповідальності (види — обмежена, повна і підвищена відповідальність, межі — лише пряма дійсна шкода);
— специфічний порядок покриття (адміністративний порядок у разі обмеженої і судовий — у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності).
Своєрідними суб'єктами матеріальної відповідальності є працівники, котрі перебувають у трудових правовідносинах з підприємством і заподіяли його майну шкоду внаслідок порушення трудових обов'язків. Але оскільки працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова право-дієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі незалежно від того, з якого віку вони уклали трудовий договір — з 14,15 чи 16 років (ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову праводієздатність і внаслідок заподіяння майнової шкоди підприємству несуть матеріальну відповідальність за нормами трудового законодавства.
Другим суб'єктом матеріальної відповідальності є власник або уповповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов'язково повинно мати статус юридичної особи (ст. 62 ГК). У разі заподіяння шкоди працівникові підприємство несе перед ним матеріальну відповідальність відповідно до законодавства про працю.
Відмежування матеріальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності виражається й у тому, що поряд із зазначеним матеріальна відповідальність має певні види та межі. Види матеріальної відповідальності: обмежена; повна; підвищена. Перші два види зазначені в Кодексі законів про працю України, а підвищена відповідальність передбачена Законом України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. Цим Законом передбачено відшкодування вартості пошкодженого майна у подвійному і потрійному розмірі.
Обмежена матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду повністю, але не більше встановленої законом межі — його місячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності застосовується за відсутності повної та підвищеної відповідальності.
Повна матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду в межах повного розміру, але з урахуванням прямої дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна відповідальність настає лише у безпосередньо визначених законом випадках (ст. 134 КЗпП України).
Правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалізується двома способами:
добровільним покриттям заподіяної шкоди;
примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. 5 ст. 130 і ст. 136 КЗпП України).
Добровільний спосіб стосується будь-якого виду матеріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди:
а) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосовується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів із дня ви явлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівникові;
б) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної плати або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.