Міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни
Ровеньківський техніко економічній коледж
Самостійна работа №9
Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках
Підготував: Калініченко А.
Перевірив: Старостенко А.Г.
Ровеньки 2011
План
Західноукраїнські землі під владою іноземних держав
Утворення Українскої війскової організації
Незалежна Карпатська держава. Карпатска Січ
А.Волошин
Західноукраїнські землі в 1921—1939 pp.
Доля українських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 p., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки в 1931 p., проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави. Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість. Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахові й 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова. Отже, українські етнічні землі в 20—30-х pp. було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу. Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці. Більш як 80 % населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством, становище в якому залишалося важким й ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах було проведено земельні реформи. Проте землі селяни не отримали. Найродючіші землі віддали польським, чеським та румунським колоністам. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях новоприбулим військовим і цивільним поселенцям більш ніж 600 тис. га землі і щедрі фінансові субсидії. Це проводилося задля зміцнення польської присутності на східних кордонах з ігноруванням того, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи. До 1938 р. на західноукраїнських землях вже господарювало 300 тис. поляків-переселенців. Аналогічну політику здійснювали румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів. Це не лише загострювало земельний голод і аграрне перенаселення в цих густонаселених районах, а й спричиняло гостре невдоволення українців. Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами різко загострилася. У Галичині прокотилася хвиля нападів на польські маєтки: зафіксовано більше 2200 таких акцій. Активізували антиурядову діяльність й українські політичні партії та організації. У відповідь на виступи українців польський уряд вдався до масових жорстоких дій. У середині вересня 1930 р. в українські села було послано великі армійські підрозділи та поліцію. Озброєні загони зайняли майже 800 сіл застосовуючи принцип колективної відповідальності, заарештували більш як 2 тис. українців, близько третини з них засудили до тюремного ув'язнення. "Пацифікація" (умиротворення) та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки. Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво, у якому урядові кола вбачали засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів. З цією метою повсюдно закривалися школи з українською мовою навчання, навіть початкові. Із більш ніж 2400 початкових українських шкіл, що функціонували в Східній Галичині 1912 р. (у часи імперії Габсбургів), у 1937 р. залишилося 352. На Волині протягом того часу кількість українських шкіл зменшилась із 440 до 8. У 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська — аж на 230 тис. українців. Ще гірше було в Румунії, уряд якої взагалі закрив усі українські школи і навіть відмовився визнати українців за окрему національність. Повної румунізації зазнав і Чернівецький університет. Дуже незначним був тут і прошарок студентів-українців. Поряд із загальним обмеженням українців у правах посилився і наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині в 1914 р. до 1939 р. вціліла лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів спалювали храми, тероризували українське населення, примушуючи його перейти в католицтво, а управління православними церквами, богословська освіта і навіть відправи провадилися польською мовою. Та попри терор, попри всі намагання нових правителів колонізувати українські землі місцеве населення і, особливо, його політичні лідери різними формами виборювали свої соціальні й національні права, прагнучи до волі. На середину 20-х років українці мали до 12 політичних партій різних ідеологічних спектрів. Найчисленнішою і найвпливовішою серед них тривалий час було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — ліберальна партія, яка обстоювала конституційну демократію та незалежну українську державу. Ця партія, утворена в 1925 p., контролювала багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів. На виборах УНДО збирало до 600 тис. голосів, мало своїх представників у польському сеймі. Проти загарбників також виступала Українська військова організація (УВО), котра діяла в підпіллі з 1920 р., та інші організації. На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що трапилося в 1917—1920 pp. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцова, українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський, Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як тоталітарна держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді дедалі більше поширювалися і в Західній Європі. У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна організація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929 р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину організації становила галицька молодь. ОУН дотримувалася військових засад керівництва, конституційних методів, суворої дисципліни, проводила кампанію політичного терору проти запеклих шовіністів-урядовців. Осередки ОУН, очолювані молодими і здібними керівниками С. Бандерою, Я. Стецьком, М. Лебедем та іншими, були майже в кожному польському університеті, школі, гімназії, де навчалися українці. Вони організовували масові політичні процеси, видавали газети, енергійно поширювали свої ідеї серед студентської, селянської та робітничої молоді Галичини й Волині. ОУН боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в Україні, висуваючи натомість гасло національного солідаризму. Не всі засоби боротьби ОУН були гуманними чи справедливими. Але не підлягає сумніву одне -* це свідома боротьба з ворогом, палке прагнення здобути волю, незалежність України, участь у лавах ОУН молодих, енергійних, ідейно налаштованих і самовідданих патріотів швидко зробила її найпотужнішою силою в політичному житті Західної України. У 30-х роках націоналістичний рух розгорнувся і на Буковині. Будителем національної свідомості в цей час став журнал "Самостійна думка", який редагував С. Никорович (водночас він обіймав посаду зв'язкового ОУН від Буковини). Невдовзі тут було утворено ОУН південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, у Бессарабії та Мармарощині став Орест Зибачинський. ОУН заснувала студентську організацію "Залізняк" та спортивне товариство "Мазепа". ОУН чинила опір окупаційній владі. її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях синьо-жовті прапори тощо. У 1938 p., після встановлення у Румунії військової диктатури, політичні партії та інші організації було розігнано. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну структуру і не зникли з політичного обрію. Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії. її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло об'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р. Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій нібито захопила фашистська агентура. Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада. На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в'язниці "Береза Картузька", по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої Брестської області. Сотні борців за волю рідного краю мучились у сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана. Важливим чинником національно-визвольного руху галицьких українців була Греко-католицька церква, яка наприкінці 30-х років налічувала 4 млн віруючих і близько З тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть політичну партію — Українську католицьку національну партію. Ця церква, як суто українська установа, берегла східні церковні традиції, підтримувала національні прагнення свого народу, сприяла розвитку шкільництва. У цьому значна заслуга її глави митрополита Андрія Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Як щедрий меценат, він на власні кошти будував храми, монастирі, школи, допомагав бідним дітям здобувати освіту. Чималу суму грошей А. Шептицький пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Значний вплив А. Шептицький справляв також на політичне життя. Як противник політичного терору, він публічно виступав проти пацифікації, а восени 1930 р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з українцями Галичини. Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема, товариство "Просвіта", яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис.активних членів. Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо. Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В. Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість. У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період 20-30-х pp. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду. Нехтуючи негаразди, люди жадали одного — мирного, спокійного життя, відвернення загрози нової війни. Та події в Європі та світі розвивалися не так, як вони сподівалися і як їм бажалося. Усе найважче було попереду.
Західноукраїнські землі під владою іноземних держав. Економічний, соціальний, політичний розвиток
Політика Польщі, Румунії та Чехословаччини на окупованих ними українських землях. 2. Українські землі у складі Польщі. 3. Українські землі у складі Чехословаччини. 4. Українські землі у складі Румунії. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн. українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території "Підкарпатської Русі", що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини. Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: — насильницька асиміляція; — стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; — репресії проти діячів національно-визвольного руху; — національний гніт; — відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям. Форми, в яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж з високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-1939 pp. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель. У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері. У цей період українське населення теж намагалось відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 p., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений. У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1929 pp. переселилось 77 тис. поляків. Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту у політиці стосовно українців. Третій період (1926-1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю.Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Така політика проводилась з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (голодомор 1932-1933 pp., масові репресії, в тому числі проти членів КПЗУ). У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі Картузькій. Але, починаючи з 1937 p., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялись, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям стануть сприятливим грунтом для зростання сепаратизму. Прокотилась нова хвиля репресій. У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 20-х років чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних зобов'язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя в силу низького рівня освіти і відсутності підготовлених кадрів. У другій половині 20-х - 30-ті роки уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, щоб відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на "мовному питанні". У другій половині 30-х років урядові кола ЧСР зіткнулись з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю автономію. Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень. Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів — ось чим характеризувалось становище краю. Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, ЧСР та Румунії, їхні політичні режими допускали певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі у 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося у 1925 p., було по суті ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об'єднання були Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію і незалежність України. Вагомою політичною силою була Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилась як партія соціалістичного напряму, її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем пов'язувалося із завоюванням незалежності. її лідерами були Л.Бачинський і І.Макух. Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. перетворилась у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і увійшла до Компартії Польщі. На чолі КПЗУ стояли Й.Клірик, Р.Кузьма. Політика українізації та непу, що проводились в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну було розпущено. Українські партії максимально намагались використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. З цією метою вони боролись за місця у польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалось з 25 послів і 6 сенаторів, то у липні 1930 р. — з 50 послів і 14 сенаторів. У Закарпатті політичне життя було особливо складне. Суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття були зв'язані з близькими їм чехословацькими партіями і діяли під їхнім "дахом". Усі найвпливовіші партії ЧСР мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і уподобання різних груп населення. Разом з тим кожна з них схилялась до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї. Найвпливовішими течіями були русинство і народовство. Русинський напрям користувався найбільшою підтримкою населення, домагався автономії краю. Лідером напряму був А.Бродій, призначений у жовтні 1938 р. головою автономного уряду. Але вже за два тижні його було усунуто з цієї посади. Народовський напрям послідовно відстоював український характер населення краю і виступав за автономію. Лідером руху був А.Волошин. У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише у 1927 р. утворилась партія, що відстоювала національні інтереси українців, - Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Лідером партії був В.Золозецький. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою позицією УНП, в середині 30-х років утворює конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за програмними засадами і діями до Організації українських націоналістів (ОУН).