7…. Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи1.

Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського апарату на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і законодавчо встановленого примусу і насильства.

Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу Божу і владу кесареву. Монтеск’є, видатний філософ ХVІІІ століття, доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод.

Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією.

Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Законодавча влада – це влада, на яку покладена функція прийняття та видання законів – нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не передбачено референдумом.

Виконавча влада – це правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів: пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм.

Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя – захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну систему, права і свободи громадян.

8…. Конституція — категорія правова. Як правило, вона становить єдиний правовий акт або систему таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, що діють від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосе¬редньої демократії, а також визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізми їх здійснення, закріплюють права і свободи людини й громадянина.

Конституція — особливий інститут правової системи держави, що має правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон країни, а основний її закон, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності й пра¬вопорядку у країні.

Змістом будь-якої конституції є закріплені на загальнодемократичних засадах і принципах правове становище людини та організація публічної влади в державі. У ширшому, політико-правовому розумінні, зміст конституції складає сукупність (єдність) конституційних норм, інститутів та принципів, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з визначенням правового статусу людини в державі, організацією в ній державної влади, місцевого самоврядування, територіального устрою. При цьому, як правило, у спеціальній літературі, торкаючись питання змісту конституції, звертають увагу на два аспекти даного поняття: соціальний і правовий191. У першому випадку (соціальний аспект змісту конституції) говорять про те коло суспільних відносин, яке, власне, і врегульовують норми конституції. У другому випадку (юридичний аспект змісту конституції) дають правовий аналіз складових частин конституції – норм, інститутів, принципів. Домінуючим при визначенні поняття змісту конституції, здебільшого, стає коло (сукупність) тих суспільних відносин, які є предметом правового регулювання конституції.

9… Необхідність охорони конституції будь-якої держави пов’язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб’єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання держави, основних елементів її політичної системи.

Конституція має велику соціальну цінність і, отже, її можливо й необхідно розглядати в аксеологічному (ціннісному) аспекті. Вона становить цінність не тільки для держави, оскільки впорядковує державний механізм і взаємозв’язки її різноманітних ланок, а й для суспільства. Це пов’язано насамперед з її обмежувальною функцією, оскільки конституція забезпечує обмеження держави правом.

Світова практика свідчить, що організація охорони конституції може здійснюватися в таких формах:

• використання владних прерогатив президентом як гарантом конституції;

• використання компетентними суб’єктами права законодавчої ініціативи;

• встановлення особливого порядку (складнішого) перегляду та внесення пропозицій щодо змін тексту чинної конституції;

• прямого конституційного нагляду, коли компетентний державний орган виявляє неконституційність акта, але сам його не скасовує;

• опосередкованого конституційного нагляду, коли повноважні органи (суди загальної юрисдикції) мають право не застосовувати закони (якщо, на їх думку, вони не відповідають конституції) і звертаються за підтвердженням їх конституційності до конституційного суду;

• попереднього та наступного конституційного контролю, коли компетентні державні органи не тільки виявляють невідповідність актів конституції, а й відхиляють те, що не відповідає основному закону;

• офіційного нормативного та казуального конституційного тлумачення;

• конституційно-правового судового вирішення спорів щодо компетенції органів державної влади та управління;

• конституційної експертизи правозастосовчої практики, коли конституційний суд розглядає справи за скаргами про порушення основних прав і свобод громадян.

Європейська система охорони конституції історично пов’язується з діяльністю спеціалізованих органів, насамперед конституційних судів.

Головним суб'єктом правовідносин стосовно охорони і захисту Конституції України є народ України.

Дотримання норм Конституції означає утримання від заборо¬нених нею дій.

10… Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

- Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

- Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

- Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм - це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між "зовнішнім фасадом" сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, - це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв'язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та іншихцілей.

11… Конституція – це основний закон держави. Як правило, це єдиний правовий акт чи система таких актів, за допомогою яких безпосередньо народ чи органи держави, що виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

У правознавстві існують два значення терміна «конституція» -юридична конституція та фактична конституція.

Юридична конституція – це основний закон держави, що має вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.

Фактична конституція – реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні відносини між державою та особою.

Найважливіші ознаки конституції:

- це основний закон держави, який виступає основою всього національного законодавства;

- це закон, який має найвищу юридичну силу, а всі інші нормативно-правові акти мусять відповідати положенням конституції, що забезпечується створенням системи правової охорони конституції (у формі конституційного контролю чи конституційного нагляду);

- має підвищений ступінь стабільності, яка забезпечується спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до конституції, складнішою від процедури внесення змін і доповнень до решти законів.

Існують різні способи класифікації конституцій:

- за формою вираження – писані (у формі одного чи кількох нормативних актів), неписані (у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані (поєднання двох попередніх);

- за порядком прийняття – даровані (як правило, вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референдумом або парламентом), договірні (є результатом угоди між різними суб’єктами конституційного процесу);

- за порядком внесення змін і поправок – гнучкі (зміни до них вносяться в порядку, передбаченому для будь-якого закону) та жорсткі (для яких передбачена особлива процедура внесення змін і доповнень);

- за часом дії- тимчасові (приймаються на певний термін або до настання певної події) та постійні (приймаються на невизначе-ний термін);

- у залежності від форми державного устрою – унітарні, федеративні та конституції суб’єктів федерації.

12… 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.

Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.

Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС.

Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.

Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.

13… Конституція – найважливіший нормативний акт держави, її основний закон. Такої назви не мають жодні інші нормативно-правові акти. Конституція стоїть на першому місці в законодавстві держави і містить у собі вихідні засади національної системи права. Усі правові акти повинні співвідноситися з Конституцією і не можуть їй суперечити.

Норми Конституції за юридичними характеристиками є також основоположними для всіх державних органів, службових осіб, громадських об’єднань, громадян.

Конституція є основним законом, тому що закріплює:

– державний устрій держави, тобто визначає, яке значення в державі належить державній владі, визначає взаємозв’язок і взаємодію політичних партій, влади, релігії, громадських організацій;

– взаємовідносини держави та особи, тобто права й обов’язки громадян. Україна дотримується Загальної декларації прав людини, яку вона ратифікувала;

– відносини, пов’язані з організацією адміністративно-територіального устрою держави, тобто поділ території на райони, області, Автономну Республіку Крим;

– відносини, що регулюють порядок організації, систему і компетенцію державних органів.

Конституція приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом шляхом референдуму. Конституція України являє собою єдиний кодифікований акт, що закріплює засади організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда і має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:

по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення статті 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до КОНСТИТУЦІЇ України";

по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають прийматися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), мас бути визнаний недійсним. Найвища юридична сила Конституції У країни забезпечується особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю.

14… Політична партія — це об'єднання прихильників певної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утво­рюється для участі у виробленні та здійсненні державної політи­ки, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єд­нань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це ос­новне — неолітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бу­ти суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх до­помогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режи­му виконують такі функції:

виявлення та акумуляції політичних настроїв;

представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

формування політичних програм щодо можливих напрям­ків розвитку суспільства та держави;

забезпечення конкуренції політичних поглядів;

підготовки кадрів для політичної діяльності;

реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демо­кратії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непоруш­ності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — га­рантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приво­дить до того, що сама сутність цих політичних систем часто ви­значається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».

15… В усіх сучасних державах світу функціонує інститут глави дер¬жави. Главою держави є посадова особа чи державний орган, який посідає найвище місце в ієрархії інститутів влади. Реальне місце і роль глави держави у здійсненні державної влади залежать від форми правління й політичного режиму, що склався у країні. Гла¬ва держави може або перебувати поза іншими гілками державної влади, або бути включений у виконавчу владу й очолювати її, або входити і до законодавчої, і до виконавчої, і навіть до судової гілок влади. Згідно зі статтею 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Консти¬туції України, прав і свобод людини й громадянина.

Термін "глава держави" не означає, що Президент поставлений Конституцією України над усіма іншими органами державної вла¬ди і не передбачає встановлення субординаційних зв'язків між ним та парламентом або урядом. Його роль у державному механізмі по¬лягає не в тому, щоб бути над гілками влади, а в тому, щоб бути поряд з ними, забезпечуючи єдність державної влади і державної політики, цілісність державного механізму. Не перебуваючи з ін¬шими органами державної влади у відносинах влади — підпо-рядкування, Конституційне закріплення статусу Президента України як га¬ранта державного суверенітету означає, що глава держави повинен використовувати всі свої повноваження для забезпечення існуван¬ня України як незалежної, самостійної держави. І для того щоб Президент України мав реальні можливості для гарантування дер¬жавного суверенітету й територіальної цілісності України, його конституційний статус як глави держави підкріплений значними повноваженнями в зовнішньополітичній сфері України і як Вер¬ховного Головнокомандувача Збройних Сил України.

Поряд із забезпеченням державного суверенітету й територіаль¬ної цілісності України на главу держави покладено завдання гаран¬тувати додержання Конституції України. Йдеться про те, що Пре¬зидент України, ефективно реалізуючи надані йому повноваження, має забезпечити реальність реалізації конституційних приписів, стабільність встановленого конституційного правопорядку. При цьому він може діяти як безпосередньо, самостійно вирішуючи конкретні питання, так і опосередковано, через інші органи дер¬жавної влади, вимагаючи, щоб вони ефективно функціонували й оперативно вирішували питання, які входять до їх компетенції.

16… Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов’язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

1. Громадські права і свободи людини.

2. Політичні права і свободи громадян України.

3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина.

4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

громадянські права й свободи;

політичні права і свободи;

економічні права і свободи;

соціальні права і свободи;

культурні права та свободи.