Марія заньковецька

Біографічні відомості із життя Марії Заньковецької (1854–1934, справж. Адасовська). Її захоплення театром у роки дитинства та юності, участь в Чернігівському аматорському гуртку. Заміжжя М. Адасовської (в заміжжі Хлистової), знайомство з М. Тобілевичем (по сцені Садовським) в місті Бендери. Участь М.Заньковецької в аматорському гуртку Бендер та Свеаборга.

Вступ М. Заньковецької на українську професійну сцену в 1882 році. Її тріумфальний дебют в ролі Наталки з п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка». Творча діяльність М. Заньковецької в об’єднаній трупі М. Старицького та М. Кропивницького (1883–1885), її основні тогочасні ролі. М. Заньковецька – провідна актриса трупи М. Кропивницького (1885–1888). Глибоко реалістичне виконання М. Заньковецькою ролей Олени та Оксани в п’єсах М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Перші петербурзькі та московські гастролі трупи М. Кропивницького, величезний успіх М. Заньковецької у російського глядача, відгуки про її гру в столичній пресі. Трагедійно-драматичне виконання М. Заньковецькою ролі Харитини з п’єси І. Карпенка-Карого «Наймичка». Свідчення про виступи М. Заньковецької російських літературних та мистецьких діячів.

Перебування М. Заньковецької в трупах М. Садовського–П. Саксаганського, М. Садовського, М. Кропивницького, інших українських трупах. Основний репертуар Марії Костянтинівни Заньковецької: Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Аза («Циганка Аза» М. Старицького), Тетяна («Бондарівна» І. Карпенка-Карого) та інші. Акторський діапазон М. Заньковецької – від трагедійно-драматичних до комічних ролей. М. Заньковецька – виконавиця історичних ролей. Виступи Марії Костянтинівні в українській комічній опері, опереті.

Принципи творчої роботи М. Заньковецької над сценічними образами, особливості її творчого методу, досягнення граничного перевтілення в ролі. Геніальне виконання М. Заньковецькою ролі Наталі з драми Панаса Мирного «Лимерівна», особиста участь Заньковецької в сценічній долі цього твору.

Участь М. Заньковецької в останній об’єднаній трупі корифеїв (1900–1903), блискучі виступи цього колективу в Санкт-Петербурзі та Москві. М. Заньковецька та російська театральна культура. Оцінка творчості української актриси М. Нестеровим, І. Репіним, К. Станіславським, В. Стасовим, Л. Толстим, П. Чайковським, А. Чеховим.

Виступи М. Заньковецької на Галичині, визнання її таланту західноукраїнським глядачем. Діяльність М. Заньковецької в стаціонарному театрі Миколи Садовського в Києві (1907–1909). Марія Заньковецька – виконавиця новітньої української драматургії та зарубіжних п’єс. Особисті стосунки М. Заньковецької та М. Садовського. Участь М. Заньковецької в культурному житті Ніжина, її сценічні виступи разом з ніжинськими аматорами, підготовка нею любительських вистав.

Марія Заньковецька – актриса та громадський діяч, вихователь акторської молоді. Громадська діяльність М. Заньковецької, її виняткова популярність серед широких демократичних мас та в інтелігентських колах. Марія Заньковецька в виставах Державного Народного театру в Києві (1918–1919). Присвоєння Заньковецькій звання народної артистки України, заснування театру імені Заньковецької. Участь Марії Костянтинівни в кіно («Остап Бандура»).

Останні роки життя М. Заньковецької. Значення творчості М. Заньковецької для розвитку українського театрального мистецтва, продовження акторських традицій Заньковецької на сучасній українській сцені.

Суворін, відомий театрал, що, до речі, суто по-імперському сприймав українство й українську мову, відразу вловив силу, могуть і оригінальність таланту Марії Заньковецької. «Г-жа Заньковецкая, — казав той-таки Суворін, — неподражаема в драмах Карпенка-Карого, в которых соединились для неё и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский».

Скористаємось його оцінкою, наведеною у блискучому і багато в чому неперевершеному дослідженні «До ювілею М. К. Заньковецької» Симона Петлюри (1907 р.):«Это актриса с талантом большим, самостоятельным, оригинальным; натура, вся сотканная из самых чувствительных нервов. Подвижность её лица и всей её фигуры подчиняются душевным движениям с необыкновенною правдою. Про эту артистку нельзя сказать, что она или особенно хороша в драматических порывах, или в более спокойных проявлениях жизни; она везде — сама правда, поэтическая правда во всей её прелести. Это одна из тех немногих актрис, которые с первого же слова на сцене говорят вам о своем выдающемся таланте и его свежести, не запятнанной никакими подражаниями кому бы то ни было». «… Я прямо говорю, другой такой актрисы я никогда не видел. Я сравнил бы её с Сарой Бернар, но эта актриса никогда меня не трогала, тогда как у Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре». «Подобной артистки нет у нас и за всю нашу память не было…»

І це сказано в час, коли на театральних підмостках Москви і Петербурга сяяли зірки Віри Коміссаржевської, Марії Єрмолової, Марії Савіної, Антоніни Нежданової, Гликерії Федотової…У своїй статті С.Петлюра, що, до речі, неодноразово виступав з глибокими театральними рецензіями, йде далі від простого захоплення.

Почавши з цікавого спостереження, що рецензенти писали про М.Заньковецьку-актрису, а не про п’єси, в яких вона грала, С.Петлюра прагне розкрити витоки могутнього таланту, який зробив би честь найкращій європейській сцені. Її гра відзначається глибинним відчуттям художньої правди, неперевершеним психологізмом (і тут вона, можливо, перевершує знамениту італійку Елеонору Дузе), величезною природною інтуїцією, «своєю аналізою артистка часто поправляє самого автора, робить більш яскравими, виразними і ефективними моменти, ледве зачеплені, ледве змальовані останнім».

Тут хотілося б зауважити, що драматургічний матеріал, яким послуговувалася М.Заньковецька, далеко не завжди відповідав рівневі «світових стандартів». Українська драматургія, як нині індійське кіно, була дуже схильна до мелодраматичних колізій та постатей — як чоловічих, так і, особливо, жіночих. Але Заньковецька робила з ляльок із заплаканими очима живих, реально осяжних людей.

В її репертуарі не було ролей зі світової класики — в цьому плані можливості українського театру були надто обмежені. Вона органічно почувалася Наталкою-Полтавкою, Наймичкою, Марусею Богуславкою, Безталанною, Бондарівною, навіть Сарою («Жидівка-вихрестка»), циганкою Азою, полькою Зосею («Сава Чалий»), Єленою («Богдан Хмельницький»)…

М.Заньковецька стала артистичним символом української нації. «І як Шевченка, за Костомаровим, український народ наче обібрав для того, щоб він опоетизував у своїй творчості поетичній страждання народні, так і Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії: стати за сценічне опоетизування страждань українського народу», — стверджував С.Петлюра.

Марія Заньковецька, виступаючи у трупах М. Кропивницького, М. Старицького, потім М.Садовського і П.Саксаганського, Ф.Волика, П.Суслова, їздила по всій Україні, побувала у містах великих і в глухій провінції. І всюди — велелюдне паломництво, повні аншлаги. Мистецтво Заньковецької підкорило й манірно-холодний Петербург. На її вистави збирався найвишуканіший «бомонд»: професори, письменники, міністри й сановники, завітав навіть сам цар із родиною. Особливо потрясла «Наймичка», показана на столичному кону 22 рази. Злива овацій, квітів, захоплених відгуків у пресі: «Ніколи нічого подібного не бачили на сцені. Цього не можна описати. Ви не будете аплодувати, коли перед вами б’ється людина у нестерпних муках. Так було і тут. Це була страшна правда, і глядач переживав її із слізьми у горлі, із гарячим співчуттям до нещасної. Це був той відчай, ті муки, коли жінка пам’ятає лише, що її життя скінчене, занапащене навіки. Кам’яна людина тоді не відмовить їй у співчутті…»

У колі шанувальників великої актриси — найвідоміші діячі російської культури. Лев Толстой зберігав, як реліквію, хустинку, подаровану йому М. Заньковецькою після спектаклю «Наймичка». П.Чайковський на сцені Одеського театру підніс їй лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного». Один із небагатьох серед російських письменників-апологетів України, І.Бунін плакав на її спектаклях. Особлива сторінка в біографії М.Заньковецької — щиросердні стосунки з А.Чеховим, якому вона навіть збиралася допомогти у придбанні «хутірця» в Україні.

Письменник-дослідник Микола Кагарлицький висловлює цілком вірогідне припущення, що образ знаменитої «Чайки», яка стала емблемою МХАТу, навіяний піснею «Ой горе тій чайці» у проникливому виконанні Марії Костянтинівни, а прототипом головної героїні цієї психологічної драми певною мірою була сама Заньковецька.

Її гра була феноменом психологічного проникнення в образ. Не дарма ж на спектаклі з участю Марії Костянтинівни такі медичні світила, як О.Богомолець і М.Скліфософський, приводили своїх студентів на «психологічний практикум». 1895 р. видатний український фотохудожник і кінооператор Альфред Федецький зняв серію психологічних етюдів для книги Ч.Дарвіна «Виявлення емоцій у людини і тварин», в яких актриса ілюструвала різноманітні душевні стани.

Марія з роду Адасовських, що замешкував у селі Заньки на Чернігівщині. Рід козацький, дворянський згодом, де пошановували традиції і звичаї предків. Батько Марії мав приємний баритон, керував заньковецьким церковним хором. Мати відзначалася великим розумом і була характерницею — лікувала людей. Артистизм, імпульсивність, схильність до імпровізацій, розіграшів змалечку були притаманні майбутній актрисі. Потяг до сцени, художнього слова (Марія писала вірші, і то непогані) проявилися і під час навчання в пансіоні Осовської у Чернігові, а далі — в аматорських колективах Чернігова та Ніжина.

Вона чудово співала (її дитячий «янгольський» голосочок переріс у гарне звучне мецо-сопрано), брала уроки співу в консерваторії м. Гельсінкі. Йшлося навіть про її кар’єру оперної співачки. А її шлях на велику сцену розпочався з любові — вона виходить заміж за молодого капітана артилерії Олексія Хлистова, людину щиру і віддану. Мандри з чоловіком-офіцером привели її до молдавського міста Бендери. Тут вона зустрілася зі щастям і нещастям свого життя — Миколою Тобілевичем, згодом артистом і режисером, що прибрав собі сценічне ім’я Садовський.

Тобілевичі — знана родина діячів українського театру. Брати І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, їхня сестра М.Садовська, дружина Карпенка-Карого С.Тобілевич вписали не одну золоту сторінку в історію українського сценічного мистецтва. М. Садовський познайомив М. Заньковецьку з Кропивницьким. Кропивницький не відразу розпізнав у сором’язливій тендітній панночці майбутню легенду української сцени. Але вже перший її дебют у «Наталці-Полтавці» 27 жовтня 1882 року засвідчив, що народилася нова актриса нового театру.

Потім Кропивницький завжди пишався, що став її сценічним батьком.Театральне життя М.Заньковецької, з його муками творчості, найвищого духовного напруження, дивним чином переплелося з суцільною Голгофою особистої трагедії. Вона покохала Садовського, покохала щиро і пристрасно, на все життя. Змушена була пройти принизливу процедуру розлучення з Олексієм Хлистовим, заподіявши йому невигойну рану. Церква наклала на неї, людину глибоко віруючу, єпітимію, одне з найтяжчих церковних покарань. Батько відвернувся від неї, розуміла лише мати…

Завжди небезпечно, та й не зовсім етично поринати у стосунки двох. Микола Садовський, людина теж гаряча й імпульсивна, статурний красень-козак і жіночий серцеїд із не дуже вибагливим смаком, не був вдалою парою. Хоч по-своєму і любив Марію Костянтинівну. Однак настав час трагічного розриву.

Уже в похилому віці Микола Карпович приходив до будиночка Марії Костянтинівни просити вибачення. Розмова не вийшла, вона просто його не впустила. Та коли пішов із життя, попросила покласти на його труну ладанку — на знак прощення. А коли й сама Заньковецька переступила ту межу у 1934 р., її поховали на Байковому цвинтарі — поруч із Миколою Садовським…