Художні особливості волинської вишивки. «Збірка узорів» сім,ї Косачів.

Вступ

Розділ I. Художні особливості традиційної вишивки Волині (XIX – I пол. XXст)

I.2 Волинська народна вишивка у (II пол. XIX ст – на поч. XX ст.): якісні характеристики.

Розділ 2. Фундаментальне значення збірки узорів сім,ї Косачів для розвитку волинської вишивки.

2.1 Висвітлення особливостей писанок, килимів і вишивок у збірці сім,ї Косачів.

2.2 Порівняльний аналіз вишивки Наддніпрянської України у збірці сім,ї Косачів.

2.3 Орнаментальні й колористичні якості узорів, зібраних сім,єю Косачів.

ВСТУП. Народне декоративно-прикладне мистецтво розвивається в наш час у вигляді домашнього ремесла та художніх промислів. Як результат творчої діяльності народних мас, воно тісно пов‘язане з побутом, тому й має головним чином прикладний характер. Для народного декоративно-прикладного мистецтва характерний постійний зв‘язок з традиціями минулого, в ньому знаходять відображення ті соціально-економічні та культурні зміни, що відбувалися у житті народу в процесі його історичного розвитку. У кращих творах народних митців минулого, а також у виробах сучасних народних майстрів органічно поєднуються зміст, форма і техніка виконання з функціональним та декоративним призначенням предмета. Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершин його мистецького хисту. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах – як прикраса тканин одягового,, побутового, інтер‘єрно-обрядового призначення. Численні матеріали свідчать, що вишивкою займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських, культових інтер‘єрів, ритуальних, святкових обрядів тощо? Наявні фактологічні матеріали допомагають заглянути в далеке минуле вишивального мистецтва. Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались, перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями, бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти, і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. Народні вишивки захоплюють нас досконалою композицією, різнобарвним колористичним вирішенням – від одноколірного до багатобарвної гами супідрядних одних одному відтінків. У своїх роботах народні майстри відбили одвічний потяг людини до краси, зв‘язок з рідною природою. Про це свідчать хоч би назви деяких швів: солов‘їні очки, зерновий вивід, курячий брід, баранячі роги та інше. Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини. Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам. Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров‘я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін. Вишивка – це один із масово поширених, різних за функціональною роллю видів народної творчості, це невичерпне джерело розвитку сучасного народного і професійного мистецтва, художніх промислів. Її життя проходить у загальному руслі багатогранного сучасного суспільного і художнього прогресу. Її розвиток ґрунтується на спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення. Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних історико-соціальних умов. Народне вишивання – живе мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстринь. Наше завдання – не розгубити його, а передати це живе іскристе диво наступним поколінням. Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального мистецтва. З неї починається безперервний процес творення – від простих ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів, знаків. У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій, неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного мистецтва. Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини. Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця. Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного, оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої вишуканості, лаконічності, художньої виразності.

          Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку мистецтвознавства  важливим кроком є дослідження народного мистецтва національних меншостей яке  належить поліетнічному суспільству України та її культурній спадщині.        

У різноманітті видів декоративно-ужиткового мистецтва українців на Волині ХІХ та першої чверті ХХ ст. вишивання посідає одне з провідних місць. Багатство спадщини вишуканих виробів, яку залишили після себе митці народної творчості, свідчить про велике значення їх у суспільстві, побуті та традиціях. У Волинській вишивці яскраво відображені ознаки доби, панівні тенденції, тогочасна мода та мистецькі вподобання. Особливу роль вишивка відіграє на святкових і обрядових предметах. Вона була домінантним засобом у декоративному оформленні інтер’єру житла, важливим оздоблювальним елементом народного строю, церковних атрибутів, які виконували під час обрядів Святого причастя, вінчання та ін. Орнаменти її генетично пов’язані із символікою та світосприйняттям українців і відображають її художньо-функціональні особливості.

     Попри історичну та культурну цінність, феномен вишивки на Волині  і досі не був досліджений українськими науковцями, хоча деякі етнографи частково торкалися цієї теми. В мистецтвознавчих працях другої половини ХІХ та початку ХХ ст. містяться  незначні згадки про вишивку, але обсяг інформації настільки мізерний, що на основі цього матеріалу практично неможливо висвітлити художньо-стильові особливості, образну систему, традиції та характер цього виду народного мистецтва. Тому з’ясування ґенези  та традиційних особливостей волинської вишивки, які формувалися на теренах багатонаціонального етнокультурного середовища Закарпаття, є одним із актуальних напрямів сучасного мистецтвознавства. У зв’язку з цим комплексне дослідження волинської вишивки, яке полягає у розкритті історичних аспектів її розвитку, проблем стилістики, виявленні запозичених елементів і впливів різних культурних процесів на розвиток вишивки як поліфункціонального явища у контексті традиційної культури Волині, сьогодні є надзвичайно важливим для українського мистецтвознавства.

     Дослідження вишивки Волині ХІХ – першої чверті ХХ ст. доповнить скарбницю сучасного українського мистецтвознавства і сприятиме тому, щоб ці пам’ятки посіли чільне місце серед витворів мистецтва європейської культури. Значна кількість раніше не публікованих маловідомих волинських вишивок, зафіксованих та зібраних на території Волині. Сьогодні є надзвичайно важливо і актуально фіксація тих автентичних явищ української культури, які мали безпосередній вплив у зазначеному етнокультурному регіоні на розвиток народного мистецтва. Це має велике значення для розгляду Волинської області вже не як однорідного регіону, а як ареалу проживання різних етносів і національних меншостей, де аж до ІІ-го тисячоліття збереглися реліктові форми пластів ранніх культур.

    На підставі вищевказаних проблем окреслено мету роботи. На основі науково­критичного опрацювання попереднього доробку та за матеріалами власних спостережень дати комплексну мистецтвознавчу характеристику вишивки Волині як самобутнього явища декоративно­ужиткового мистецтва. Дослідити історичний аспект розвитку, семантику, художньо-функціональні і стилістичні особливості волинської вишивки Волині ХІХ – першої чверті ХХ ст. як одного із важливих засобів декору. Для досягнення мети ставилися наступні завдання:

• проаналізувати основні тенденції розвитку вишивки України, її витоки та ґенезу в загальноісторичному контексті;

• з’ясувати роль вишивки в народному костюмі угорців Закарпаття ХІХ та першої чверті ХХ ст., її функції та різновиди;

• простежити художні особливості волинської вишивки (орнаментика, традиційні техніки, матеріали та кольорова гама);

• окреслити характерні ознаки, які відрізняють волинську вишивку  від вишивки інших областей та регіонів;

• дослідити вишивку Наддніпрянської України та виявити мистецькі засоби їх виконання;

• систематизувати вишивку «Збірки узорів сім,ї Косачів» за стилістикою,  техніками виконання та композицією; виявити її датування.

• з’ясувати семантику мотивів орнаменту Наддніпрянської вишивки на основі аналізу таких факторів впливу на аналізований вид народного мистецтва, як  релігія, звичаї, традиції, міфологія, усна народна творчість;

               Предмет дослідження – вишивка Волині ХІХ – першої чверті ХХ ст. Крім цього звернуто увагу на вишивку окремих поселень Волині, які до 1945 року відносилися до адміністративних центрів Закарпаття.

              Об’єкт дослідження – процеси формування стилістики та художньо­функціональних особливостей вишивки угорців, які відбувалися на  Закарпатті у період панування Австро­Угорської імперії.

              Хронологічні межі дослідження охоплюють ХІХ та першу чверть ХХ ст. У цей період угорська вишивка переживає стан нового відродження, що характеризується найбільш інтенсивною динамікою розвитку, виникненням нових стилістичних ознак у народній вишивці, високою актуальністю цього виду народного мистецтва серед традиційних художніх промислів Закарпаття. Комплексне дослідження угорської вишивки здійснюється вперше, тому зроблено екскурс за рамки хронологічних меж. З метою аналізу попередніх

умов розвитку розглядається формування мистецтва народної вишивки як культурно-історичного явища на Закарпатті починаючи з ХVІІ ст.

              Територіальні межі дослідження охоплюють землі компактного проживання угорців в межах українського Закарпаття (сучасна Закарпатська область). У зв’язку із спільними стильовими ознаками вишивки українських угорців та угорців Березького району в Угорщині враховувалися також твори народних умільців  Соболч – Сотмар – Березького комітату (Угорщинa). Перед ІІ-ою світовою війною ці комітати були роз'єднані. Географічні межі Березького комітату охоплювали Мукачівський, Берегівський райони (на даний час Закарпатської області, Україна) та околиці міста Вашарошномень (Угорщина).

        Наукова новизна полягає у тому, що це перше у мистецтвознавчій науці дослідження, у якому поставлено питання комплексного вивчення вишивки угорців Закарпаття як самобутнього явища декоративно­ужиткового мистецтва українського Закарпаття. Також вперше з'ясовується стилістика, художньо­функціональні особливості та семантика цього виду мистецтва у контексті української та угорської культур. Вперше у науковий обіг вводиться корпус літературних мистецтвознавчих і етнологічних джерел угорських вчених, які відсутні в Україні.

         Вперше вводиться до наукового обігу значна кількість раніше не публікованих маловідомих зразків угорської вишивки, зафіксованих та зібраних дисертантом на території Закарпаття під час польових експедицій 1999 – 2004 рр. Матеріали відповідно документовані і зберігаються у фондах музею Мукачівського технологічного інституту.

         Дисертантом обстежено вишивку в містах Мукачеве, Ужгород, Берегове, Свалява, Хуст, Виноградів, Тячів; селах Чоманин, Дрисіна, Чинадієве, Зубівка, Страбичове, Рівне, Ракошин, Баркасове (Мукачівського р­ну); у с. Середнє, Велика Добронь, Мала Добронь, Батьове, Минай, Геєвці, Дравці, Велика Паладь, Горяни (Ужгородського р­ну); с. Береги, Гут, Гать, Попове, Липове, Іванівка, Вари, Мужієве, Батьове, Дідове (Берегівського р­ну); с. Текове, Королеве, Підвиноградове (Виноградівського р­ну); с. Вишкове, Золотарьово, Крайникове, Велятино  (Хустського р­ну); с. Солотвино, Біловарці (Тячівського р­ну); с. Білки, Малий Раковець, Довге (Іршавського р­ну).

          Крім експедиційних польових матеріалів, літературних джерел дисертантом використано архівні дані, музейні колекції, зокрема, матеріали архіву Дебреценського національного університету, Державного обласного архіву Закарпаття, а також міських архівів Ужгорода, Берегова і Мукачева.

Опрацьовані музейні колекції Закарпатського краєзнавчого музею (м. Ужгород), музею архітектури та побуту (м. Ужгород), етнографічного музею замку “Паланок” (м. Мукачеве), етнографічний музей м. Берегове, Будапештський етнографічний музей (Угорщина), Березький етнографічний музей (м. Вашарошнамень, Угорщина), музей “Rétkхzi” (м. Кішварда, Угорщина); музей “Déri” (м. Дебрецен, Угорщина); кабінети народознавства навчальних закладів ЗОШ № 3 (м. Мукачеве), ЗОШ № 2 (с. Попове), Реформаторської угорськомовної гімназії (с. Береги).

Крім речових, польових і музейних зразків вивчались твори образотворчого мистецтва: ікони, картини художників, графіка, неопубліковані малюнки, котрі становлять важливе джерело вивчення угорської вишивки XVІІ – ХХ ст. на території Закарпаття

Розділ 1. 1.1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ВИШИВКИ. Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в 2 ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі рисунки по мініатюрах і фресках на Україні тієї ж доби. Ще в 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники 16-19 ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки.Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка – результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса оточуючого світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього неоліту і початку періоду бронзи). Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот. Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на грудях, - ще недавно так одягались українські селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що видно вишивану вставку на сорочці. Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг. У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна - Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах ХІІІ ст.. зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками. В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий золотими плоскими мережками. Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний, оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст.. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у ХІ ст. організувала сестра Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстри були в ХVІІІ ст.. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині, Клембівці – на Поділлі, і т.д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй призначення. Ручне вишивання, як основа існування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад “Просвіти” земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі з промисловим виробництвом. Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг, інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, - заполоч, волічка, гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний, орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований, орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся, Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним “паспортом” для вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст.. вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання, однак окремі регіони мали свої особливості. Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття. Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко, Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун (Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О. Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич, С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А. Шувайло, З. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик (Чернігівщина) та ін. Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів, стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовавули природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих” сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка), червоний – любов, жага, світло, боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений – весна, буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась. Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки. На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані золотою ниткою. В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була напоширенішим способом прикрасити тканину.

Вишивка – один з найбільш поширених видів декоративного мистецтва, в якому орнаментальне та сюжетне зображення на тканині, шкірі, повсті виконується різними ручними або машинними швами. Вишивка виникла з появою шитва на примітивному одязі людини кам‘яного віку. Уже в першому тисячолітті до нашої ери вишивка досягла високого художнього рівня в народів Стародавнього Вавілону, Греції, Риму, Китаю, Індії, Ірану. Особливою пишністю відзначалася вишивка Візантії. Вплив її позначився на вишивальному мистецтві країн Середньовічної Європи і Київської Русі. На Україні вишивка відома з давніх часів і набула великого поширення. Впродовж віків удосконалювалась художня система вишивки, в якій гармонійно поєднуються такі фактори, як матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне вирішення. Крім основного призначення – прикрашення одягу та інтер‘єрно-обрядових тканин, вишивка може бути і самостійним твором (панно, картина, портрет). Спочатку вишивка виконувалась на матеріалах домашнього виробництва – вовняних, лляних, конопляних, а з кінця ХІХ століття – на тканинах і шкірі фабричного виробництва (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, муслін, плис, плюш, шовк та ін.). Основним матеріалом для виконання вишивки є нитки домашнього і фабричного виготовлення. Вишивали нитками ручного прядіння – лляними, конопляними, вовняними; згодом почали застосовувати нитки фабричного виробництва – заполоч, біль, кумач, волічку, зсукані вовняні нитки, шнури, шовкові, металеві золоті та срібні нитки, виокристовували також у вишивці коралі, перли, коштовне каміння, бісер, металеві пластинки, гудзики тощо. Є дуже багато видів і технічних способів вишивки. Найбільш поширені – хрестик, гладь, тамбур, вирізування, настил, низь, виколювання, мережка. Застосування різноманітних швів дає змогу створювати вишивані візерунки геометричного і рослинного характеру, а також тематично-сюжетні зображення в багатоколірній гамі від легких контурних і ажурно-сітчастих до рельєфних і суцільно закритих площин. Вишивка завжди тісно пов‘язана з побутом народу, відображає його художні смаки і національну своєрідність. Відомо, що людина палеоліту вперше відкрила можливість творчості шляхом відтворення художньої картини дійсності. Через льодовики і тисячоліття дійшли до нас шедеври епохи палеоліту, не втративши своєї естетичної сили і художньої виразності. З тих віддалених часів збереглися пам‘ятки, які в певній історичній послідовності засвідчують художній рівень анімалістичних творів, антропоморфних зображень, знаків. Славнозвісні пам‘ятки археології часів палеоліту на Україні, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, розкривають складну абстрактно-знакову систему відображення дійсності, початки зародження геометричного орнаменту. Круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки – елементи меандру, ці строгі мотиви, які ми сприймаємо як абстрактно-геометричні, декоративні, у свій час виступали як сюжетні зображення людей, землі, води, птахів та ін. В ранніх землеробських культурах ромбічним узором – символом родючості покривали глиняні жіночі фігури богинь, посудини-жертовники. Простий ромб з крапкою посередині виражав ідеограму засіяного поля; ромб з відростками або завитками на зовнішніх кутах був символом родючості. Минали віки. На території нашої країни змінювались народи. Збагачувалися знання людей про навколишній світ і про себе. Магічний зміст геометричного орнаменту поступово змінювався, з‘являлися нові мотиви, знаки, обереги. Через тисячоліття тягнуться зв‘язки орнаментальних схем, які постійно видозмінювались, збагачувались, залежно від конкретних соціально-історичних умов. Дослідники підкреслювали, що саме орнамент української вишивки найповніше проніс, через віки тотожність з орнаментом попередніх епох, особливо з античним геометричним орнаментом. Історичні джерела свідчать про те, що вишиті рушники, скатертини вішали в язичеські часи на деревах, молитовниках, хащах. Про поширення вишивки на території сучасних земель України свідчать збережені археологічні матеріали, повідомлення літописців, мандрівників. Важливими свідками про вишивку на території сучасних південно-українських земель є численні “кам‘яні баби”, на яких чітко позначені вишивки на уставках, подолах, манжетах. В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширення в побуті феодальної знаті. Вона була популярною й оцінювалась як надзвичайна коштовність. Нею прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів. Важливі історичні відомості про місце виготовлення вишивок, про людей, які нею займалися. Так, у ХІ столітті сестра Володимира Мономаха Ганна Всеволодівна прийняла постриг у київському Андріївському монастирі й організувала школу, де молоді дівчата вчились вишивати золотом і сріблом. Київ був центром вишивального мистецтва золотом і сріблом. Тут організовувались при монастирських школах майстерні. Дружина Рюрика Ростиславовича Ганна вишивала тканини для себе, своєї родини, для Видубецького монастиря. Вишивка була важливим заняттям і в родинах великих князів. Вишивка золотом і сріблом вимагала неабиякої майстерності технічного виконання складних композиційних зображень, які несли в собі сліди давнього язичницького змісту, містили і новіші зооморфні, геометричні мотиви. Вишивки виконувались золотом і сріблом, в основному на цупких шовкових тканинах технікою “в прокол”, технікою “шов по формі” та шов “в ялиночку”. Техніка “в прокол” була домінуючою, лише в кінці ХІІ – на початку ХІІІ століття вишивальниці почали вишивати складні орнаментальні і сюжетні зображення технікою “в прикріп” – золоті нитки накладались одна біля одної щільно на тканину і прикріплювались до неї дрібними, ледь помітними шовковими стібками. Фрагменти вишитих тканин з розкопок Десятинної церкви, с.Городниця над Дністром, с. Білгород на Київщині та інші розширюють відомості про орнамент вишивок Х – ХІІ століття. Збереженість лише фрагментів тканин, втрати вишивальних ниток не дають змоги реконструювати узори. Однак по отворах, які залишилися на тканинах від ниток, виявляється характер орнаменту. Вперше класифікацію збережених фрагментів вишивок здійснила М.О.Новицька, виділивши три типи орнаментально-композиційних стрічкових схем. Перший – розміщення елементів в ряд, на певній відстані один від одного; другий – з трьома варіантами зображення хвилястої, ламаної лінії, пересіченої лініями з відгалуженнями то вгору, то вниз симетричних завитків; третій – преплетення двох вузьких “стрічок”, варіанти плетінки. Основні мотиви: круги, трикутники, ромби, розетки, крини, хрести, дерево життя, завитки, есовидні мотиви та ін. Різні варіанти цих мотивів на вишивках Х-ХІ століття довго зберігались, перефразовувались у пам‘ятках пізніших століть. На вишивках із Десятинної церкви в Києві, Райковецького городища зображені в ряд круги. Ці мотиви, що символізували сонце, були популярні і поширені в Древній Русі. Вони не зникали з орнаменту вишивок, співпадаючи з зображенням на інших творах народного мистецтва, відомі і у вишивках ХVIII-XIX століття дійшли і до наших днів. У районах Прикарпаття і сьогодні побутують круги-розетки, це улюблені узори вишивок, які народні майстри називають “сонечка”. На особливу увагу заслуговує вишивка, що містилась на комірі з курганного поховання поблизу с. Головурів (Київщина). Вишивка виконана шовком на шовковій тканині, стебелевим швом і підстильною гладдю. Унікальність цієї знахідки в тому, що в місцях, де не збереглися вишивальні нитки, залишилися проколи, по яких вдалося реконструювати орнамент. У фризованому плані, ритмічно повторюючись, вишиті напівкруги арочки, що підтримуються колонками, зверху над колонками вишиті деревця. В арочних площинах позмінно зображені птахи в профіль, одне крило яких півкругло підняте аж до голови, друге опущене вниз, подано й геометризоване зображення людської постаті. Голова – півкруг, тулуб – трикутноподібна фігура. Дослідники не раз звертали увагу на наявність в давній вишивці зображень слов‘янських язичницьких храмів, теремків з деревами, птахами, а у середині – жіночих фігур. Б.А.Рибаков на конкретних пам‘ятках доводить, що жіноча фігура в храмі – богиня Мокош, покровителька жіночих занять, особливо прядіння і ткацтва. На Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, рослинно-геометричним орнаментом із стилізованими гронами винограду, що виконуються червоними і чорними нитками. Найбільш уживаними техніками є “гладь”, “набирування”, “занизування”, “хрестик”. Вишивка – мистецтво всенародне, в якому через віки пронесена і збережена колективна художня пам‘ять. Вишивка, як вид народного мистецтва живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогодні вишивка – це висока культура орнаменту, колориту, це мистецтво унікальне, споконвічне і завжди молоде, що стверджує розвиток графічної, живописної культури народу. Це важлива художня цінність, що виконує різноманітні функції – естетичну, пізнавальну і комунікаційну. 1.2. Волинська народна вишивка у ІІ пол.ХІХ ст.- на поч.ХХ ст: якісні характеристики

Народна вишивка та писанкарство Рівненщини належать до самобутніх і дуже популярних в минулому видів народного мистецтва. Орнаменти волинських вишивок і писанок часто перегукуються між собою, може, через те, що їх творили одні і ті самі вправні жіночі руки. Симетрія, схильність до геометризації, чіткість і простота композиції - перше, що кидається у вічі. Але саме в простому і буває іноді захована геніальна мудрість, що опирається на почуття міри ^:в творенні композицій, підборі кольорів.

Завдяки невичерпній фантазії волинських селянок, їх тонкому світосприйняттю, винахідливості з простих геометричних елементів творилося безліч варіацій одного і того самого мотиву. Трикутники, ромби, хрести, зірки, об'єднані між собою в найрізноманітніших комбінаціях, будять, хвилюють нашу уяву. На полотні та поверхні яйця часто оживають давні, забуті образи-символи. Культи і вірування, з ними колись тісно пов'язані, вмерли, але символічні знаки, втративши магічні властивості, перетворились в мотиви чистого узору. Збережені завдяки жінці-берегині вікових традицій сім'ї, вони набули нових декоративних, якостей. Багата фантазія в поєднанні з тактом і лаконізмом при вираженні задуманого - риси, визначальні для народного мистецтва Рівненщини.

Найпоширеніші елементи в орнаментах волинських писанок і вишивок – восьмикутна зірка, хрест, трикутник, ромб. Подив викликає багатоваріантність цих знаків. На початку XX ст. на великодніх писанках з Рівненщини за твердженням польського дослідника Й.Гофмана зустрічалось більш як півсотні різновидів мотиву "рожа" (восьмикутна зірка). Вишиті восьмикутники ми бачимо на рушниках, хустках, жіночих сорочках поч. ХХ ст. Частіше всього в орнаментальних композиціях цей знак виступав самостійно. На комірцях жіночих сорочок він нагадує таємничі знаки-обереги, на писанках - розкидані у Всесвіті небесні світила.

Витоки символу хреста слід шукати ще в кам'яному віці. З хрестом пов'язувалась ідея процвітання, благополуччя. Здавна. використовували його в якості амулета, оберега від усього злого. Чи не тому він стає таким поширеним елементом орнаменту на хустках, рушниках, сорочках та великодніх писанках? Цікаво, що хрест виступає також структурною одиницею багатьох орнаментальних композицій.

Ромбічні орнаменти і орнаменти, творені з трикутників, мають чітку і просту будову. Ритм, логіка композиції - основа таких орнаментів. В залежності від задуму, кольорового рішення, ромбічні композиції викликають найрізноманітніші асоціації: безперервного руху, спокою, безмежності Всесвіту. Найпоширеніший ромбічний орнамент - у вишивці, де він наділений багатими виражальними властивостями.

Народні майстри глибоко розуміли органічний зв'язок орнаменту з, формою і фактурою матеріалу. З однієї речі на іншу ті самі елементи переносилися не бездумно, а зі змінами, відповідно до призначення, форми. Орнамент випливав із структури матеріалу, вигідно контрастував з фоном. Чітка структура полотна вимагала ритмічного повторення геометричних елементів, опукла форма яйця давала більший простір для імпровізації, була, як правило, визначальною в творенні композицій. Рівна поверхня полотна давала можливість насичувати орнаментом будь-які місця, в залежності бід призначення речі. Волинські вишивки відрізняються від писанок і більшою стриманістю в кольоровій гамі. Ця стриманість часто була продиктована загальник строєм народного вбрання, сувора краса якого колись зачарувала польську, дослідницю Ядвігу Коженьовську. За її висловом "скарби предивних узорів і гармонії барв" дрімають-в душах волинських селянок. Скарби ці довгий час були обділені нашою увагою і чекають на вдумливих і серйозних дослідників.

Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської та північні райони Київської, Чернігівської й Сумської областей. Віддаленість цього етнографічного регіону від крупних промислових і культурних центрів, несприятливість природних і географічних умов життя спричинили ізольованість культурно-побутових та економічних процесів його розвитку. Відрізані лісами й болотами поліщуки довше, ніж в інших районах України, зберігали в побуті, народному мистецтві, віруваннях архаїчні елементи, що несли відгомін не лише давньоруської, а й праслов'янської традиції.

Поліський одяг з дитинства причарував геніальну поетесу Лесю Українку. У своєму рідному селі Колодяжному вона завжди носила народні строї. Поетеса захоплювалася орнаментами вишивки, розуміючи їх високий естетичний смак, глибоке осмислення народом поезії навколишньої природи, відчуваючи давню магію символів і знаків, що збереглись у вишивках. Мати поетеси Олена Пчілка звернула увагу на самобутність і красу вишивки й уперше в Україні видала альбом орнаментів вишивки Полісся, що вийшов друком 1877 року. Вишивали за волинсько-подільськими мотивами діти Олени Пчілки — Леся Українка та Ольга Кривинюк. В Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зберігаються клаптики домотканого полотна з родини Косачевих із зразками різних узорів вишивки рідного краю. Одна з вишитих сорочок Лесі Українки донині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.

На Поліссі поширені жіночі сорочки, що густо призбируються навколо шиї, мають виложистий комір і чохли. Чоловічий костюм на Поліссі був дуже стриманий щодо оздоб. Святкове вбрання чоловіків складалось із сорочки, яка мала широку вишиту маніжку, стоячий або виложистий комір і чохли, на які рясно призбирували рукав сорочки.

Здавна існує на Волинському Поліссі звичай прикрашати сорочки візерунковим ткацтвом, під впливом якого утворилася техніка шитва «занизування». Характерною особливістю цієї техніки є те, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, аналогічно шву «уперед голку». Вишивається, залежно від узору, горизонтальними паралельними стібками справа наліво до кінця ряду, а потім у зворотному напрямку. Основним, домінуючим завжди виступає червоний або вишневий колір, силу звучання якого підкреслюють синім або чорним. Орнаментальні мотиви геометричні і вкривають усе поле рукава. На полику й підопліччі орнамент лягає в горизонтальному напрямку, а нижче полика організовується у вертикальні смуги. Часто в оздоблених ткацтвом сорочках чохли й комір вишиваються дрібним хрестиком червоно-чорними квітковими мотивами. На відміну від орнаментів сорочок Середнього Подніпров'я, які мали ефект глибини простору, ажурності, на Поліссі орнамент на рукавах сорочок лягає площинно, вкриваючи все тло, вишивка виступає активно завдяки червоному кольору й технікам поверхневого шва — «занизування», «заволікання», «настилування».

Вишивки Полісся - прості і чіткі за композицією. Ромбоподібна лінія геометричного візерунка повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по білому-сірому тлу льняної полотнини - графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна славилася Волинь. Візерунки геометричні, чіткі і прості, чіткість ритму підсилюється однобарвністю вишивок, виконаних червоною ниткою на білій-сірій полотнині. 

В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце посідає мотив «осьмирожка». Розетка — основний і найпоширеніший мотив вишивок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або заокруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів у різних варіантах. Мотив хреста часто буває вписаний у ромби, прямокутники й має різне кольорове забарвлення — червоне або чорне чи синє. Часто у вишивці трапляється мотив птаха, іноді з деревом життя в центрі, із гілочками з ягід і листя. Інколи мотив птаха конкретизується до більш чіткого відтворення лебедя, орла, пави, качки. На Чернігівському Поліссі зафіксовано мотив пугача, зрідка грифонів, орлів, коней. З архаїчних мотивів побутують сильно стилізовані антропоморфні мотиви у вигляді ромба, які мають місцеву назву «на козака».

Вирізняється поліська вишивка розміреним ритмом лаконічного за абрисами мотиву. Найулюбленішими в поліщуків є лінійні орнаменти, що складаються з ромбів, у середину яких вміщено геометричні розетки різної конфігурації.

У вишивці Полісся зберігається багато геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідними оберегами від злих сил. Однак з часом їхня семантика забулася, втратилося первісне значення. Вишивки слугували тільки художнім оздобленням. За асоціацією з яким-небудь предметом утвердилися нові назви: «волові очі», «оленячі голови», «баранячі роги».

Поліські орнаменти не мають деталізованої внутрішньої розробки мотивів, застосування водночас кількох технік виконання. Основне емоційне навантаження належить червоному кольорові, який відіграє важливу роль і подається без напівтонів. Чергування червоного узору й білого тла доповнює вишивку додатковою ритмічністю і красою.

Поліські майстрині досягали у вишивці безконечних варіацій одних і тих самих мотивів. На Західному Поліссі геометричні орнаменти комбінуються в бордюри, що розміщуються вздовж осьової лінії. Найчастіше це ритмічний повтор одного й того ж мотиву. Вільний простір між ними заповнюється половинками інших елементів. Так, якщо бордюр складається з ромбів, то простір між ними заповнюють трикутники або половинки розеток, утворюючи чудові за своєю красою узори. Орнаменти вкривають суцільно все поле рукавів жіночих сорочок, широкою смугою — маніжки в чоловічих.

У вишивках Рівненської та Волинської областей переважають геометричні орнаменти, композиції яких утворюються з ритмічного повторення ромбів, ламаних ліній, восьмикутних зірок. Основний колір — червоний, іноді додавалася чорна або синя нитка. Київське й Чернігівське Полісся має також забарвлення вишивки в червоний колір, поширеною є техніка «занизування», що імітує візерункове ткацтво, а також «вирізування», ажурні мережки.

В Київському та Чернігівському Поліссі поширеним було також шиття «білим», що поєднувалося з ажурними техніками «вирізування», та різноманітними мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «ключики». Типовий для Чернігівщини елемент ажурного поєднання двох частин сорочки за допомогою наскрізної мережки, так званої «чернігівської розшивки».

Вирізняються вишивки Ковельського, Камінь-Каширського, Володимир-Волинського, Любомльського, Любешівського районів, а також вишивки північно-східної частини Волині. В селах Забужжя, Пульмо вишивали стрічковими узорами, утвореними з рядів ромбів, вписаних у прямокутники, що поперемінно вишивалися червоним і синім кольорами. Якщо північно-західний ареал виокремлюється вишивкою синьо-червоною з дрібними орнаментальними елементами, то узори Східного Полісся характерні червоно-чорним поєднанням кольорів і орнаментами масивних форм.

У поліських районах Рівненської області побутувала вишивка білими нитками гладдю, «вирізуванням», «набіруванням», якою оздоблювали жіночі сорочки, рушники. На Поліссі використовували також «вирізування» й ажурні «розшивки» (техніка, при якій дві частини сорочки поєднуються між собою за допомогою наскрізної мережки). Різні елементи народного одягу виконувались усталеними техніками шиття. Так, уставки, манжети, коміри, пазухи жіночих, чоловічих сорочок виконувалися «заволікуванням», «занизуванням», а кожухи, свити — гладдю, «стебловим швом», «тамбуром» вишивали рушники. Хустки з білого лляного полотна мали на кутах велику китицю й ромбічний орнаментальний малюнок рельєфної вишивки в техніках гладьових швів.

Поряд з давніми мотивами поширені рослинно-геометризовані мотиви «рожі», «берізки», «хміль», «барвінок», а також «гусячі лапки», «сливки», «старчики». Вони дають вишивальницям великі можливості у створенні цілісного художнього образу. В їх трактуванні завжди наявний зв'язок з живою природою, але вони вирішені умовно і стилізовано.

Наприкінці XIX — на початку XX століття значного поширення набули мотиви троянди в червоно-чорній гамі, виконані в техніці хрестика.

Хрестик — одна з найпоширеніших рахункових технік, вона найбільш легка, доступна у виконанні й перезніманні узорів. Завдяки цьому хрестик дає величезні можливості для кольорової розробки орнаментального мотиву — найчастіше в червоно-чорній гамі. Краса залежить від точного рахунку ниток тканини й діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку.

На зламі XIX—XX століть в Україні відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Він відомий в Європі з XVIII століття, а в Росії та Україні — з початку XIX століття. Цією технікою вишивали в містах і панських маєтках різноманітні предмети інтер'єрного призначення: декоративні панно, оздоби на меблі, скатерки, серветки тощо. Здебільшого це були натюрморти, пишні букети з об'ємно-мальовничими формами квітів, багатою гамою колірних відтінків.

У народному вишиванні ця техніка викликана появою нових рослинних натуралістичних мотивів у червоно-чорній гамі. Техніка хрестика поступово витісняє давні засоби шитва, сталу колористичну гаму, традиційні орнаментальні мотиви.

Майстрині надають перевагу натуралістичним мотивам троянд, гвоздик, лілій, жоржин, хмелю, винограду, які поширюються через друковані взірці, дешеві альбоми з малюнками для вишивок у псевдонародному стилі.

Замість традиційних орнаментів у вишивках з'являються різноманітні червоно-чорні квітки. Але поступово вишивальниці навчилися домагатися цілісності, ритмічного співвідношення білого тла і яскравої насиченої вишивки. Трансформація художньо-виразних засобів нових мотивів ішла від натуралізації, деталізації до дедалі більшого узагальнення, площинно-декоративного вирішення. Вміння майстринь творчо, індивідуально підійти до трактування узору унеможливило одноманітність, бо навіть однакові мотиви щоразу мали іншу інтерпретацію й осмислення. Мотиви, збагачені власною творчою фантазією вишивальниць, далеко відійшли од першоджерела й у кожній місцевості мали своє трактування. Так, на Київському Поліссі поширеними стають мотиви крупних форм, у яких кольори лягають суцільними площинами з переважанням червоного. На сорочках і рушниках все тло густо, як килим, заповнюється мотивами «калина», «копита», «паничі», «кропива» і вкривають все поле рукава, широкі нагрудні вишивки чоловічих сорочок — «маніжки». У Богуславському, Миронівському, Ржищівськом; районах розробка малюнка більш розріджена, чорний колір лише підкреслює й відтіняє переходи однієї форми в іншу. Орнаментальні мотиви «дощ», «перчики», «гвоздики», «берізка» створюють чіткий ритм і строгу симетрію в загальній композиційній схемі малюнка.

На Чернігівщині рослинні мотиви укладаються в горизонтальні смуги орнаменту, з найбільш крупними мотивами внизу рушника.

Техніка хрестика часто імітує традиційні шви як більш легкий і доступний засіб зображення. У зв'язку з цим на Київщині з'явилась «обманна мережка», на Чернігівщині її називали «фальшиве вирізування», широко побутувала ця техніка на Вінниччині. Вона справляє враження ажурної наскрізної техніки, яка полягає в тому, що напівхрестиком зашивається тло узору через один, а сам узор залишається білим і сприймається як орнамент. Рослинні узори, виконані цією технікою, втрачають натуралістичне трактування й набувають легкості й ажурності.

У 30-х роках XX століття на території Київського Полісся поширилася так звана «писана», або «рисована», техніка шитва. Це умовно вирішені рослинні орнаменти з різноманітних за формою листочків, пуп'янків, квітів. Техніка, нагадуючи гладь, має ту особливість, що попередньо на полотні вільно, від руки, малюється майбутній малюнок. Форми окремих елементів усуціль зашиваються червоним кольором, надаючи їм площинності й підкреслюючи декоративність. Іноді контур червоної квітки обводиться чорним, завдяки чому весь малюнок набуває чіткості, графічної виразності. Вишивка «писаних» сорочок і рушників потребувала особливого вміння й художнього смаку. У кожному селі були свої найкращі вишивальниці. Так, у селі Болотня уславилася мати народної художниці Марії Приймаченко Параска Василівна. В дитинстві вона також малювала односельцям узори на рушник» й сорочки.

«Занизування». Найбільш поширилося на Волині, побутує й на Київщині. Виконується переважно нитками червоного кольору.

Узори, виконані в цій техніці, будуються з паралельних горизонтальних або вертикальних стібків, прокладених від одного краю рисунка до другого. Кожний наступний ряд стібків віддалений від попереднього на одну нитку основи. У всіх рядах вишивають стільки горизонтальних або вертикальних стібків, скільки потрібно вертикальних ниток для утворення однієї клітинки. На одну клітинку орнаменту потрібно два повторення кожного ряду (рис. 34). На лицьовому боці узору утворюється вишитий рисунок, на вивороті — його негативне зображення. 

«Косий хрестик». Виконуючи всі види вишивання хрестиком (лічбою ниток тканини, по канві або по нанесеному рисунку), необхідно дотримуватися таких правил:

1) вершини всіх хрестиків, які стикаються, мають збігатися так, щоб на просвіт вишивки видно було дірочки;

2) верхній напівхрестик по всій вишивці повинен мати один напрямок.

«Косий хрестик» — найпоширеніший шов у сучасних українських вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по діагоналі. Виконавшії один косий стібок, робочу нитку переводять навиворіт, роблять прямий стібок, виводять її на лицьовий бік і накладають другий косий стібок, перехрещуючи його з першим. Утворюється «косий хрестик».

Вишиваючи «косим хрестиком», оформляють відразу цілий ряд хрестиків. Спочатку в одному ряді роблять косі стібки зліва направо, а потім зворотним рухом голки перекривають їх справа наліво (рис. 35). На вивороті утворюється рівний рядок вертикальних стібків. 

 

«Подвійний хрестик». На відміну від «косого» кожний «подвійний хрестик» вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярні стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з центром перехрещення діагональних стібків (рис. 36). 

«Прямий хрестик». «Прямий хрестик» поширений у західних областях України, але як елемент орнаменту побутує у вишивках інших областей. Вишивають «прямий хрестик» так само, як і «косий», тільки перехрещуються вертикальні й горизонтальні стібки.

«Обманка» ще має назву «фальшиве вирізування». З'явилася вона на Чернігівщині на початку XX століття замість складної і трудомісткої техніки «вирізування». Виконується переважно чорним чи темно-сірим кольором по білому полотну або ж білими нитками по сірій конопляній тканині.

Техніка виконання — розсипний «косий хрестик», тільки вершини сусідніх хрестиків не поєднуються, а розташовуються на відстані, заданій рапортом* рисунка. Малюнок утворюється незашитою тканиною.

Вишиваються хрестики з лицьового боку рядочками відповідно до малюнка. Завжди слід пам'ятати основне правило будь-якої вишивки — перехідні зворотні стібки від однієї групи хрестиків до другої не повинні перевищувати 0,8—1 см. Тому, вишиваючи «обманку», виокремлюємо який-небудь фрагмент малюнка, вишиваємо на ньому рядки, потім переходимо до іншого фрагмента і т. д. Для того, щоб не закріплювати робочу нитку, якщо перехідний зворотний стібок утворюється довше 1 см, існує такий спосіб: голкою підхоплюємо вже виконані короткі зворотні стібки й переходимо до тієї частини малюнка, яка нам потрібна. Таким чином, довгий перехідний стібок ми сховали під вже виконаними.

 «Курячий брід». Цей шов також застосовують у поєднанні з «лічильною гладдю», «вирізуванням», «солов'їними вічками». Він являє собою зворотний бік «зернового виводу», але вертикальні й горизонтальні стібки двічі не повторюються.

Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини, щоб утворилися невеличкі дірочки. На рис. 38/1 цифрами показано послідовність виконання роботи.

Цей шов має красивий вигляд, якщо його вишивають товстою крученою ниткою. Шов часто виконують у два, три й більше рядів. Для цього поруч з першим стібком виводять другий, третій і т. д., зміщуючи їх один відносно одного точно по вертикалі. На рис. 38/2 показано шов «курячий брід» у три ряди.

«Ретязь». Шов «ретязь» застосовують як декоративний та маскувальний у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають дуже щільно, на лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному — або всі стібки вертикальні, або два ряди горизонтальні. Порівняно з іншими етнографічними зонами України вишивка Полісся наочно зберегла архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характеру орнаментально-композиційного вирішення (передусім на обрядових предметах: рушниках, обрусах, весільному одязі і под.). Вона багата мотивами, своєрідними знаками, які у далекому минулому вважалися священними зображеннями 5. Збережені датовані орнаментальні і сюжетні вишивки Полісся свідчать про високий художній рівень майстринь, розкривають складність еволюції вишивального мистецтва впродовж одного століття. Повільній зміні тут піддавалися традиційні техніки вишивання, принципи орнаментально-колористичного вирішення. У XIX ст. широко поширилися техніки «заволікування», «підволікання», підбір 6.

За технікою виконання поліське занизування мав прямі аналогії з гуцульською низзю, а « засти лювання» — з подільською «поверхницею». Ці техніки вишивання на Поліссі не тільки домінували, а й часто були єдиними техніками вишивання аж до кінця XIX ст. Ними вишивали складні орнаментальні композиції у визначених частинах одягу, тканин інтер'ерного призначення. Для обрамовування головних орнаментальних смуг використовували пряму гладь, мережку, «стовпчики» або «гречку». На Поліссі вироблені стійкі принципи комбінування різних технік вишивання в одному візерунку.

Для різних компонентів одягу були усталені відповідні техніки. Так, «заволікуванням», «занизуванням», «застелюванням» вишивали уставки, манжети, коміри, пазухи жіночих, чоловічих сорочок, намітки, хустини; гладдю, «козликом», стебле-вим швом — кожухи, свити; тамбуром — рушники. Орнамент включав у себе прості мотиви і складні фігурні зображення. До перших належать смуги із рядів прямих рисок, прямокутників, зубчастих ламаних і хвилеподібних ліній — «дороги», «бігунці», «хвильки». Площини між ними по-різному заповнені прямими, косими стібками. У більш складному геометричному орнаменті одним із провідних елементів є ромб. Характер його зображення відповідав зображенню таких мотивів, як квадрат, круг, розетка, хрестоподібна фігура. На початку XX ст. була поширена і довго зберігалася давня композиція вишивки — горизонтальна смуга, поділена на прямокутні площини, окреслені почергово червоними і чорними нитками, а пізніше — чорними і синіми, де розміщені ромби, розетки. Цей візерунок характерний для вишивок Західного Полісся. У ньому образно виступає квадрат у складній побудові, часто з введеним до нього ромбом з розеткою по центру.

Розетка — найбільш поширений і головний мотив архаїчних композицій у вишивках Полісся (чотири, шість або вісім загострених або заокруглених пелюсток). Часто пелюстки однієї розетки вишивали почергово червоними і чорними нитками. Розетки поєднували із зображенням ромбів, кругів, квадратів, хрестів тощо. Мотив хреста поданий у вишивці у вигляді прямого рівнобедреного, іноді з ромбічними кінцями або ж косого хреста в різних варіантах. Він часто вписаний в ромби, прямокутники і відповідно з їхнім ритмом мав червоний, чорний або червоний і синій кольори.

Один з найулюбленіших зооморфних мотивів поліської вишивки — птахи, їх зображували дуже узагальнено, із живописними акцентами. Часто птахи утворюють самостійний візерунок — ряд, де ритмічно розташовані один за другим. У таких композиціях підкреслена своєрідна динамічність рухів. Часто зустрічається зображення птахів з деревом життя у центрі, з гілками ягід, квітів. У багатьох складних композиціях можна побачити таких птахів, як лебеді, орли, пави, качки, голуби тощо. Образ пугача поширений у вишивці чернігівського Полісся. Дуже рідко зустрічається зображення грифонів, оленів, коней і под. На рушниках і скатертинах чернігівського Полісся часто вишиті двобічним швом, хрестиком двоголові геральдичні орли. У вишивках зустрічаються архаїчні, сильно геометризовані антропоморфні мотиви ромбічного трактування, їх називають «на козака».

У середині XIX ст. бурхливо відбувався складний процес перетворення геометричних мотивів у рослинні форми. Рослинні мотиви посіли чільне місце у складних орнаментальних комплексах. Поширилися такі візерунки, як «сосонки», «хвойки», «берізки», вазонки, листя дуба, цвіт калини і под. Складні композиції із рослинних мотивів живописного характеру стали домінуючими наприкінці XIX— на початку XX ст. на півночі Київщини, на Сумщині, півдні Чернігівщини, Волині.

Різновидність, високий художній рівень орнаментального мистецтва поліської вишивки глибше розкривається при аналізі її локальних типів. Виділяються вишивки західних районів Волині, півночі Рівненської, Житомирської і Київської областей, Ченігівщини і Сумщини. У кожному з цих регіонів спостерігаються локальні групи, підгрупи орнаментів. Зокрема, становить інтерес вишивка в північно-західній частині Волині (околиці Шацька, Любомля). Техніка «занизування» крайнього північно-західного ареалу з дрібними мотивами переважно синьо-червоного колориту нагадує синьо-червоний колорит вишивки гірських районів Бойківщини і чорно-червоний — східного Поділля. З другої половини XIX ст. одна композиція все частіше виконувалася декількома техніками. Так, вишивки сіл Маркостав, Микуличі, Світанок Володимир-Волинського району, Города Камінь-Каширського району, с. Кукли Мане-вицького району виконані «заволікуванням», мережкою з настилом, стебнівкою, хрестиком, мережані «шабаком». У них гармонійно поєднані такі орнаментальні мотиви, як «звізда», «круги», «рожі», «хвойки» і т. ін. У селах Володимир-Волинського, Ківерецького районів отримав розвиток геометризований рослинний орнамент, виконаний настилом, хрестиком. Вишивка північних районів Волині подібна до вишивки, поширеної на півночі Рівненщини, Житомирщини. Однак на Житомирщині композиція візерунків більш монументального звучання, збагачена різними варіантами трактування мотивів — «звізд», «рож». Такі широкі вишиті смуги розміщуються на традиційно визначених частинах одягу, рушниках, скатертинах 8. У Любешівському, Камінь-Каширському районах вишиті смуги часто поєднані в певній почерговості з орнаментальними тканими смугами.

Розділ ІІ. Фундаментальне значення збірки узорів Сім,ї Косачів для розвитку волинської вишивки.

Вічно живі волинські узори

Ой, чи так красно, в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Леся Українка

Волинь. Прадавня українська  земля, край задумливих небесно чистих озер, віковічних лісів, смарагдових лугів. Тут на кожному кроці - подих історії, опо­витий древніми  легендами й переказами. Волинь завжди була колискою духовної скарбниці українського народу. У цьому краї   черпали натхнення геніальна Леся Українка, Олександр Купрін, Микола Костомаров, Ігор Стравинський, Агатангел Кримський, Улас Самчук, Євген Сверстюк та ще сотні  відомих  і невідомих земляків.

Впродовж тисячоліть племена, які жили на цій території -  а це дуліби, волиняни, лучани, берестяни -  творили свою цивілізацію, залишки якої у трансформованому вигляді дійшли до нас у народних піснях, дитячих іграх, обрядах, вбранні, будівлях, творах рукомесництва. Найдревніші знайдені археологами різьбляні  орнаменти відносять до часів неоліту (5000-І800 рр. до н.е.).

Кожний  куточок Волині  має свої  етнографічні  особливості, кожна доба позначена власними  здобутками. Вони закарбовані у витончено простих, сповнених господарської  мудрості та своєрідної  краси  виробах сільського теслі, бондаря, коваля, ткалі, вишивальниці  тощо. Кожна  річ народного майстра: чи то вишукана пи­санка, рогозяний козуб, глиняний глек  або ж візерунок  гаптованої  сорочки - єднає  нас, теперішніх, із предками…

Поряд  із мовою та  релігією традиції  народного мистецтва стоять на сторожі душі нації. Вони -  те життєдайне джерело, те всемо­гутнє  Сонце, що не дозволяє 

Орнаментальне мистецтво - одне з найзагадковіших. Його ще називають літописом давно минулих літ. Можливо, якнайповніше воно збереглося на Поліссі та Волині.

Мистецтво ви­шивки широко розповсю­джене на Волині і є найдавнішим ви­дом орнаментації тканин, в яких віддзеркалюється висока художнякультура, побут цього краю, творчість його народу.

Археологи міркують, що орнаментація  відноситься до часів неоліту. По шматочках кераміки, знайдених на території, яку об'єднувала Волинь, можна зробити висновок, які орнаменти хара­ктерні для даного регіону.

Напівзотлілі кла­птики полотна, в яких ще можна роз­гледіти ледь помітну деталь якогось ор­наменту - це послання нащадкам з глибини віків. Найпростіші мотиви ор­наментів «в ялинку», «в ромби», «три­кутники», «хрест» зустрічаються і в су­часному декорі народних тканин. Соля­рні знаки древніх сюжетів перенесені на тканину, віддзеркалюють дух народу, його віковий досвід, безмежну фантазію, невичерпну глибину поезії.

Навіть в часи найбільшого гноблен­ня української нації, коли Литовське князівство, в складі якого перебувала Волинь, підпадає під владу Польщі, за­знає спустошливих наскоків татар, одяг українки був прикрашений вишивкою, цілком заміняв їй паспорт. Якщо в село прибувала незнайомка, то не було по­треби розпитувати хто така, звідки? Од­ного погляду на орнаменти її одягу було досить, щоб визначити з якого вона села, скільки їй років і, навіть, чи лю­бить ЇЇ чоловік, скільки в неї дітей. І всім було зрозуміло, чому в святковий день підтикала селянка поділ плахти /запас­ки/ і йшла вулицею -так вона демон­струвала узори, вишиті по низу сорочки. Багато чого міг прочитати той, хто розумів мову шифру, який майстрині спеціально закладали в орнамент.

Історія вишивки дуже давня. Перші згадки про вишивку відомі ще в ІІ ст. до нашої ери. В ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, яка була організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де молодих дівчат навчали гаптувати золотом та сріблом. Довгий час одним із найпоширеніших видів народного мистецтва на Україні була вишивка, якою в основному оздоблювали одяг, рушники. Вишивкою могли прикрашати головні убори – очіпки, намітки, хустини, а також кожухи, свити, скатертини. Вишивка – це переважно дівоче і жіноче заняття. Колись за кількістю й майстерністю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працьовитість. Олена Пчілка писала: «Українські вишиванки й тканки вславилися своєю красою. Від якого часу на їх звернув ширший світ: з тихих закутків селянських вони пішли на виставки, та продаж у великі городи наші і далекі краї заграничні. На Вкраїні вже не тільки поодинокі люди клопочуться коло тих українських виробів, а вже заходжуються й цілі товариства, земства, торгові фірми: замовляють роботу по селах, або готують її в своїх майстернях, а потім продають ті шиті й ткані вироби в своїх складах, або посилають куди инде. На сьому полі найбільшої слави придбали собі – Полтавське Земство й Київське кустарне Общество; маючи пильний догляд при тій справі за чистотою українського стилю, вони додержують стародавній «український хист у його своєрідній красі» [4, c. 1]. Піддає критиці український стиль: «…він в народному шитті починає псуватись, замість узорів давнього повздержного – з тими геометричними візерунками або стилізованими квітами й гілечками – часто можна побачити на рукавах страшну лапанину, якісь неможливі рози та лапате листя, або якесь там страшне зуб’я, птахи, і все те ріже очі, робить з рукава або попередиці, шматок якогось московського ситцю самого безглуздого смаку. Ці узори запозичують з московських журналів, які не мають ніякого розуміння про наш народний орнамент та не має й власного смаку теж. Узори потрібно черпати з чистого джерела народної творчості української» [4, c. 1]. Ольга Петрівна вважала за потрібне відродити давнє українське шиття «настилання» та «вирізування», яке почало було занепадати, дає оцінку цьому дивовижному мистецтву. «Взори настилання й вирізування належать до вельми прикметних зразків нашої орнаментики: вони мають чисто геометричний склад, переходячи інколи в прості, своєвиді квітки й вітки. Пильно виконана робота дає щиро мистецький зразок» – писала Олена Пчілка [4, c. 1].Вона особисто займалась волинською етнографією і видала перший в Україні альбом «Український орнамент». Свою любов до вишивки передала дочці Ользі. Ольга Петрівна Косач, в одруженні Кривинюк, народилася 26 липня 1877 року в м. Новограді-Волинському Волинської губернії. Коли їй було півтора року, родина переїхала до м. Луцька. Свідоме дитинство і юність Ольги проходять в Колодяжному. У саду в Колодяжному діти мають свої грядочки, доглядають за квітами, кущами. До праці горнеться мала Ліля, Пуц, Олеся, як пестливо називають Ольгу. «Ліля у нас хазяйка: годує індиків, качок і голубів – пише Леся в листі до бабуні, – щодня після снідання зо мною учиться, а потім бігає по всіх усюдах з одною дівчинкою Марисею, з котрою вона у великій дружбі [5, c. 19]. «Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки» – пише Леся в листі до М.П. Драгоманова [5, c. 152]. Ольга спочатку вчиться вдома у Колодяжному. Мама навчає її німецької і французької мови, з братом вчать фізику, хімію, математику. Але велику увагу своїй сестрі приділяє Леся. Вона для неї складає підручник «Стародавня історія східних народів» за порадами і матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть цей підручник в Катеринославі (1918 рік). Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються в Києві для дальшого навчання. «…Приходять уже всі Пуцові професори, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських» – пише Леся в листі до матері [5, c. 176]. Ольга вступає до сьомого класу Київської жіночої гімназії А.Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі. Це був єдиний заклад, де жінка могла здобути вищу медичну освіту. Наприкінці 1904 року Ольга Петрівна Косач вийшла заміж за Михайла Кривинюка, тоді студента Празького політехнічного інституту. Деякий час жила в Празі. Як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла Леся Українка «Лілею золото рожевою», «Лілеюлілейную» на одруження з Михайлом Кривинюком. «Я безмірно рада за тебе (се видно по неладу й стилю мого почерку), що ти матимеш таку справді вірну й щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить… Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла)» [6, c. 235]. Ольга не маючи змоги одержати роботу лікаря на Поліссі, знаходить її у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою. Виступає на сторінках преси під псевдонімом Олеся Зірка. Вивчає мови. Ольга була щасливою, маючи щирого і вірного друга – свого чоловіка. Але війна, розруха, голод. Особливо лютував він на Катеринославщині на початку 20-х років. Після смерті доньки Ольга Косач-Кривинюк не змогла вже працювати лікарем. З народженням сина Василя у 1921 р. родина переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. На той час там жила найменша сестра Ізидора Косач-Борисова зі своєю сім’єю і матір’ю Оленою Пчілкою. В Могилеві-Подільському розпочала нову професію – учительську. В 1924 р. повертається до Києва, працює учителем української мови, а пізніше – бібліографом у медичній бібліотеці. 1929 р. арешт чоловіка, якого звинувачують у ворожій діяльності в СВУ. Чудом вдалося йому залишитись живим. В червні 1941 р. Михайло Кривинюк виїжджає до Москви. Туди приїздить син Михайло, який працював у Свердловську інженером. З Москви вони відправились до Свердловська, і в дорозі їх застає початок війни. Син іде на фронт, а Михайло Васильович, хворий, залишається в чужому місті самотнім. У вересні 1944 р. сталась трагедія. Не почув сигналу поїзда, попав під колеса. Син, повернувшись після війни до Свердловська, не віднайшов навіть могили батька. А менший син на початку війни перебував у прикордонному окрузі Мозиря Білорусії, потрапив в полон. Втік з полону і повернувся до Києва. Ці обставини стали причиною від’їзду сестер Ольги і Ізидори у грудні 1943 р за кордон. Страх перед сталінськими репресіями гнав їх з рідної землі. Нелегко жилося Ользі Косач-Кривинюк на старість. Ходила в полатаному одязі, жила скромно, інколи голодувала. 11 листопада 1945 р. Ольга Петрівна помирає у таборах для переміщених осіб в м. Аусбургу в Німеччині, де і похована. Ольга Петрівна вела широку наукову діяльність. Вона стає одним із відомих бібліографів своєї сестри, розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, рукописів Лесі Українки, її листів, а також над упорядкуванням українських узорів, які сама зібрала на Полтавщині, Катеринославщині і Київщині. В останньому листі до Ізидори Косач (написаний 11 вересня 1945 року) О. Косач-Кривинюк писала: «Люба моя Дорунечко, рідна моя і дорога, дуже мені прикро, що мушу тобі писати про себе смутні речі. Василь, повернувшись з подорожі, застав мене хвору і, хоч я не лежала, дуже серйозно. Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки… Тепер у мене одна лише мрія – побачитися з тобою. Що я вже не побачуся з Михайлами, не побачу України, цього я абсолютно свідома… Шкода, що я досі не скінчила «Хронології». Власне, її сама скінчила, а деяких додатків до неї не довела до кінця… Узори і це [«Хронологія» – К.В.]– єдине, що я зробила в житті путнього» [1, c. 148]. Узори – це зразки узорів, зібраних на Київщині, Полтавщині і Катеринославщині і відтворених Ольгою Косач-Кривинюк на Катеринославщині. Сім зразків узорів у жовтні 1990 р. Ірина Кривинюк, дружина Лесиного племінника Василя, через Тамару Борисик-Скрипку передала Музею Лесі Українки в с. Колодяжному. А також її збірник «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини / Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк. – К., 1928». Узори унікальні розмаїттям, багатством і технікою (вирізування і настилання). Це рукави, полики, поперечні лиштви на суцільних рукавах жіночих сорочок, коміри, пазухи чоловічих сорочок. Зразки узорів, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк, є цінним джерелом до вивчення народної вишивки України, зокрема, Катеринославщини. Вони свідчать про багатогранність діяльності всієї родини Косачів на благо розвитку українства.

  Вивчення етнографічної колекції з фондів Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки має велике значення для дослідників життя і творчості письменниці, яка була не лише великим драматургом і поетом, а й талановитим етнографом та фольклористом. З раннього дитинства, виховуючись на кращих традиціях українського народу: піснях, звичаях, обрядах, поетеса настільки пройнялась культурою свого народу, зокрема волинян, що не покидала етнографічної праці протягом усього свого життя. Леся Українка була чудовим знавцем народного вбрання Волині. В її драмі-феєрії "Лісова пісня" ми зустрічаємо цікаві деталі з побуту наших предків, проймаємось їхньою психологією та віруваннями. Вона, як вдумливий, правдивий етнограф збагачувала наші знання про одяг волинян кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Тому не дивно, що розвиток етнографічної думки на Україні був тісно пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. Вона співпрацювала з такими знаними українськими етнографами, як І. Я. Франко, П. А. Грабовський, М. М. Коцюбинський. Багато етнографічних матеріалів письменниці було надруковано на сторінках журналів.

  Леся Українка формувалась як етнограф, у першу чергу, під впливом своєї матері, Олени Петрівни Косач-Драгоманової. Олена Пчілка перша серед дослідників українського мистецтва, яка збирала узори народних вишивок, тканин і писанок. Зібрані матеріали вона впорядкувала та видала через два роки після ІІІ Археологічного з'їзду (1874) під назвою "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки". Ольга Косач записувала народні пісні, казки, перекази, народні вирази, звичаї і обряди. Їх публікували в різних виданнях, зокрема: "Звуковой історії украинского языка", П. Житецького, в "Історических песнях малорусского народа", Антоновича і Драгоманова, в "Малорусских преданіях" – збірник М. Драгоманова, в збірникові М. Комарова "Українські прислівъя" в збірниках українських пісень – Лисенка, Л. Українки, Кл. Квітки й інших виданнях" [1.69]. У 1876 році вийшла друком величезна праця Олени Пчілки під назвою : "Український орнамент". З "Автобіографії" дізнаємось: "Дивно сказати тепер, що з цього захоплення орнаментикою волинською вийшла моя перша наукова робота" [2.20]. Наступні видання зі взірцями українських узорів вийшли у Києві у 1903, 1912, 1927 роках. З-під її талановитого пера вийдуть статті, дослідження: "Відродження давнього українського шиття", "Наша етнографія", "Малювання на українських мисках", "Українська різьба по дереву", "Українське селянське малювання на стінах" та ін. Лесина сестра Ольга Косач-Кривинюк згадує: "З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки" [3.58]. Сьогодні українські узори, присвячені Волинському краєві, які зібрала Олена Пчілка і видала в 1912 році в м. Києві, експонуються в літературній експозиції Колодяжненського музею Лесі Українки. Ці узори, які формувались віками і символічно відтворюють світогляд людей, їх уявлення, обряди, звичаї, в повній мірі художньо виявляють національне мистецтво, його ідеали і цінності. Це добре розуміли Олена Пчілка та Леся Українка, тому етнографічні матеріали, які вони залишили по собі, дають музейникам великий поштовх для дослідження та вивчення. Узори Олени Пчілки потребують нашої уваги, адже вони потрібні не лише для використання сучасними майстринями, які, на превеликий жаль, володіють лише двома-трьома техніками вишивання, тоді як на Волині побутувало близько ста різноманітних технічних прийомів. Сьогодні вишивальниці користуються збіднілими узорами, які не мають традиційного орнаменту. Спотворена вишивка "з тим неподобним зуб'ям та ляпаними здоровими квітами (трояндами, "рожами")" продовжується і нині [4.1]. Щоб запобігти зникненню первозданних, давніх орнаментів нашого краю, Анатолій Силюк – директор Волинського краєзнавчого музею, Віра Комзюк – завідувач Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки с. Колодяжне, Наталія Пушкар – головний хранитель Волинського краєзнавчого музею, Надія Сташенко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ВДУ ім. Лесі Українки м. Луцьк видали в 2010 році Альбом "Український народний орнамент", зібраний і систематизований Ольгою Петрівною Косач-Драгомановою. Це репринтне відтворення першого видання 1876 р., Київ, призначене для всіх шанувальників українського мистецтва. Тож скористаймося трудами Олени Пчілки, переймімося її відчуттям краси української вишивки, яку вона так любила" (З передмови Надії Сташенко).

  Леся Українка також збирала узори. В 1890 році поетеса їздила до Криму на лікування. Там вона зацікавилася вишитими рушниками, тканими килимами, місцевим тогочасним побутом. Лесю Українку зачарував національний одяг місцевих жителів, що підтверджує вірш "Татарочка", у якому змальована зустрічна дівчина, зокрема з етнографічною точністю описується її одяг. У Криму Леся Українка замальовувала орнамент за орнаментом. Так склалася ціла колекція, яку поетеса мріяла зробити надбанням загальнолюдської культури. Не гаючи часу, вона звертається до свого дядька М. П. Драгоманова, професора Софіївського університету: "Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні на українські..." [5.113]. Цей лист зі зразками татарських узорів (хрести, зірки, меандри) зберігався лише в копії, зробленій з оригіналу Марією Деркач в Українському науковому Інституті у Варшаві напередодні другої світової війни.

  На жаль, етнографічні замальовки Лесі Українки з Криму не побачили світу, позаяк загубилися в архіві М. П. Драгоманова. Проте, в 1998 році в Празькому архіві Оксани Косач-Шимановської серед зразків українських вишивок збереглися зарисовки татарських узорів, які зібрала в Криму Леся Українка і мала намір їх опублікувати. Ці зарисовки – свідчення глибокої пошани й уваги поетеси до культури кримсько-татарського народу. Ця знахідка надихнула працівників Колодяжненського музею доповнити літературну експозицію музею кримськими узорами. В третьому залі експонуються два зразки кримських узорів кінця ХІХ початку ХХ століття, це: учклур весільний з тонкого білого шовку, прикрашений французьким мереживом волонсье, і дувар-отма (тканина на стіну). Ці предмети показують культуру кримських татар, якою цікавилася Леся Українка і прагнула зберегти.

  У фондовій колекції літературно-меморіального музею Лесі Українки знаходяться зразки вишивок, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк (Лесиною сестрою) на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині у 1920-х роках, виготовлені нею ж під час підготовки узорів до друку й оформлені на 10-ти аркушах. До альбому "Українські узори з Київщини, Полтавщини й Катеринослава (Зібрала, видала власним коштом й підготувала до друку Ольга Косач-Кривинюк (Київ, 1928)), увійшли кращі зразки. Колекція з 10-ти аркушів збереглась у сім'ї Василя Кривинюка (м. Торонто, Канада) і його дружиною Іриною передана в Україну через Тамару Борисюк (Скрипку).

  У 2009 році дослідники життя та творчості Лесі Українки Віра Комзюк, Наталія Пушкар, Анатолій Силюк, Надія Сташенко спільними зусиллями видали перше повне видання українських узорів, зібраних Ольгою Косач-Кривинюк, із фондів Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки та Музею видатних діячів української культури Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (Київ). "Ці довершені й вишукані узори випромінюють світло душі нашого народу. Збережені на тернистих еміграційних дорогах, вони повернулися на рідну Батьківщину не тільки як родинна, але й національна реліквія" (З передмови Надії Сташенко).

  До таких цінних і унікальних речей належить чоловіча сорочка з білого домотканого полотна початку ХХ століття. Її власноручно вишила і подарувала своєму чоловікові Михайлу Васильовичу Кривинюку Лесина сестра Ольга Косач-Кривинюк.

Біла сорочка в давнину асоціювалася зі світлом, красою, коханням, творенням, вірністю. Існували замовляння: "Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", "білий-милий". Чохли і комір цієї сорочки вишиті білим по білому. Цією вишивкою оздоблювали переважно весільний одяг.

  Окрасою і гордістю етнографічної колекції музею є вишита хрестиком й мережана сорочка, яку Леся Українка подарувала своїй подрузі Варварі Дмитрук. Поверх сорочки красується корсет оксамитовий чорного кольору, оздоблений червоною стрічкою. В Україні в кінці ХІХ століття корсет стає традиційним, не випадково, що він був і у Косачівському гардеробі. Цей одяг переносить нас у сиву давнину і збагачує нашу уяву образом Лесі Українки в українському вбранні, яке вона так любила.

  У музейну збірку входить також посуд – родинна кераміка. В побуті Косачі користувалися посудом вітчизняного виробництва, зокрема заводу в місті Полонне. Олена Пчілка разом зі своїми дітьми приїзджала до Полонного в гості до чоловікового брата Григорія Косача. Очевидно, не обминали вони і крамниць з посудом.

  У вітальні "сірого будинку" в буфеті стоїть посуд, який знайшли на місці садиби Олени Тесленко-Приходько. В 90-х роках ХХ століття він був знайдений в селі Запруддя (Камінь-Каширський район, Волинська область) і переданий до музею. Серед посуду переважає порцеляна російського виробництва: Гарднера, Кузнєцова. Так, на одній з вазочок колодяжненської збірки чітко видно клеймо фабрики Гарднера.

  У вітальні Лесиного "білого будинку" на столі стоїть ажурна корзиночка з білого кольору, виробництва "Вандорф" (Німеччина). Цікавою є чашка, яка належала Лесі Українці. Чашка орнаментована вінком з листя дуба, жолудів, гроном і галузкою винограду. Внутрішня поверхня чашки повністю позолочена, із зовнішньої сторони – золоті обводи.

  Поряд з колекцією родинних речей знаходиться велика колекція предметів селянської етнографії та побуту. Так, вишивані, ткані, мережані рушники, скатертини, крайки прикрашають стенди з меморіальними речами, документами, фотографіями. В другому залі літературної експозиції експонуються три невеликі подіуми, на яких представлено речі поліського побуту кін. ХІХ – поч. ХХ століть. На першому з них ціп, граблі, глечики, плетені речі для зберігання зерна, пліт та глечик для олії. На двох інших кращі зразки традиційного, святкового, жіночого одягу: спідниці, сорочки, літники, крайки, намітки та намисто. В третьому залі відтворений інтер'єр курної хати, яку відвідувала Леся Українка у своєї подруги Варвари Дмитрук. Варка згадувала: "Нині нема таких хат, багато хто про них не відає, - то розкажу. Це звичайнісінький зруб з кількома вузенькими щілинами-віконцями і солом'яним дахом. Комина в хаті не було зовсім. Весь дим із печі виходив просто на хату" [6.99]. Звісно, не все виставлено для показу. В фондах музею присутня колекція предметів побуту та етнографії селянського та дворянського походження. Частину речей було знайдено біля "сірого будинку" під час проведення газифікації. Серед них: блюдце кінця ХІХ поч. ХХ ст. фабрики М. С. Кузнєцова, чашка кін. ХІХ ст. білого кольору, ложка металева – срібна, чашка кін. ХІХ ст. фабрики Кузнєцова, тарілка з золотим обідком, дві накривки для супниці кін. ХІХ поч. ХХ ст., миска з глини жовтого кольору з вушком та блюдце кін. ХІХ ст. Усі ці речі віддзеркалюють уподобання, високоестетичні смаки родини Косачів, які формувались у тісному зв'язку з побутом селян. Етнографія була підґрунтям Лесиної творчості, давала письменниці тло, образи, ідеї для творів. Працівники музею високо цінують і плекають спадщину Лесі Українки та родини Косачів. Щорічно вони збирають речі побуту та етнографії кін. ХІХ поч. ХХ ст. За минулий рік колекція поповнилася десятьма рідкісними, старовинними експонатами, які нині так тяжко знайти і належним чином оцінити. За рахунок великої пошукової роботи, яку проводять працівники музею, колекція побуту та етнографії налічує музею 513 предметів. Експонати, які щорічно поповнюють зібрання, сприяють роботі над новою експозицією музею. Усі вони чекають нових досліджень та експонувань.

     Пропонуємо вам звернути увагу на унікальну книгу, яка знаходиться в фонді Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки – зібраний Оленою Пчілкою альбом «Український орнамент». Це – репринтне відтворення першого видання «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки», яке вийшло друком у Києві в друкарні С.В. Кульженка 1876 року. Свого часу це видання поклало початок вивченню української орнаментики.

       В жодному музеї і бібліотеці України немає повного альбому, тому у його відтворенні Волинському краєзнавчому музею сприяли Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові, Музей українського народного декоративного мистецтва у Києві, професор зі Львова Володимир Александрович.

       Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки : зібрала Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (Олена Пчілка), Вип. VIII / вступ.ст. Н. Сташенко, уклад. В. Комзюк, Н. Пушкар. - Ковель: Ковельська міська друкарня, 2010. - 36 с.: 33 іл. – 300 прим.

      Збірка складається із «Передмови» і 31 таблиці узорів та детальних коментарів до них. Представлено 298 зразків вишивок на 26 таблицях, 6 зрізків тканини і 5 зразків прикрас на 27-й, 8 зразків орнаментів на килимах і 23 візерунки на писанках. Зразки впорядковані за способом шиття, техніками виконання, що засвідчують їхню давність чи новизну, являють самобутність і багатство української народної орнаментики.

      Видання підтверджує актуальність думки Олени Пчілки, висловленої понад 100 років тому: "Потреба в таких зразках, чисто народніх українських – велика, бо й зразки вишивок, так само як твори народного слова, можуть псуватися, калічитись… Бажано, щоб наші ви

. На Волині Ольга Петрівна займалася вивченням народної творчості. 1876 року в Києві вийшла її дослідницька праця «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки»

Сучасне репринтне видання наукової праці її матері Олени Пчілки стало бібліографічною рідкістю ще до презентації. "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки" - фундаментальна дослідницька робота Олени Пчілки, що знову побачила світ - репринтним виданням - на Волині, без сумніву, вплинула на формування світогляду й любові до українства Лесі Українки, - наголосила головний хранитель фондів Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар, котра разом із Вірою Комзюк, завідувачкою літературно-меморіального музею-садиби Лесі Українки в Колодяжному, блискуче підготувала це видання до друку.

Волинський період в житті Ольги Петрівни Косач-Драгоманової (Олени Пчілки) - письменниці, редактора, видавця, етнографа, фольклориста і, нарешті - матері сузір'я талановитих дітей, зокрема й геніальної української поетеси Лесі Українки - був чи не найкращим у житті. Попри очікування побачити тотальне ополячення, Волинський край зачарував її, уродженку міста Гадяч на Полтавщині, яка 1866 року переїхала у Звягель (нині Новоград-Волинський), "чисто українськими ознаками волинської селянської людності".

В "Автобіографії" вона зазначила: "Мова волиняків здалася мені розкішною, чарівною. Правда, були в ній особливості, часом дуже одмінні від моєї Полтавщини, але часто ці властивості в мові мені особливо подобались".

Жінка не тільки з головою поринула в життя місцевої громади, а й взялася записувати народні перекази, звичаї, пісні, обряди. Особливу увагу дослідниця звернула на багатющі традиції волинської вишивки, без якої неможливо було уявити тодішній святковий одяг місцевих жителів і яка певною мірою формувала їхню ментальність.

Захоплення місцевими орнаментами вилилося у величезний масив взірців. Принесених, в тому числі, й друзями, братом Михайлом, істориком Володимиром Антоновичем. Систематизуючи зібраний матеріал для написання наукової роботи, Олена Пчілка познайомилася із найпопулярнішими європейськими виданнями того часу. Наприклад, з першим томом мистецького альбому "Орнамент усіх часів і народів" за редакцією Огюста Расіне, повне видання якого містило 4000 (!) сюжетів різних стилів та епох.

Власний же мистецький альбом "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки" Олени Пчілки вийшов друком у київській друкарні С. В. Кульженка 1876 року. Він, високо оцінений за кордоном, уперше поставив вивчення українського народного орнаменту на грунт наукової системності.

В той час до горезвісного валуєвського циркуляру, згідно з яким української мови, а отже, національної культури, "не было и быть не может", долучився підписаний царем Ємський указ про заборону українського письменства, сценічних вистав і читання на "малорусском наречии", а також друкування українською мовою текстів до нот. Тому "Передмова" -грунтовна публікація - пояснення до трьох десятків аркушів формату А3 із сотнями взірців створених народом візерунків - була написана російською та французькою мовами.

Але за духом своїм, спрямованістю до невмирущих джерел народної творчості це було суто українське видання. Як підкреслює автор передмови до репринтного видання Н. Сташенко, воно мало не тільки протидіяти плановій русифікації, донести для нащадків самобутні візерунки вишивки і розпису писанок, а й оберігати і пробуджувати національну свідомість українців, нагадувати про їхнє культурне багатство, обдарування, високий естетичний хист.

У збірнику, який є глибокою монографією "оригінальної народної вмілості", вперше систематизовано орнаментику краю, що, на думку Олени Пчілки, мала б впливати і на архітектуру, і на скульптуру та інші види мистецтв, бо саме в ній є "нові сили, нові свіжі ідеї". Ці її слова виявилися пророчими.

- А ще "Український народний орнамент" став могутнім стимулом іншим дослідникам до нових етнографічних розвідок. Через два роки, зокрема, з'явилися "Южно-русский народный орнамент Черниговской губернии. Глуховский уезд" П. Литвинової, "Южнорусский орнамент" і "Отличительные черты южно-русской народной орнаментики" Ф. Вовка та інші праці.

Вихід на Волині репринтним друком оригінальної наукової праці Олени Пчілки став можливим завдяки ініціативі Волинського краєзнавчого музею та підтримці й допомозі в пошуках загублених матеріалів директора Музею етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України Романа Чмелика, директора Музею українського народного декоративного мистецтва Адріани Василець, професора, доктора історичних наук Володимира Александровича. Культурне відлуння від цього видання, що вже до презентації стало бібліографічною рідкістю, переконаний, - не на один рік!  

2.1 Висвітлення особливостей писанок килимів і вищивки у збірці узорів сім,ї Косачів.

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладался в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучери", "кудрявці", "гребінчики" тощо. В орнаменті подільских вишивок трапляється мотив "кривульки", або "безконечника", який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать "сосонки", "хвощ" та "перерви", що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий взір "рожи" (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця. В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя", "барвинок" тощо. Деяки з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвинку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділенний на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ "дерево життя", який здебільшого зображається стилізовано у формі листя або гілок.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак из збереженням традіційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо. Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких відомо на Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а інши зустрічаються також у білоруських і російских вишивках. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - стебнівка, хрестик, шов "позад голки".

Техника вишивання Харьківскої області має багато спільного з установленними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються півхрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних. Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка. Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже чіткі й прості за композицією. Чіткість ритму посилюється одноколірністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Вражає колоритність орнаменту. Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нітками або из вкрапленням червоного та чорного. Набирування дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерне для чернігівских сорочок. Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент из стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок - білий, коралово-червоний, відтінений чорним. Сорочки оздоблюються гладдю, занізуванням, набируванням та хрестіком. У південних районах України техніка вишивання має багато спільного з вишивкою центральних областей, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, яки виконуються півхрестиком чи хрестиком. Подільскі вишивки виділяються серед багатої мистецької спадщини вишивок всієї України своїм колоритом та орнаментикою, складною техникою виконання.

Для подільских сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування "павучками", яким примережують уставки на рукава, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше - дво - та триколіріні. На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава. Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь, хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні - штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції. Своєрідним центром мистецького вишивання на Поділлі є село Клембівка. Клембівчанки одні з перших на Україні одержали звання майстрів народної творчості. Їх художні вироби відомі у всьому світі, вони експонуються на різних виставках та міжнародних ярмарках, неодноразово їм було присуджено золоті медалі. При вишиванні на Поділлі не користувалися ніякими допоміжними засобами - такими, як тамбур, канва, п'яльця, також не робили малюнків на тканині, а рахуючи нитки голкою, робили хрестики відповідно до візерунку, який хотіли вишити. Вишиванням займалися у вільний від польових та інших господарчих робіт час. Вишивали виключно для своїх власних потреб. Замовлення зі сторони не приймалися, вироби не продавалися на базарах… Орнамент подолян геометричний, густий, дуже різний по складним комбінаціям кутніх, то пов'язаних, то самостійних фігур. Зустрічаються іноді смуги вишивок у вигляді двух рядів, розташованих в шаховій послідовності, квадратів із дуже складним візерунком всередині. Такі вишивки можна зустріти на рукавах жіночих сорочок. На рушниках забарвлення вишивання яскравіше і малюнок робиться більший. Характерною рисою етнографічного району Карпат та Прикарпаття є велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивання, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорість та легкість. На Буковині крім рослинних та геометричних мотивів використовуються зооморфні, що вишиваються лише гладдю (білою), дрібним хрестиком, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні та золоті нитки, металеві лелітки. Гуцульські вишивки характеризуються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і надають їй золотавого відблиску. Для вишивок Закарпаття характерним є мотив "кривуля" у різних техніках виконання. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), використовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти.

Килими — художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання обрядових, естетичних функцій. В них знайшли відображення найкращі здобутки народних майстрів у галузі декоративного ткацтва. Килими України — унікальні твори, художнє надбання народу, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Упродовж віків формувалось і вдосконалювалось килимове мистецтво. Його коріння сягав глибокої давнини 3. Археологічні матеріали стверджують, що на території сучасної України в побуті вживалися узорні тканини, килими. Ними завішували стіни, покривали скрині, столи, долівку, платили данину, використовували у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах. Найдавніші письмові відомості про килими X ст. зберегли подорожні записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні пісні, колядки тощо. Так, у Лаврентіввському літописі відзначено, що вбитого Олега «вмнесома й положима на ковре» (977 р.), на килим клали і князів Володимира (1015 р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського (1175 р.)

У записках арабського мандрівника Ібн-Фадлана (перша половина X ст.) також йдеться про те, що килимами місцевого виготовлення застеляли лави для померлих. Символічно звучить записане у літописі звернення Володимира Мономаха на з'їзді князів 1100 р.: «Да єси пршел й седити с братьею своєю на едином ковре» 5. Килимам надавали виняткового, значення в проведенні святкових ритуалів. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема «застеляйте столи та все килимами...»

Різноманітне застосування килимів, зростання попиту сприяло поширенню їх виготовлення, урізноманітненню декорування. Дослідники вважають, що килими часів Київської Русі місцевого виробництва, їх виготовляли килимовою технікою в кольорові контрастні смуги, розміщували орнаментальні геометричні мотиви. З XV ст. в відомості про привозні килими зі східних країн. Наприклад, у Львові 1474 р. східні килими продавалися по золотому за лікоть 6. У документах XV ст. (описах панського майна, скаргах, судових актах) дуже часто зустрічаються записи про місцеве виготовлення килимів та про майстрів-килимарів. Так, у документах волинської поміщиці Марії Голштанської згадуються квіткові килими на чорному, жовтому і білому тлі, в й відомості про невільника-ткача. Більше письмових документальних матеріалів дійшло до нас із XVII ст.7 В окремих панських маєтках було по декілька десятків, а то й сотні килимів (приклад — описи за 1618 р. коберців Я. Острозького в м. Дубно). Велику збірку килимів,мало Львівське братство та ін. Килими виготовляли у спеціалізованих майстернях, мануфактурах. У середині XVII ст. С. Конецьлоль-ський заснував у м. Броди фабрику для виготовлення килимів, шовкових тканин, макатів. У Львові дорогі килими з металевими, золотими і срібними нитками виробляв М. Корфінський. Була килимарська фабрика у Лагодові, Сохачеві тощо.

У XVII ст. килимарство поширилося на всіх землях України, швидко розвивалося, удосконалювалося у технічному, художньому відношенні. Воно стало предметом торгівлі на експорт. Багато килимів виробляли на Слобожанщині. У документах зафіксовані різні назви килимових виробів: килим, ковер, коберец, коц. У старовинних актах, описах церковного майна згадуються килими із «різними квітами», «пташками», у різнокольорові смуги, з вузенькою каймою і под.

Дослідники вважають, що українські коци — це стрижені килими з довгим однобічним ворсом. Назви «ковер» і «коберець» вживались як до ворсових, так і безвор-сових тканин. 6 підстави вважати, що тканинам з назвою «ковер» в XV—XVII ст. був притаманний квітчастий, рослинний орнамент, а «килимам» — смугастий, геометричний.

Килими ткали переважно з ниток овечої вовни. Часто на основу йшли конопляні або лляні нитки, туго спрядені, зсучені, а на піткання — вовняні. Нитки фарбували натуральними барвниками (з місцевих рослин або мінералів). Купували лише індиго — привозну синю фарбу. Відомі різні рецепти добування барвників: коричневий колір різних відтінків — з розчинів молодої вільхи; чорний — з відвару вільхової кори, в який додавали залізного купоросу; жовтий — з відвару лушпиння цибулі, гречаної полови, горіха; зелений — з ягід крушини, споришу; червоний — з материнки, листя дикої яблуні, червенців —"маленьких комах, що жили в корінні диких рослин тощо. Кожен фарбувальник мав власні таємниці отримання тих чи інших відтінків основних кольорів. Барви пофарбованих ниток закріплювали розчинами галуну або квасу. Рослинні барвники давали надзвичайно живописні кольорові акценти.

У церковних описах йдеться про різнокольорові смугасті, «проткані квітами» килими, «на червоному тлі різнокольорові смуги», «смуги, впоперек хрести великі різних кольорів», ворсовий килим «пристриганий квітами», «на жовтому тлі квіти київської роботи». Про характер художньої орнаментально-колористичної мови килимів XVII ст. свідчить збережений і датований ворсовий килим 1648 р., виготовлений на килимарській фабриці в Лагодові. На центральній площині зображений кошик з фруктами і квітами; по чотирьох кутах — квіткові галузки, спрямовані до центру кошика; на широкій каймі виткана хвиляста гілка, у вгинах якої квіти, листочки; переважають брунатні, золотнсто-жовті тони. В характері орнаменту помітні барокові впливи, однак домінують народні принципи квіткового орнаменту.

Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і ПоділлД. Початок розповсюдження квіткового орнаменту в килимах України припадав на середину і другу половину XVI ст. Він перейшов і на інші види українського народного мистецтва: гаптування, малярство, мініатюри тощо. Барвистий килимовий квітковий орнамент викристалізовувався в чіткі композиційні системи у середині XVII ст. і сягнув вершин художньої досконалості у XVIII ст. Завдяки гребінковій техніці на вертикальних і горизонтальних верстатах можна ткати кожен мотив, елемент окремо, відходити від симетричності, довільно передавати форми і різноколірне зображення, посилити загальний вигляд фантастичного цвітіння на переливних тонах чорного, золотистого, блакитного, сірого тла.

Масово поширилися килими з геометричним орнаментом. Однак, чим далі відцентральних у західні райони України, тим відчутніше рослинні мотиви набувають геометризованих форм, формується група килимів з рослинно-геометризованиморнаментом.        і

XVIII ст.— період повсюдного виробництва орнаментальних килимів на Україні, Важливими центрами килимарської справи були Харків, Київ, Чернігів, Львів та ін. Виняткової уваги заслуговують численні панські килимарські майстерні і фабрики, де використовували кріпаків (Чарторийських у Корці, Потоцьких на Тульчинщи-ні, в маєтках Полуботка на Чернігівщині, у Горохові на Волині, в Янушполі на Поділлі тощо). У дрібних міських, сільських, монастирських килимових майстернях працювали ремісники, монахи. Килими потрапили й до селянського середовища, урізноманітнилося їхнє побутове призначення (завішували стіни, вкривали столи, скрині, ліжка, підлоги, сани і под.), вони стали необхідною частиною віна. У мистецтві килимарства визначилися дві тенденції: народна, що розвивала художні традиції минулого, і з цікавими відголосками пізнього барокко, рококо та класицизму. Це помітно в художньому рішенні килимів, призначених для панських палаців, тканих на замовлення козацьких старшин або на експорт. У них чільне місце належить зображенням гербів замовників, картушів, кошиків з натуралістичне трактованими квітами, овочами, плодами, важких гірлянд, оплетених стрічками, різними завитками тощо. Подібні килими виробляли в майстерні с. Михайлівка на Сумщині, у дворі полковника Полуботка, де жили «послужник Куницький з жінкою майстри-нею-килимарницею та дівчат коверних п'ять». Тут виготовлений знайдений у 20-х роках XX ст. датований килим з гербом Полуботка6. Ця важлива пам'ятка дає підстави аналізувати художні особливості килимів того часу: матеріал, техніка, орнамент, колорит. Килим вовняний; комбіноване ткання, гребінкова й ворсова техніка. На сірому тлі зображений рельєфно виступаючий герб, головний акцент в орнаментальному килимі. Він обрамований легкими галузками, попарними розетковими квітками. У чотирьох кутах розміщені складні квіткові галузки, спрямовані до центру. У верхній і нижній частинах килима виткані доцентрично фантастичні птахи з розпущеними крилами. Дрібні орнаментальні площини, вільне поле надають килимові легкості, символічної образності.

З датованих килимів XVIII ст. цікаві килими 1734 р. гетьмана Данила Апостола; 1760 р. з Лівобережної, 1787 р.— з Правобережної України; 1782 р.— з Могильного на Волині та ін.

Для характеристики килимів XVIII ст. велике значення мають датовані килими початку XIX ст., бо вени зберегли принципи орнаментації попереднього часу. Це, зокрема, килими 1801 р. з с. Росішки на Черкащині; 1803 і 1806 рр.— з Полтавщини; 1806 р.— з Волині; 1804 р.— з Житомирщини; 1819 р.— з Чернігівщини тощо. Як датовані килими, так і ті, що за своїми ознаками належать до XVIII ст., дають змогу визначити художні якості килимового мистецтва.

Переважають килими з рослинним орнаментом, передусім на Лівобережній та Центральній Україні. Талант народних майстрів спричинився до створення надзвичайного багатства рослинних килимів з численними локальними різновидами. Невипадково у документальних матеріалах цього періоду часто зустрічаються назви — квіткові килими. Багатство квіткового орнаменту полягає у різних варіантах зображення квітів, їх розміщення, доповнення іншими елементами: листочками, пуп'янками, кружальцями,,«пташками», своєрідно уподібнених до квітів тощо. Виділяються килими, в яких великі квіти виткані із заокругленими різнокольоровими пелюсточками (у рядовому плані). Часто багатопелюсткові, невпізнанно стилізовані квіти виткані в поперечному роарізі з цікавим кольоровим (позмінно червоним, рожевим, охристим) зображенням пелюсточок, пуп'янків, сердець і под. Збереглися такі килими з Га-дяцького, Зіньківського, Лубенського повітів. Округлені більш реалістично виткані квіти в килимах Пирятинського, Миргородського повітів на Полтавщині.

Форми килимових квітів настільки узагальнені, що в них майже не проглядається подібність до троянд, тюльпанів, гвоздик, маків тощо. Кожна квіточка тчеться окремо, не повторюються дослівно їхні форми. Довільне, заокруглене, м'яке обрамування надав зображенню квітів акцентів живості, динамічності. Цікаві варіанти подачі квітів у галузках, букетах, деревцях. Інколи квіткові гілки бувають надто укрупнені, з химерними вигинами, а квіти великих форм. У таких килимах кайма часто широка, із зображенням по вертикалі в ряд квіткових деревець. А з Миргорода зберігся килим зі стилізованим зображенням дерева, обабіч якого виткані птахи, лев і ягнята. Зображення птахів між деревами, квітами часто зустрічається в килимах XVIII ст. Оригінальними квітковими композиціями вирізняються полтавські килими. На соковитому світло-зеленому тлі виткані по п'ять квіткових галузок, які ніби зростають від землі — нижньої кайми, гнучко, довільно піднімаються догори, в їхніх вгинах і вигинах барвисто цвітуть квіточки — червоні, білі, блакитні, рожеві, жовті, також пуп'янки, листочки (охоплюють всю площину безкаймового килима). Інколи центральні стеблини ледь помітно перериваються зображеннями дрібніших гілок, квітів. Гребінкова техніка ткання сприяє мерехтливій передачі зеленого тла, на якому буяють квітучі галузки-деревця. Ткання квітів поширене і на чорному, сірому, блакитному фоні.

Типовим явищем у килимах України XVIII ст. в зображення квіткових деревець, що виростають з основи — круга, ромба або посаджені у вазони. Часто вазони конусо- або тюльпаноподібної, прямокутної форм. Такі орнаментальні зміни більш виявлені в київських, вінницьких, передусім подільських килимах. Так, у датованому черкаському килимі 1801 р. на центральному полі в горизонтальному плані виткані три деревця з великими квітами, що виростають із вазонів прямокутної форми. Килим мав широку кайму з хвилястою стрічкою, у вгинах якої багатопелюсткові квіти. Вони композиційно підтримують монументальне звучання квітів-деревець центральної площини. Отже, у XVIII ст. була розроблена чітка система орнаментації горизонтальних килимів, які набули особливого поширення на Поділлі.

Крім горизонтальних, ткали й вужчі килими, часто без кайми, де строго за вертикаллю розміщені один над одним три дерева життя з квітами. В основі деревець — круг, ромб або зубчастоподібна фігура, що нагадує коріння, яке вростав у землю. Є різні варіанти ткання деревець на килимах. Тло килимів з квітковим орнаментом переважно ясно-сіре, жовте, ясно-зелене, блакитне (Лівобережна Україна) або чорне, темно-коричневе (Правобережна Україна). Кольоровий фон підсилює живописну тональність рослинних, квіткових килимів.

У килимах України XVIII ст. поширеним був геометричний орнамент. Рахункова техніка сприяє передачі строгої симетричності, чіткої лінійної геометризації орнаментальних структур. Найчисленнішу групу утворюють килими з композиціями, де поодинокі орнаментальні мотиви (зубці, клинці, ромби і под.) розташовуються за схемою прямої або косої сітки. Композиції смугастого типу виступають у різних варіантах залежно від ширини смуг, їх обрамування, розміщення на полі килима і, головне, заповнення мотивами. Іноді один мотив, наприклад клинець, заповнює одну смугу, інший, хрестик чи ромб,— другу. Деколи в одній смузі позмінно або доцентрично розташовано кілька геометричних мотивів. Вони чергуються у смугах не з'єднаними рядами або ж тісно перетинаючись один з одним.

Геометричні орнаментальні смуги можуть чергуватися одна над одною на деякій відстані, залишаючи вільні, неорнаментовані стрічки, кольорове поле врівноважує всю композицію.

Окрему групу утворюють килими, поле яких поділене поперечними гладкотка-ними смугами на ряд прямокутних або квадратних площин, що заповнюються великими поодинокими мотивами і мають відмінне кольорове тло. Високомистецьким твором з геометричним орнаментом є волинський килим XVIII ст. з поперечно орнаментальними смугами на центральній площині і широкою каймою, заповненою рядом з'єднаних між собою зубчастих ромбів. Орнаментальні смуги центрального поля доцентричного розміщення і різні за шириною. По центральній смузі виткані в ряд три нез'єднаних зубчастих ромби, її обрамовують смуги з рядом плетінки, вічка якої заповнені прямокутними мотивами. Далі до боків ідуть позмінно по шість смуг з рядами ромбів, есовидних мотивів, зубців, тюльпаноподібних елементів. Характерно, що орнаментальні смуги розділені вузькими гладкотканими стрічками. Численні варіанти комбінацій гладкотканих і орнаментальних смуг властиві килимам з геометричним орнаментом всіх регіонів України.

Велику групу утворюють килими, геометричні мотиви в яких розташовані за схемою прямої або косої клітки, в її полях або на місцях перетину ліній. У таких килимах інколи все лоле доповнене однаковими мотивами або ж позмінно повторюються два-три різні мотиви на центральній площині, а інші — на каймі. Збережені пам'ятки засвідчують багатство геометричного орнаменту в килимах із смугастими, сітчастими, центричними композиціями, їх колористичну гармонійність.

У поміщицьких майстернях, мануфактурах XVIII ст. виготовляли гобеленні вироби. Збереглися два гобелени, виготовлені в мануфактурі на Волині. Багатоколірними тонкими вовняними, шовковими нитками зображено сюжетні сцени, герби Олізарів і Четвертинських. За характером стилізації, принципами зображення гербів помітні паралелі з килимами XVII ст., тканих в поміщицьких майстернях, зокрема килимом з гербом Полуботка. Сюжети передані на високому професійному рівні. Збережені килимові, гобеленні вироби XVIII ст. належать до унікальних пам'яток мистецтва українського народу.

У XIX ст. виготовлення килимів набуло масового поширення, їх ткали міські й сільські ремісники у домашніх умовах, організованих майстернях, на фабриках. Славилися традиційні центри килимарства Лівобережжя, Наддніпрянщини, Східного і Західного Поділля, Волині. Все більше килимів стали виготовляти на Прикарпатті, Буковині, Закарпатті, півдні України. Так, у середині XIX ст. в Харкові щороку ткали до 25 тис. килимів та інших узорних тканин 9. Килимові фабрики працювали у селах Маріїнське Богодухівського повіту, Микитівка Охтирського повіту, Могриця, Юнаківка, Хотінь Сумського повіту та ін.

Користувалися попитом ворсові стрижені коци {геометричні, геометризовано-рослинні і тематичні) з Київщини, Полтавщини, Харківщини. У 10-х роках XIX ст. в Харкові щорічно виробляли на внутрішній ринок і на експорт близько 26 тис. коців. Цікаво, що у західних областях України ворсових вузликових коців не ткали (лише у 60-х роках в Глинянах і Косові виготовляли ворсові тематичні килими). Але в народі коцами називали вовняну однотонну або картату тканину на зразок ліжників. Виняткової уваги заслуговують бойківські заснівчасті коци типу європейських пледів. В них в основі і поробку білі чорні смуги обрамовані вузенькими стрічками.

Крім коців, народні майстри ткали безворсові килимові вироби. Па початку XIX ст. збільшилася кількість майстерень і фабрик, передусім на Лівобережній Україні (Полтавщина). Килими ткали, зокрема, у сільських майстернях у Гринському Кременецького повіту, Драбовому, Келеберді Золотоніського повіту, Решетиліївці, Ново-сілках Полтавського повіту, Слобідці Роменського повіту та ін. На багатьох сукняних фабриках створювали килимові цехи, наприклад, на мануфактурі князя Юсулова в Прилуцькому повіті, у м. Шполі на Черкащині, у селах Саврань і Байбузівка на Поділлі. На півдні України килимарство було поширене в Катеринославській, Херсонській губерніях, там, де жили молдавани, болгари, греки. Виділяються окремі осередки в Ямпільському і Балтовському повітах, а на Тернопільщині — Збараж, Золожці, Вікно і Товсте. У с. Глиняни на Львівщині 1894 р. почало виготовляти килими організоване ткацьке товариство, а в м. Атаки на Буковині відкрилася килимарська школа. На основі давніх осередків 1905 р. створено килимарські майстерні у закарпатських селах Ганичі Тячівського повіту і Аданово Іршавського повіту. У 1913 р. на виставці у Львові-експонувались килими, ткані в майстернях Косова, Глинян, Чортко-ва, Тернополя, Збаража, Жидачева та ін.

Збільшення кількості виготовлення килимів в організованих майстернях, фабриках, переважно низькі художні смаки замовників та інші фактори призводили до зниження мистецької якості килимів. До того ж замість міцних лляних, конопляних ниток на основу килимів стали використовувати м'якші, крихкіші бавовняні нитки. З другої половини XIX ст. природні барвники почали замінювати аніліновими фарбами. На Поділлі, у західних областях поширилися горизонтальні ткацькі верстати. Рідше виготовляли трудомісткіші, ворсові килими.

Наприкінці XIX—на початку XX ст. на всій території України здійснювалися певні заходи щодо збереження традиційного килимарського мистецтва і його дальшого розвитку. Важливу роль відігравали музеї, любителі-меценати. Так, Полтавське земство сприяло збуту килимової продукції, збирало високохудожні зразки полтавських килимів, організовувало навчальні майстерні. Київське земство приділяло увагу килимарству Таращанського і Липовецького повітів. На Тернопільщині 1886 р. у с. Вікно В. Федорович організував килимарську школу і майстерню. Тут проводились цікаві спроби відродити традиції геометрично-рослинного орнаменту, колориту. Ткацька килимарська школа організована 1894 р. у с. Глиняни на Львівщині, яку в 20-х роках реорганізували в килимарську фабрику. Художниця О. Прибильська посприяла організації і навчанню майстрів-килимарів у с. Скопці на Київщині. У 1905 р. В. Хоменко організував у с. Олшівці Васильківського повіту навчальну майстерню, де мистецтво килимарства опановували впродовж двох років. Ці та інші організаційні заходи спрямовані на розвиток художніх традицій, досягнень килимарського мистецтва України XVIII ст. Збережені пам'ятки XIX—початку XX ст. дають змогу глибше усвідомити художні особливості цього важливого виду народної культури.

У розмаїтті художньо-технічних засобів українських килимів домінуючу роль відіграв багатство орнаментації. За змістом орнаментальних мотивів виділяються килими рослинні і геометричні. Характерно, що поширені майже на всій території України, крім західних районів, кожна із цих груп килимів переважала за кількістю виготовлення в окремих осередках, була більш типовим художнім явищем. Так, народні майстри Слобожанщини й Правобережжя ткали рослинні геометричні килими. Але перевагу надавали рослинному орнаменту. Впродовж віків викристалізувалась високохудожня система орнаментування килимів улюбленими рослинно-квітковими мотивами. Рослинні килими були популярні на півдні України і в районах Східного, менше Західного Поділля. Геометризовано-рослинний орнамент притаманний килимам Волині. Чітко окреслений геометричний орнамент домінує в килимах Західного Поділля, Галичини, й Закарпаття. Кожен із килимарських осередків мав локальні, специфічні риси, які сформувались у давні часи, дещо змінились у XIX—на початку XX ст.

У рослинних килимах Лівобережжя характерним стало зменшення центрального поля килима за величиною і, навпаки, збільшення за шириною (інколи до 40 см кайми). Рослинні мотиви центрального поля розташовані у чіткішому, симетричному рядовому або шахматному плані. Тло килима ткали одним із кольорів: сірим, темнокоричневим, золотисто-жовтим, світло-блакитним, чорним, темно-коричневим тощо. На ньому ніжними переливами виділялися квіти, квіткові галузки, деревця, листя, качечки, пуп'янки і т. ін., виткані у різнокольоровій гамі тонального і контрастного поєднання. Барвисті відтінки кольорових ниток гармонійно узгоджені, створюють враження мерехтливості. Широка кайма, обрамовуючи буйне цвітіння центральних площин, вносить чіткість, певну організаційність. У рослинній орнаментації переважають хвиляста гірлянда з квітами, ряди нез'вднаних квітів, рідше геометризо-ваних елементів, мотивів. За кольором тла кайма часто світліша від центрального поля, а її мотиви виткані такими кольоровими нитками, які використані для мотивів, що заповнюють весь фон. Композиція розрахована на те, щоб звеселити кольорові акценти килима, посилити враження барвистого квітково-рослинного цвітіння, фантастичності, краси рукотворного мистецтва.

Килими із Золотоніського, Кременчуцького повітів характеризуються стилізовано-геометричним зображенням квітів, рослин. На Чернігівщині відчутне прагнення народних майстрів правдивіше, реалістичніше передати рослинні мотиви. У килимах правобережної Київщини переважав манера здрібнілішого зображення квіткових галузок, загострення контурів квітів, листочків, пуп'янків. Однак вони часто збираються у великі квіткові галузки-деревця, дещо густіше розгалужені і витягнені по горизонтальна центральному полі килима часто розміщено тільки дві таких квіткових галузки. Кайма в таких килимах широка: одно-, дво-, а то й трирядова з різними мотивами.

Домінуючий колір основного поля — чорно-коричневий. Подібно до київських виготовляли килими з рослинно-стилізованим орнаментом у районах Південно-Східної Волині. Цікаві зразки з мотивами «на дубовий лист», «калина» збереглися з Житомирського повіту. У них сильними декоративними акцентами звучить поле: вишневе, біле, чорне, а кайма — три- або п'ятирядова. Ці килими зберегли архаїчні пласти орнаментальної мови. В їхніх геометризованих формах передані і зображення дерева життя, і антропоморфні мотиви. У Північно-Східній Волині відбувалися цікаві процеси стилізації мотивів, перехід до виготовлення килимів з геометричним орнаментом. У цьому головну роль відігравали відомі волинські восьмикутні розетки-зірки, в як*их кожна пелюсточка виткана іншим кольором і мав зубчасте обрамування, а також мотиви — ромби, «на козака», «на круги» і под. Видаляються волинські килими з білим або вишневим тлом, на якому в рядовому плані виткані квіти-розетки (червоними, зеленими, фіолетовими, рожевими нитками). Волинські рослинно-геомет-ризовані килими — оригінальне художнє явище, яке розкривав цікаві питання геомет-ризації рослинних мотивів, аспекти монументальності звучання окремих геометризованих орнаментальних комплексів.

Важливим осередком українського килимарства XIX—початку XX ст. було Поділля. Тут розвивалися давні художні традиції килимів як з рослинним, так і з геометричним орнаментом. Переважали рослинні килими. Геніальність килимарниць Поділля виявилась у незвичайному хисті компонувати різновидні мотиви у чіткі орнаментальні композиції. Характерно, що саме на Поділлі в килимах багатогранне зображені композиції смугастого типу. Є різні варіанти внутрішньої орнаментальної будови смуг та їхнього розташування на полі. Становлять інтереси килими, в яких соковиті, барвисті червоні, жовті, коричневі та інші гладкоткані п'ятирядові смуги послідовно чергуються з орнаментальними, де виткані ряди ромбів, хрестів, розеток, клинців тощо. Це кольорово дзвінкі килими, в них ніби перекладеш найрізноманітніші відтінки популярних червоного, білого, вишневого, жовтого, чорного кольорів. Такі килими переважно безкаймові.

Типова група смугастих композицій — це килими, в яких чергуються смуги з витканими в горизонтальному плані мотивами дерева життя і смуги з рядами ромбів. Цікаві варіанти смугастих композицій з каймою. На центральних площинах таких килимів вужчі орнаментальні смуги розділяють великі на три або чотири площини, де розміщені розетки — квіти, ромби. На каймі часто виткані оригінальні січені листочки. У цих килимах переважають жовто-блакитні, охристі кольорові акценти. Вершин художньої досконалості досягли подільські горизонтальні килими з деревом життя і рядами вазонів. Класичні килими такого типу виготовлялися в Ольгопільському, Балтському, Крижопільському повітах, у м. Ямполі, Бершаді та ін. Це великі за розмірами килими (6—8 м). На центральній площині переважно чорного кольору виткані в ряд п'ять чи сім вазонів (часто прямокутної форми). З них виростають галузки квіткового характеру або одностовбурні деревця. Квіти розміщені як на верхівках галузок, дерев, так і при вазонах між галузками. Часто між вазонами в асиметричному плані розкидані колоски, квіти, дати тощо. Такі килими мають широку кайму з ламаною або хвилястою лінією, у вгинах якої розміщені окремі елементи композиції горизонтального поля або ж виткані в ряд птахи, люди, навіть цілі жанрові сцени. Орнаментальні квіткові мотиви подільських килимів сповнені глибокого символічного змісту. Часто галузки трансформовані у деревця, що виростають із землі, цвітуть на землі і зростають у піднебесся. На чорному полі контрастніше виділяється трьохдільна система зображення вазонів у насичених червоних, білих, фіолетових, синіх кольорах. Величаво звучить типовий горизонтальний подільський килим, датований 1872 р. На чорному полі виткані п'ять вазонів. З них виростають по п'ять—вісім галузок з фантастичними квітами, пшеничними колосками. У кожному вазоні інші квіти: в одних тюльпаноподібні, у других — із заокругленими пелюстками, у третіх — з ланцетоподібними. Є розбіжності у зображенні колосків. Вони світло-жовті і розташовані так, щоб підпорядкуватись до основного — передачі цвітіння квітів різними відтінками червоного, синього, білого, фіолетового та інших кольорів. На каймі — ряд великих, густо розташованих червоних п'ятипелюсткових квітів з зеленими листочками. Кайма — сильний акорд барвистої, соковитої гами килима — надав йому загального вигляду килима-квітки.

У районах Західного Поділля образно виділяються рослинні килими (Збараж-чина). У них квітучі дерева, вазони з квітами, стрункі галузки у горщиках, розміщені по три в ряд по горизонталі і вертикалі. Поле — суцільне, однотонне (червоний, малиновий, вишневий кольори). Кайма переважно відділена від центру вузькою стрічкою і на ній є пряма, хвиляста або ламана квіткова галузка. Типове розташування рослинних мотивів за вертикальною схемою. У таких килимах композиція зорієнтована за поздовжньою віссю. В ряд по вертикалі одне над одним виткані квіткові деревця у глечиках. Обабіч їх симетрично розміщені видовжені хвилясті галузки з густими листочками, квіточками. Зустрічаються різні варіанти розташування квіткових галузок рядами по вертикалі. Різновидність квіткових килимів створюють різні варіанти доцентричних композицій. У них квіткові галузки, часто стилізовані грона винограду, розміщені рядами і своїми верхівками спрямовані з верхньої і нижньої сторони килима до центру. Наприкінці XIX—на початку XX ст. поширилися килими з одним або двома квітковими віночками на центральній площині. Характерними для Збаражчини є килими з великими різнокольоровими трояндами. Тло килимів з доцентричним квітково-рослинним орнаментом бував синього, вишневого, чорного кольорів, їхнє функціональне призначення — застелення столів, диванів тощо. Високим професійним рівнем відзначаються килими, в яких гармонійно поєднані рослинні і геометричні мотиви, різні варіанти шахового і рядового розташування таких мотивів, як «яблука», «дубові листочки», «віконця» і т. ін. Народні майстри Поділля розробили високохудожні композиції килимів з геометричним, геометризова-но-рослинним орнаментом.

Оригінальні осередки килимового мистецтва — подільські центри Токи, Товсте, Вікно та ін. Великою популярністю користувалися килими, виткані у майстерні Федоровича у Вікні. Тут розробляли різні варіанти композицій з вазонами, деревцями, заокругленими плодами, подібними до яблук, ромбами з гачками і т. ін. Дещо змінювали поле: крім чорного» вишневого, виготовляли килими з сіруватим, коричневим, синім, білявим та іншим тлом.

Численні збережені зразки килимів з усіх районів Поділля дають змогу усвідомити досягнення народних майстрів у розвитку килимового мистецтва, прослідкувати еволюцію орнаментальних схем, з'ясувати питання взаємозв'язків і взаємовпливів з килимовим мистецтвом сусідніх районів, зокрема Буковини, Молдавії.

Чіткістю орнаментально-композиційної побудови характеризуються килими Буковини. Вони відмінні від килимів інших районів. Тут поширене було виготовлення невеликих за розмірами настінних килимів, оббиванців, так званих скорців. У них переважно суцільне чорне поле, на якому виткані багатоколірні зелені, рожеві, білі вазони, гільця, дерева життя, їм підпорядковані менші геометричні мотиви, качечки і т. ін. Композиційна будова буковинських килимових виробів з рослинним орнаментом близька до подільських, але за кольором вона контрастніша, навіть перенасичена.

На Буковині були популярними килими з геометричним орнаментом. Прямокутні, ромбові мотиви, клинці, зубці, круги тощо у сонячній, барвистій гамі розташовані у чітких композиційних схемах. Цікаві килими із смугастим типом композиції. Окрему групу утворюють настінні килими-коверці, поле яких поділене вузькими стрічками на прямокутні або квадратні ділянки, котрі різняться і полем і мотивами. Коверці видовженої форми ткали в Кельменецькому районі. В них ритмічно чергуються великі (на всю ширину килима) мотиви і дрібні, розміщені рядами. Найулюбленіші мотиви орнаменту: зубчасті ромби і восьмикутні розетки, їх площини й обрамування густо заповнені зубчастими багатоколірними стрічками.

Високим художньо-технічним рівнем виконання виділяються буковинські килими, в яких орнамент розміщений за схемою косої сітки. У віконцях сітки — хрести, ромби або розети (звідси і назви килимів «хрещатий», «зіркатий», «на вічка»). У таких килимах гармонійно поєднані чорні, червоні, оранжеві, білі, жовті кольори.

Численну групу утворюють килими, в яких орнаментальні смуги побудовані за схемою закритого ряду. В них вся площина ділиться на непарну кількість смуг (три—п'ять і більше). Середня частина килима — найширша смуга — різниться від бічних, обрамовуючих крупнішим орнаментом і кольором. В її центрі витканий один мотив (ромб чи розетка) або два, поєднані між собою. З двох боків основного мотиву розміщуються у зустрічному або протилежному плані менші і часто зубці його завершують. Така смуга — основний акцент, обабіч якого по горизонталі будуються вужчі орнаментальні смуги, йому підпорядковані, розділені гладкотканими стрічками. Кольорова гама барвиста, соковита, сонячна. Така система побудови орнаменту і кольорового вирішення характерна для геометричних килимів з Івано-Франківської області, окремих районів Карпат і Закарпаття. Килими з багатоколірними смугами такого типу відомі під назвами «гуцул», «кучері», «граничний», «скрилка» і т. ін. Подібні килими з домінуючими мотивами («кучерями», ромбами, зубцями, клинцями) побутували наприкінці XIX—на початку XX ст. на території Львівської, Тернопільської, Закарпатської областей. Оригінальне локальне явище — геометричний орнамент у килимах, що ткались у с. Глиняни на Львівщині. Тут сформувались два основних типи композицій смугастих поліхромних килимів. В одних орнаментальні смуги з рядами ромбів із східчастими і зубчастими контурами, розташовані по горизонталі; в інших — ламані смуги витягнені на всій площині килима по вертикалі. Вони густо розміщені і переливаються відтінками теплих тонів золотисто-кремових, оранжевих, ясно-брунатних, їм підпорядковані жовті, зелені, білі нитки. Все продумано так, щоб від світлого центру, як від сонця, райдужно переливались промені, розходились до країв. Такий тип килима отримав назву «сонце». У межах названих компози-ційних схем побудови геометричних килимів існують численні варіанти доповнень, відхилень.

На території Полісся писанкарство існує віддавна . Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема в слов’ян, був звичай навесні, в квітні - на початку травня, обдаровувати одне одного “красними яєчками” - крашанками. Цей звичай був пов’язаний з народними уявленнями про яйце як символ вічного оновлення природи, весни, перемоги життя над смертю. Цей звичай дожив на Поліссі до наших днів. За технікою виконання писанки поділяються на “галунки”, “крапанки” (з різними кольоровими плямами на тлі чорного, зеленого або якогось іншого кольору), власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; “крашанки” - вкриті одним суцільним кольором; “мальованки” (розмальовані вільно пензлем від руки), “дряпанки” (або як вони звуться на східному Поліссі -”скробанки”). Ці останні є унікальним феноменом писанкарства. Яйце фарбують у темний колір, а потім металевим вістрям зішкрябують верхній шар фарби, утворюючи найрізноманітніші ажурні орнаменти. Писанка відігравала важливу роль у житті поліщуків, була предметом-символом, і саме тому в її орнаментах зашифровані найдавніші образи і уявлення багатьох поколінь. Образ дерева життя, що об’єднує землю і небо, є символом безперервного оновлення життя; спіраль - знак родючості; колесо - знак досконалості, вічності (в християнській релігії колесо є символом безсмертності небесного існування, образ безконечної Божої любові); сонце - джерело життя на землі, символ Бога, Христа, хрест-четвероріг як символ‚ Всесвіту є знаком чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року (в християнстві це головний символ, знак викупної жертви Христа); свастика - знак вогню і сонця, охорона від злих сил; півень є сторожем добра, провісником сонця, світла, що побороло темряву; кінь - це Бог Сонце, що їде через небо на вогненних конях; риба уособлює воду, вона є символом життя і смерті, знаком здоров’я і щастя (у християнстві це первісний символ Христа і знак новохрещених). Тож розшифрування багатьох елементів розпису писанок Полісся говорить про те, що вони уособлювали уявлення наших предків про добро і зло, про будову світу, в своїх зображеннях зберегли древню символіку, яка в період християнства знайшла свою нову інтерпретацію, пов’язану з воскресінням Христа. Писанки Полісся характерні геометричним або геометризованим рослинним орнаментом. Вся площина майбутньої писанки поділяється на два, чотири і вісім полів. Геометричні мотиви укладені ритмічно на окремих полях, рідше - розкидані по полю північних районах Полісся писанки мають білий орнамент, а в районах, що межують з Поділлям, він насичується червоним, жовтим, зеленим кольорами. Полісся - один із тих регіонів, в якому найдовше збереглися прадавні мотиви: “богиня”, “княгиня”, “панна”. В писанках поширеними є мотиви “вербна шутка”, де в орнамент вплетено стилізовану вербову галузку, “баранячі ріжки”. Для західного Полісся типовими є орнаментальні мотиви “павучки”, “сосенки”, “огірочки”, для східного Полісся показові “туліпани”, “сорококлинці”, “вітрячок”. Головне в писанці - це ритм ліній орнаменту, а також ритмічне співставлення кольорових площин. На Поліссі переважає чорне, або червоне тло, на якому контрастно виділяються орнаментальні мотиви яскравих зелених, жовтих кольорів.

перші кроки збирання й вивчення писанок Катеринославщини було зроблено

завдяки зусиллям харківського філолога й етнографа професора М.Ф.

Сумцова, який у 1889 р. отримав від етнографа І. І. Манжури спостереження,

та 16 писанок привіз студент Бобін. Але це перше в Україні академічне

дослідження, яке вийшло в 1891 р. під назвою «Писанки», не відтворювало

оригінальних взірців [9, 40].

Що стосується досліджувальної орнаментики на основі народних

вишивок сорочок Катеринославщини, то її можна класифікувати за видами

графічних мотивів як геометричні та рослинні.

Геометричні належать до найбільш давніх. В українських вишивках

збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали

в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил.

Однак з плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення,

вишивки стали тільки художнім оздобленням [4, 50]. Відмітною рисою

геометричних орнаментів є віртуозність внутрішньої розробки мотивів у

поєднанні з чіткою лінією, що об’єднує всю композицію, створює спокійний

розмірений ритм. Усі композиції геометричного орнаменту мають

безперервний ритм руху, тому важко знайти його початок. Це ланцюг, у якому

одні елементи є водночас частинами інших [4, 59].