Прийнято поділяти культуру за її носіями. Залежно від цього виокремлюють світову й національну культуру.

У межах одного культурного покоління.

Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур народів, що населяють планету.

Національна культура – вища форма розвитку етнічної культури, що характеризується не тільки наявністю своєрідної культурної системи на основі національної солідарності й досвіду спільного проживання на певній території, але і наявністю високого професійного рівня культури і світового значення (здатність зробити внесок у світову цивілізацію). Національна культура завжди пов’язана із певним соціальним носієм-народом, на відміну від культурго ареалу, в межах якого може існувати декілька народів.

Культурний ареал – зона територіального розповсюдження локальних культурних типів і рис (ісламська культура, барокова); географічний район, всередині якого у різних культур виявлено спільність в основних рисах.

В історично-географічно-політичному аспекті

Етнос – уся сукупність людей, об’єднаних спільністю мови, походження, традицій, території, психологічного складу і т. д. Етнос – відносно закрита соціальна система, самодостатня для свого розвитку і відтворення, що визначається не спільними з іншими етносами рисами, а відмітними характеристиками.Сутність етносу виявляється насамперед в його культурі.

Під етнічною культурою традиційно розуміють успадкований комплекс соціальної практики та системи вірувань, традицій і звичаїв, що певним чином визначають спосіб життя етносу. Основою, яка стабілізує етнос і його культуру, є система традицій, що становить свого роду колективну пам’ять, котра акумулює міжпоколінну етнокультурну інформацію. Крім того, вона регулює не лише рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, а й ступінь іноетнічних запозичень. До етнічної культури входить комплекс ідейно-моральних, естетичних цінностей, що реалізуються в процесі освоєння та творення особистістю, етносоціальною спільністю культурного потенціалу суспільства.

Найбільш «етнічний» (етнографічний) шар культури у вузькому розумінні слова визначається двома основними параметрами: надіндивідуальністю (колективністю, масивністю) та стійкістю (традиційністю, повторюваністю). Стійку надіндивідуальну культуру часто мають на увазі, говорячи про «народну» культуру. Але цей термін неоднозначний, оскільки слово «народ» має не лише етнічній, а й соціальний зміст. Тому поняття «народна» культура зазвичай вживається не лише в значенні «загальноетнічної», а й як «простонародна», переважно «селянська» культура. Народна культура створюється анонімними творцями, які не мають спеціальної підготовки. Народна культура = аматорська (не за рівнем, а за походженням). Народна культура завжди локалізована, оскільки пов’язана із традиціями певної місцевості. Індивідуальна – розповідь легенди, групова – виконання пісні, танцю; масова – карнавальна хода.

Специфічний етап розвитку культури етносу – традиційна культура. Етап, коли домінувало колективне начало, всі зусилля колективу були спрямовані на самозбереження і самовідтворення, а культура відповідала домінуванню власного «ми». Обряд у даному випадку був моделлю культури, виступаючи своєрідною моделлю поведінки. Колектив виступав як єдине ціле, що вимагало від людини цілковитого підкорення. Родова пам’ять і пам’ять колективна слугували основними засобами передачі інформації, набуті знання сприймались як абсолют і не підлягали ніяким перетворенням з часом.

Регулювання етнокультурної інформації відбувається за допомогою стереотипів – усталених форм етнічної поведінки. Етнічні стереотипи формуються шляхом поступового накопичення і відбору певного соціального досвіду. Причому вони настільки органічно вписані в життєву канву, що люди у своєму етнічному середовищі виконують їх автоматично, навіть не замислюючись над їхнім змістом. Палітра етнічних стереотипів надзвичайно різноманітна. За свідченням етнографів, навіть пологи або кашель здійснюються у різних народів по-різному. Етнічні відмінності виявляються і в тому, як люди вдягаються, як вони їдять, в їхніх улюблених позах стояння або сидіння, прийомах вітання, знайомства, залицяння, дякування, в їхній міміці та жестикулюванні тощо.

Саме етнічні стереотипи є кодом етнічної культури. Уся ця знакова система лежить в основі і національної культури, зокрема тоді, коли вони набувають значення національного символу і більше – національного гасла, що, пов’язане з певними національними інтересами. А це можливо лише в ситуації загального національного піднесення і особливого стану духовності нації. Каталізатором виступає національна самосвідомість – усвідомлення причетності до рідної культури, особливе розуміння її ролі в консолідації нації.

Культура етносу завжди історична: крім наступності їй властива й мінливість, крім засвоєння традиції - створення, відкриття нового, що своєю чергою, стає традицією.

У процесі своєї «актуалізації», у певній соціокультурній системі кожен культурний феномен проходить 4 основні рівні

• інновація – принципово нове, раніше не відоме явище культури;

• культурний взірець – широко відоме, але мало розповсюджене в суспільстві культурне явище;

• культурна норма – широко розповсюджене в суспільстві культурне явище, що становить стандарт культурної діяльності й поведінки людини, яке для свого існування потребує постійної суспільної санкції (тобто свідомого ставлення);

• т радиція – найбільш стійкі у часі соціокультурні явища, яких більшість людей свідомо дотримується; є механізмом аккумуляції и трансляції культурного досвіду, формує культурну спадщину.

Найменш змінюваний і, отже, більш сталий шар культури, який зберіг свою етнічність - це традиційно-побутова культура. Культура не могла б вижити, коли б не існувало способів її трансляції від покоління до покоління. Протягом історії склалося кілька таких способів або форм.

Первинні форми наступності культури завжди пов'язані з культом. Вони існують для того, щоб передати щось сакральне й у цій своїй якості найцінніше для членів спільноти. Це - ритуали. Ритуал об'єднує ті форми поведінки, які за своєю суттю є знаковими, символічними, навіть якщо вони мають у своїй основі утилітарно-практичний характер. Поступово символічно-ритуальна функція починає превалювати над практичною основою. Антрополог М. Дуглас визначає ритуали як типи дій, що служать для вираження віри або прихильності певним символічним системам.

Поза ритуалом не відбувається ні магічна дія, ні релігійний культ. Його священна мета - постійне відтворення, своєрідне духовне відновлення в сьогоденні в більшому або меншому ступені міфічних подій, пов'язаних з важливими етапами минулого народу й тим самим підкреслюється спадкоємність поколінь. Наприклад, У будівельних ремеслах важливою умовою виступав правильний (з ритуальної точки зору) вибір місця будівництва, при якому велику роль відігравали ворожіння, що зводилися до ритуалу вибору між "долею" й "недолею", "життям" і "смертю" майбутніх мешканців. У процесі власне виробництва, в ході ряду символічних дій, проводилися аналогії між виробами і будовою тіла людини чи тварини та їхніх органів (мікрокосм), а також побудовою всесвіту (макрокосм). При цьому робота майстра порівнювалася з деміургічною діяльністю "першого" ремісника, з часом переосмисленою в дусі біблійних асоціацій.

У силу свого символічного характеру ритуал відіграє роль механізму регуляції внутрішньоетнічних зв'язків: підтримує певну ієрархію етнічних статусів; допомагає членам етносів у засвоєнні групових норм і цінностей; дає їм усвідомлення сакрально зумовленої згуртованості й солідарності, а отже, і захищеності; допомагає зняти напругу повсякденного життя; у кризові моменти дає відчуття підтримки. Згодом держави використовують цю символічну міць ритуалу для власних потреб: із часом він поширюється на державні церемоніали і церемоніальні форми побутових відносин (етикет).

Поступово ритуал набуває характеру систематичного слідування традиційним правилам, які найчастіше вже не відповідають новітнім потребам, але підтримуються з міркувань, пов'язаних з інтересами правителів, а почасти - з неповороткістю соціальних інститутів, з інерцією масової психології. Але відкидання одного за іншим елементів ритуалу послідовно, крок за кроком ведуть або до знищення, або до трансформації відповідних інституціональних утворів, які частково полягають саме в цих ритуалізованих структурах дій. У цілому ритуал означає присвяту, прилучення до певної релігії й системи цінностей, до етносу, до держави.

Друга історично існуюча форма спадкоємності культури – обряд – десакралізований ритуал, який містить у собі традиційні дії, супроводжує важливі моменти життя й діяльності людини й людської спільності (обряди, пов'язані з народженням, зі смертю, з переходом члена спільноти в якусь іншу якість, наприклад, обряди ініціації; сімейні, календарні обряди тощо), за допомогою чого утверджує соціальну значимість життєвих станів членів спільноти (етносу). Релігійна суть ритуалу, що лежить в основі обряду, найчастіше втрачена, але він продовжує жити за принципом "так було споконвіку" і тим самим демонструє відмінність певного етносу від усіх інших.

Так, суть українського обряду колядування - ведення кози Маланки є похідним від язичницького ритуалу. Обряд - це те, що з культу перейшло в побут, втратило магічно-релігійний або державно-встановлений зміст (наші сучасники в Західній Європі, як правило, святкують карнавал просто як свято весни, аж ніяк не пов'язуючи його з початком релігійного посту).

В обрядах і ритуалах передається досвід релігійних, соціальних і родових відносин. Поряд з мовою вони зберігають єдність якоїсь людської спільноти - племені, етносу, нації.

Третя традиційна форма спадкоємності культури - звичай. На відміну від обряду й ритуалу, звичай має не тільки релігійно-магічне, але й практичне коріння. Звичай - це стереотипізований спосіб поведінки, який відтворюється в певному суспільстві або соціальній групі і є звичним для його членів. Це звично дотримувана частина побуту, уламки ритуалів і обрядів, що втратили своє первинне значення, але з'єднання з повсякденному прийнятими нормами; це регулятори поведінки в побуті, які поступово перейшли зі свідомості у звичку. Це релігійні й моральні норми, що втратили свій свідомий характер, але зберегли обов'язкове значення в побуті. Як приклад "чистий четвер", коли за радянських часів атеїсти, що не мали уявлення про те, що таке "чистий четвер" і для чого він, все-таки цілісінький день безперервно мили, прибирали, вибивали килими тощо.

Звичай персоніфікує більш-менш обов'язковий зразок поведінки в побуті. Людина, що не дотримується звичаїв, так чи інакше відторгається від суспільства. У такий спосіб у звичаях проявляє себе влада соціуму. Звичай - це соціальна навичка, настільки часто повторюваний членами групи, етносу або представниками якої-небудь цивілізації, що в результаті він набуває характеру дії машинальної, напівавтоматичної й спільної для всіх. Можна назвати його надіндивідуальною звичкою. У цієї надіндивідуальності (громадськості) і обов'язковості звичаю й криється його сила.

Звичай набагато більше пов'язаний із практикою повсякденного життя, ніж обряд або ритуал. І хоча звичай найчастіше має дочірнє відношення до цих форм спадкоємності, але відношення це все-таки двостороннє. Як ритуал або обряд можуть, втративши свій зміст, перетворитися у звичай, так само можливо й перетворення звичаю в обряд або ритуал. Так звичай із забороною на поїдання свинини, що первісно виник тому, що в умовах жаркого клімату в організмі свиней розмножуються смертоносні для людини бактерії. І ритуал, і обряд, і звичай на правах складових входять у традицію як побутові способи передачі культури з покоління в покоління.