3. Український націогенез.

Одна з головних ознак сучасного українського суспільствознавства полягає в тому, що не існує згоди щодо поняття «українська нація», від якого можна було б відштовхуватися в конкретних дослідженнях. У державно-нормативних документах, зокрема в Конституції України, таке поняття як «українська нація» не визначене, хоча й уживається разом з терміном «український народ», у рамках якого об’єднуються «громадяни України всіх національностей». На момент ухвалення Конституції у термін «нація» вкладався переважно етнічний. Цей підхід і досі відчувається в деяких наукових розробках. «Українська нація» у такому розумінні – це передусім етнічно-культурна, мовна спільнота.

При цьому досить часто поняття «український народ» і «українська нація» ототожнюються: «Термін У. [український] н.[арод] тотожний терміну українська нація й визначає етнонаціональну спільноту, яка ідентифікує себе як власний самобутній етнокультурний та етнополітичний організм на власній споконвічній етнічній території».

Ще однією причиною, через яку «етнічний» компонент нерідко переважає у розумінні «нації» в Україні є тривала бездержавність українців.

Поряд із цим підходом існує також й інша версія – «українська політична нація». Вона базується на громадянському розумінні «нації», коли належність до спільноти визначається громадянством індивіда і наближається до моделі «нації», що ґрунтується на понятті «народного суверенітету». У цьому випадку поняття «український народ» чи «народ України» також можуть використовуватися як відповідники терміна «українська нація», але вже зовсім у іншому значенні. Ідея «політичної нації» поширилася в середовищі інтелектуальної та адміністративно-політичної еліти.

Процес становлення української нації, якщо розглядати його як трансформацію етнічно-культурної спільноти у політичну, відбувався в умовах бездержавності (за винятком кількох досить коротких епізодів), тобто політична концепція не мала шансів на реалізацію, тоді як етнічна значною мірою сприяла стабілізації націогенезу.

Формування європейських націй відбувалося у XIII-XVIII ст. Становлення української нації відбувалося повільно, переривалося й ускладнювалося зовнішніми втручаннями.

Особливість націостановлення українців полягала в тому, що державницька і культурна еліта, яка відігравала провідну роль у формуванні багатьох націй, в Україні періодично асимілювалася чи знищувалася. Це дало підставу канадському вченому І. Лисяку-Рудницькому стверджувати про демократичний, а не елітарний спосіб формування української нації (називати її «неісторичною»). Учений є прихильником напряму примордіалізм - одного із наукових напрямів в етнології, що розгладає етнос як початкове і незмінне об’єднання людей «за кров’ю» із незмінними ознаками.

І. Лисяк-Рудницький, формулюючи свій варіант підходу до націогенези українців, вводить аналітичний поділ, згідно з яким слід розрізняти поняття «народ» і «нація». «Народ» – це «етнічна одиниця», «нація» –політична. «Те, що творить народ – це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) «народний характер». Нація – явище суб’єктивної сфери, це «колектив людей, що хочуть бути державою» «існування нації спирається на свідому волю її членів» . Отже, поняття «народ» і «нація», вважав І. Лисяк-Рудницький, не тотожні, зрештою, й відповідні суспільні явища, які визначаються за допомогою цих понять, виникають у різні часи і мають різний «вік». Народ, або етнічний колектив, – це основа, «підбудова», на якій формується нація (у вигляді «надбудови»).

Становлення української нації – це процес, у якому спостерігалися перерви, однак наявність «основи», народу гарантувало спадковість у націогенезі. У процесі становлення української нації І. Лисяк-Рудницький виділяє три фази: 1 – княжофеодальну (від Київської Русі до Люблінської унії), 2 – козацьку (XVII–XVIII ст.) та 3 – модерну (вона починається з «національного відродження» XIX ст.).