6. Національне і загальнолюдське в культурі. Спадкоємність, традиції й новаторство в культурі.

У соціальный філософії існують різні трактування співвідношення національного і загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З них полярними є концепції «лінійного» розвитку світової історії і концепції циклічності.

Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії і культурі була висунута Гегелем, який створив класичну концепцію єдності людської історії. За Гегелем, всесвітня історія – це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, сутності людського духу через культуру окремих народів та його представників.

Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи.

1. Всесвітньо-історичні, які роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну.

2. Народи, які позбавлені у своєму матеріальному, духовному бутті загальнолюдських засад – історичне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення.

Альтернативним підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно-історичних типів. Відмітна риса цього напряму виявилася у теоретичному посиланні, що світова «лінія прогресу» - це не вияв загальнолюдського через національне, а багатоманіття національного як неповторного. Цінність культури тлумачиться тут, як її унікальність, неповторність і самобутність.

Спільне в цих двох концепціях:

1. У концепціях циклічності загальнолюдське – це сукупність національних культур;

2. загальнолюдське ототожнюється з національним;

3. У концепціях лінійного історичного розвитку загальнолюдське завжди представлене певною національною культурою, ідейно панівною на одному з етапів світової історії.

Національна культура – це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно-особливого).

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені контакти з іншими спільностями. З подальшим розвитком відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле.

Традиції і новаторство в культурі – два взаємопов’язані процеси її існування та розвитку.

Культура характеризується безперервністю розвитку. Новаторство в культурі – це її творчий бік, створення нового, що раніше не було у матеріальному й духовному житті суспільства.

За своїм характером новаторство співпадає з творчістю.

Творчість – духовно-практична діяльність, результатом якої є створення оригінальних, неповторних культурних, соціально значущих цінностей та технологій.

Традиція (лат. – передача) – це елемент соціальної та культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління і зберігаються в суспільствах упродовж тривалого часу. Традиції забезпечують стійкість матеріальної та духовної культури, а новаторство – джерело її розвитку.