Н

Філософські ідеї в. Оккама

айпослідовнішим його представником у XIV ст. був францисканець, англієць за національністю, Вільям Оккам (1290 – 1350), професор Оксфордського університету, рішучий критик папства. Шукаючи захисту від папи римського в імператора Людовика Баварського, Оккам сказав йому: “Ти захищай мене мечем, а я тебе пером” (Тu me defendas glaudio, ego te defendam calamo).

Папа Йоанн ХХІІ для поповнення скарбниці виявив претензії на Англію і Німеччину, які вступили в конфлікт з папою. Орден францисканців, зокрема – його крило “спіритуалів”, також виступив проти земного збагачення святого престолу, посилаючись на традиції раннього християнства. Розпочалася запекла й довготривала боротьба, в якій францисканець Оккам зайняв рішучу позицію проти папства.

Основний сенс соціально-політичних робіт Оккама полягає в доведенні того, що папство є тимчасовим явищем, а самі папи далеко не безгрішні і не є жодними намісниками Ісуса Христа на Землі. Духовна й світська влада повинні діяти окремо. Вищий духовний орган – сама громада віруючих та обраний нею собор. Духовна влада обмежується церковними справами і може приписувати те, що необхідно для спасіння душі. Верховний владика країни – світський володар, бо він уповноважений народом і служить його інтересам. Йому і повинні коритися. Ця теорія служила світській владі і була вкрай небезпечною для папства.

За Оккамом, ні буття Бога, ні його атрибути не можуть бути доведені за допомогою розуму; у догмати релігії можна тільки вірити. Догмат про Трійцю та інші, на думку Оккама, є не тільки поза розумом, а й проти розуму. Звичайно, можна припустити існування Бога на основі досвіду, але доведення на цій основі не має статусу доконечності і не переконує. Шляхом розуму можна довести лише ймовірне існування Бога, бо основа всього людського знання – індивідуальний досвід – нічого не говорить про існування Бога, який поза всяким досвідом. Оскільки теологія не ґрунтується на достовірному знанні, то й не може претендувати на статус науки, її предметом є тільки віра. Філософія та теологія стають незалежними згідно з принципом двох істин. Наука й віра, теологія та філософія розвиваються самостійно, за своїми законами.

Безпосереднім приводом до заперечення церквою номіналізму були аргументи Росцеліна проти догмату Святої Трійці. Насправді причина полягала в самій суті послідовного номіналізму, в здатності захищати основи схоластичного методу. Основою схоластики є поняттєвий реалізм, який гласить, що в загальних принципах віри та її тезах уже міститься все одиничне, що вже висловлене і повинно звідси виводитися. Загальне є більш дійсне і реальне, аніж усе індивідуальне. Усі найвищі наукові цінності виводяться з тверджень визнаних авторитетів, а не з безпосереднього спостереження природи.

Якщо реалісти виходять із загального і з нього виводять індивідуальне, то Оккам вважає, що одиничне, і тільки воно, є реальним, а загальне – це те, що потребує пояснення. Універсалії є лише “в душі і словах”. Визнання об’єктивної реальності універсалій призводить до абсурду. У божистому розумі немає жодних “прообразів” речей. Ідеї Бога можуть бути лише його знаннями про існування речей, а не частинами Бога. Не існує жодної субстанції самої по собі, будь-яка субстанція, коли б і де б не існувала, є лише індивідуальне. Не існують кількість і якість як самостійна реальність. Не існує жодного відношення самого по собі, а лише – відношення між певними одиничними речами. Існує не “множина” сама по собі, а багато речей. Значить, загальне – універсалії – існує лише в розумі суб’єкта, що пізнає. Поза розумом і поза душею будь-яка річ є річ одинична. У самих речах немає ні загального, ні окремого, це все притаманне тільки нашому способові розгляду речі. Універсалії існують не в речі, а завжди після речі (post res) і тільки в розумі і тим самим повністю позбавлені об’єктивного значення (існування).

Питання полягає в тому, як відбувається перехід у думці до загального – універсалій? Для пояснення цього переходу Оккам вводить поняття інтенції, тобто спрямованості думки на логічні та психологічні акти або знаки. У схоластиці поняття інтенції вживалося для позначення спрямованості свідомості, волі на якийсь предмет, на конституювання предметності в актах свідомості. При цьому розрізняли первісну інтенцію – настанову на одиничне і похідну інтенцію – настанову на загальне. У результаті інтенційного конституювання наш розум творить загальне, тобто універсалії, а звідси універсалії – це знаки, терміни, що логічно позначають численні об’єкти.

Загальні поняття – універсалії – є лише знаками (sigma, termini), копіями одиничних речей. При цьому ці знаки заміщують не будь-які предмети, а тільки ті, які “самі по собі” схожі між собою, тобто фіксують подібне в індивідуальних предметах. Поняття, терміни є лише знаки речей.

Термін складається із знаку слова, яке замінює зміст поняття. Є терміни первісні, що відносяться до самих речей, і похідні, що є “знаками знаку” (наприклад – “рід”, “вид”, “ім’я”). Це має важливе значення для розуміння ролі “термінів”, “знаків” у пізнанні, оскільки об’єктом знання визнаються не самі речі, а їх замінники – знаки речей.

Оккам розрізняє два види пізнання: інтуїтивне (досвідне пізнання) й абстрактне. Інтуїтивне пов’язується з досвідом і включає в себе чуттєвість та самоспостереження. Оскільки об’єктивно реальні тільки одиничні речі, то пізнання об’єктивного світу починається з досвіду і йде через відчуття. Перший вид знання – це наочне, або інтуїтивне, знання про одиничні предмети. За ним іде абстрактне пізнання, або “знання про загальне”. Усі науки мають своїм джерелом знання одиничного, але трактують загальне.

На цій основі Оккам розвиває свою теорію науки. Він ділить науки на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з позиції їх відношення до речей, а раціональні – з позиції їх відношення не до речей, а до інших понять.

У XV ст. фактично завершується історія схоластики як виключно панівного філософського вчення.

Схоластика була специфічною формою філософії, в якій дослідницька думка, наука повністю підпорядковувалися релігійній вірі. Філософія, як і наука, мали своїм завданням обґрунтування догматів віри.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология мировой философии. – М., 1989. – Т. 2.

2. Антология мировой философии: Сборник философских текстов. – К., 1991. – Т. 1.

3. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979.

4. Соколов В. В. Средневековая философия. – М., 1979.

5. Чанышев А. И. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Питання для самоконтролю

1. Який зв’язок існує між античною та середньовічною філософією?

2. На яких нових ідеях базується середньовічна філософія?

3. Як ви розумієте принцип Тертулліана “Вірую, тому що це абсурдно”?

4. Як ви розумієте думку Авґустина, що Бог – це ідея світу?

5. Який зміст має вчення Авґустина про два “гради”?

6. У чому суть полеміки між реалізмом та номіналізмом?

7. Як розуміє Тома Аквінський співвідношення віри та розуму?

8. Учення Томи про матерію та форму, істотність та існування і його значення для розуміння Бога.

9. Яке значення для розвитку філософії мав перехід від неоплатонізму до арістотелізму в добу схоластики?